"Сказано, діти, на забавки тол розтринькають".
— Ну, не місточок, а місток, — Славко косо поглядає на брата, сміхотливо підбираючи соковиті уста.
— Напевне, обрали такий місток, що його корова ратицями розсуне, — сердиться Сергій, а сам думає, як би зірвати залізничний міст над Бугом.
— Навряд, — зітхає Славко. — Ти завжди нападаєшся на мене.
— Бо є за що. Про який ви думали місточок? — натискує на останнє слово.
— Про який... про залізничний над рікою... — вже сміється Славко.
— Про залізничний? А брата за ніс водив? — Сергій згрібає Славка в оберемок і п'ятірнею гладить по чуприні, як гладить тато — проти волосу.
— Сергію, та годі, а то мої кучері в самогон полетять, — борікається хлопець, вириваючися з братових обіймів.
За двором тиша розколюється жіночим лементом, впереміж обізвалося кілька пострілів. В комірчині по-комариному сумовито задзвеніли шибки. Славко миттю заховує міну під підлогу, а Сергій вискакує на подвір'я.
На небі ріденькі, ще не розкущені сходи зірок, на вулиці незрозуміла метушня, лайка, голосіння. Виставивши руки наперед, ніби боячись упасти, біля воріт пробігає жінка.
— Тітко Степанидо, тітко Степанидо, заждіть. Що воно таке робиться?
Жінка здригнулась, отямилась, припала до воріт.
— Чи це світ перевернувся, Сергію: партизани, захисники наші, вбивають і грабують нас.
— Як?! — одвисло підборіддя в хлопця. В Сергія зараз таке відчуття, неначе йому нижню частину обличчя затиснули в підкову.
— Ой, не знаю як, — заголосила жінка. — Скрині вверх дном перевертають, худобу вигонять, до молодиць пристають. Максим Новиченко і скажи їм: "Не партизани ви, а розбійники з великої дороги, не такі наші партизани". Так його з двох боків навиліт прострелили і за чуба виволокли на вулицю. Лежить чоловік, мов сніп.
— Правду він сказав: то не партизани! — Сергій обережно крадеться городами до охоплених криками і жахом будівель.
Останні сумніви розвіяно. Ще забігає на подвір'я, нахиляється над кучерявою головою брата:
— Славко, треба так зробити, щоб пани поліцаї горілку побачили.
— Побачать, Сергію.
— І слідкуйте за ними. Першого дозорця виставте біля ставка.
— За кожним кроком бандитів будемо стежити, — злісно стискаються уста. — Коли б це нам зброя. Ми б їх самі на макуху розкришили.
Сергій, прямуючи до партизанського загону, зникає в гущавині садів...
* * *
Тільки один раз вистрелила варта і, скошена, впала на дорозі біля будинку сільського виконкому. Середина будинку загупала, заборсалася спросоння, і два вікна майже воднораз застрочили пунктирами трасуючих куль. Розстрілене скло полетіло і з інших рам.
Віктор Сніженко вдарив запальними по невидимому кулеметнику. Зразу ж біля вікна золота розсип куль безглуздо метнулася вгору і обірвалася. Партизани тінями заворушилися на тлі білих стін.
В будинок, розщеплюючи і освітлюючи його, полетіли гранати. Лайка, зойки, благання і вогонь почали розпирати простору будівлю.
Бій стих так само швидко, як і почався.
На східцях, піднявши розчепірені жахом і просвітлені вогнем руки, з'явилося кілька очманілих, обеззброєних поліцаїв.
А селом уже летіли, передавалися з уст в уста радісні слова:
— Справжні партизани прийшли!
— До кореня винищують запроданців.
— Так їм, паразитам, і треба.
— Тільки подумати: яку грязь хотіли кинути на партизанів.
— Товариші, біля сільради мітинг буде.
— Кажуть, товариш Новиков прибув.
— Партія і тепер з народом.
— Треба запитати його, чи скоро наша Червона Армія прийде.
Село, освітлене хитким сяйвом пожежі, збиралося на мітинг.
Недремний та Сніженко попрощалися з Новиковим і швидко попрямували з основними силами партизанів до міста. Сьогодні мав здійснитися план Сніженка — план блискавичного нападу на в'язницю. Спіймані поліцаї сказали паролі міських патрулів і тюремних караулів. Двох поліцаїв Сніженко прихопив із собою, проінструктувавши, що їм треба робити. Ті, до півсмерті перелякані, погодилися на все. їм навіть дали гвинтівки, правда, без багнетів і патронів.
Сніженко майже всю дорогу розмовляв з партизанами, підбадьорував їх, ще і ще пояснював кожному, як треба діяти біля в'язниці під час всяких несподіванок. Начальник штабу сьогодні радів і хвилювався більше звичайного. То було півбіди, коли під час партизанського нападу хтось утікав з ворогів, а тепер така втеча підведе під шибеницю всіх ув'язнених... Та й що може бути відраднішим, аніж визволення рідних людей! І при одній згадці про це все серце Віктора Івановича наливалося незвичним трепетом. Навіть раз спіймав себе на тому, що якось само по собі прошепотілося: "Дорогі мої, незабутні..."
На околиці міста партизанів перепинив патруль.
— Стій! Пароль!
— Чота! — відповів поліцай.
— Щось вас більше за чоту, — завагався патруль, прикладаючи гвинтівку до плеча.
— Чи ти не пізнаєш нас, Григорію? — обізвався другий поліцай
— Пізнати-то пізнаю, але, придивляюся, вас менше виїжджало з міста, — заартачився патруль. В цей час владно обізвався Сніженко:
— Ти що, більма самогоном залив? Не бачиш: заарештованих ведемо.
— Так би й давно сказав... — не докінчив патруль: розвідницький кинджал з розмаху нахилив його до землі...
Чорними безформними контурами наростає другий поверх тюрми — першого не видно за глухою напівобваленою стіною. Партизани безшумно охоплюють старовинну будівлю, перерізають дроти.
Віктор Іванович б'є прикладом у вузьку обковану хвіртку. Через деякий час по той бік стіни обізвався заспаний голос:
— Кого там нетерплячка мордує?
— Добрий день, як здоров'я Івана? — відповідає поліцай.
— Іван здоровий, — шабортить заслінка вовчка, і крізь кружатко скла проціджується жовтий пучок світла. — Це ти, Лаврухо?
— Та я, Климе.
— Знову привели свіжу партію?
— Атож.
— Багато?
— Хватить.
— І де їх дівати? Уже й сплять навстоячки, — відкриває хвіртку і сам засинає навіки.
Партизани насамперед кинулися на варту і до караульного приміщення. І як не старались, але без кількох пострілів не обійшлося.
— Знищили всіх, товаришу командире, — підбігає до Сніженка розгарячений боєм ординарець. Не знав хлопець, що партизанські руки не добралися до одного розводящого: той саме пішов до вбиральні, а коли почув на подвір'ї незвичний гомін, причаївся, мов пацюк.
Ключі, змайстровані партизанським ковалем, підходять до всіх камер. Люди з сміхом і сльозами кидаються до визволителів.
— Тихіше, тихіше, — порядкують ті.
— Вікторе! — з розмаху налітає на Сніженка рідний брат, перехоплює його руками.
— Вікторе Івановичу! — притуляється до нього шорсткою щетиною Самойлюк, голова Івчанського колгоспу.
І завжди строгі очі Сніженка зараз оволожуються якимсь теплим туманом.
— Дорогі мої, — тисне руки знайомим та незнайомим людям і квапить їх за межі в'язниці...
Коли в темряві почали затихати кроки визволителів та визволених, очманілий від жаху розводящий вискочив зі своєї схованки і, стріляючи та репетуючи, щодуху побіг до військової комендатури...
Гітлерівці й поліцаї, посідавши на машини, наздогнали партизанів недалеко від лісу. Сніженко з кількома автоматниками та одним кулеметом заслонив визволених і загін, даючи їм можливість дійти до узлісся. Начальник штабу зразу ж перехоплює дорогу, виставляє біля тернини кулемет. Кулеметник, мовчазний шахтар, що вирвався з оточення, уміло примостився біля ручника, потіснивши на кротовище другий номер.
На світанкову путь згустками темноти напливають машини.
— Тра-та-та-та... — захлинаючися сполохами, застрочив свою строчку кулемет.
Машина, вивержуючи крики, прямо летить на тернину.
— Тра та-та, — коротка черга по кабіні і знову — довга, тверда. Авто, само викручуючи руль, влітає в кювет, перекидається.
Град свинцю зразу ж скошує і тернину і кулеметника. Другий номер, для чогось підводячи вгору поранене плече, витаскує кулемет в поле, безпорадно дивиться на Сніженка. Той опускається на землю, і знову світання озвалося довгою чергою...
В долинці ще бурчать машини... Ось вискочив мотоцикл і застиг, як переляканий звірок.
Полем, пригинаючись, біжать чорні постаті. То там, то тут підіймаються ракети. Але чогось їхній відблиск стає суцільним, розпливчастим. Такого ще не було... Ручник, трясучись, мов у лихоманці, уперто виривається з обважнілих рук.
— Товаришу командире, ви поранені...
— Давай диск! — "Чого ж він мокрий?"
— Тра-та-та-та.
Падають якісь безформні плями. Напливають нові.
— Тра-та-та...
Над полем перехрещуються суцільні відблиски ракет, вони охоплюють землю різнобарвними водограями. І враз — темінь.
— Тра-та-та, — ще наздоганяє затьмарену свідомість відгомін наосліп пущеної черги.
* * *
Яскраве світло осліпило Сніженка. На нього з гарчанням кинулась вівчарка і, зупинена вигуком, затанцювала на задніх ногах.
Два дозорці в одностроях підвели Віктора Івановича до помосту. На помості за столом сидять начальник тюрми і шеф протикомуністичного відділу гестапо. Над ними з стіни нависає стражденне розп'яття Христа, праворуч від нього шанобливо застиг старший наглядач: він зараз виконує роль перекладача.
Щось заговорив начальник тюрми.
— Пане Сніженко, ви знаходитеся в будинкові кари, — зосереджено перекладає старший наглядач.
— Я всі ці дні знаходився в будинкові кари, — на гордовитому обличчі Віктора Івановича тінню пробігає презирлива усмішка.
— Вам говорять, що ви знаходитеся в будинкові для страти, — терпляче поправляє начальника тюрми шеф.
— Втішна інформація.
— Пане Сніженко, ви можете жити...
— Стара пісня.
— Ви молодий...
— Накажіть зняти кайдани.
Начальник тюрми подає знак; клацає ключ, блискучі кайдани крайніми кільцями з дзвоном сипляться на підлогу.
В цей час на поміст в супроводі військового коменданта підіймається сам обергрупенфюрер. Начальник тюрми і шеф гарячкове зриваються з стільців, а дозорці виструнчуються. Карл Фішер, зрідка поглядаючи на Сніженка, щось говорить, начальник тюрми і шеф шанобливо покивують головами.
— Пане Сніженко, якщо ви не скажете правди, будемо вас катувати, — тепер в очах начальника тюрми не тільки погроза, а й прохання "Ну, скажи, і мені, і тобі буде краще", — аж вимовляє поглядом.
Сніженко мовчить.
— Нещадно будем катувати.
— Це ви вмієте.
— В страшних муках помрете…
— Ну й що з того?
— Розумієте, ви більше не будете жити. Ви це розумієте? — вже кричать і начальник тюрми і старший наглядач.