Бачив, що все йде краще, ніж він передбачав, і йому захотілось побути одному, щоб стишилось серце, не щеміло так — цього разу від щасливого збудження.
А в двері стукали, просили вийти, Імберх мало не плачучи умовляв: "Так зал рознесуть, пане директор, вас просять, ну, хоч на хвилину вийдіть..."
Вийшовши на сцену, побачив, як Лук'янович, один із братчиків-масонів, накинув на шию Щепкіну великий вінок, а Олексій Капніст — ще один вінок, трохи менший, — Пряженківській; дали вінки і останнім. Білуха-Кохановський важко піднявся на сцену і поцілував в обидві щоки спочатку Щепкіна, потім і його, автора. Хтось вже тягнувся до Пряженківської, і зі всіх боків чулось:
— Утнули, нічого не скажеш!
— Втерли носа!
— А Наталка — яка молодця! Ні та й годі, тільки за Петром хоче!
— Та вона мазурівська! Я її вчора бачив. Гарна дівчина, їй-богу, з перцем.
В театрі діялось щось дивне, досі небачене. Ніхто не хотів виходити, навіть Рєпніни не квапились. Генерал Волконський щось говорив вельможному братові, і той кивав головою, а потім обидва почали сміятись. Волконський знаками показував, що хоче говорити з автором, але автор зійти зі сцени не міг, йому перегороджували шлях четверо молодих цехових майстрів, один з них син Цими. У майстрів був явний намір підняти автора на плечі і нести через весь зал, для цього вони і прийшли на сцену. Цима вже схопив Котляревського за руки, інші потяглися до ніг.
— Що ви робите, хлопці? — запросився Іван Петрович, — Киньте мене зараз же. Незручно.
— Дуже зручно, пане Котляревський, — запевняв молодий Цима, здоровий, як і батько, з чорними вусами і таки Ми ж чорними, під густими бровами, очима.
І вони таки підняли його на свої плечі, кілька разі! Підкинули догори, м'яко впіймали.
— Вибачайте, пане Котляревський, спасибі вам, — говорив Цима.
— Батькові вклонись.
— Вклонюсь і скажу, що недаремно ми завісу робилі Он як згодилась. Та наша робота ніщо, коли порівнянні з вашою! Ось таке подарувати Полтаві!
Якась дама, ще не стара, середніх літ, так розхвилювалась, що забула, де знаходиться, їй стало парко, і вона розстебнула кілька верхніх ґудзиків у блузці. Сусіда зробив їй зауваження: незручно, мовляв, вона ж не вдома, і не треба забувати, що у блузці ґудзики є.
— Які ґудзики? — відмахнулась вона. — Ідіть під три чорти зі своїми дурними ґудзиками!..
Хтось просив, щоб спектакль повторили ще раз, ну, хоч би одну-дві сцени... Глядачі не заспокоювались, і по всьому видно, що ніхто не мав наміру сьогодні взагалі йти додому. Красивий молодий негоціант, зодягнутий у фрак з діамантовою голкою на краватці, щосили кричав, що він запрошує всіх акторів і автора на бенкет до Панайоті, нехай йдуть всі, хто хоче, бо сьогодні свято. Почувши запрошення молодого купця, те ж саме почали вимагати від акторів і деякі інші негоціанти: чим вони гірші, вони теж можуть влаштувати бенкет, та, може, й кращий!
Опускати завісу не дозволяли. Як тільки Імберх починав це робити, в залі зчинявся справжній лемент. Акторів теж не відпускали, і вони, не перестаючи, вклонялись і все ж поволі відходили у глиб сцени. Пряженківська, стомлена, щаслива, тільки усміхалась, тулила до розпашілих щік великий букет пістрявих рож. На очах Щепкіна стояли сльози. Він схлипував, крізь сльози усміхався і знову заливався сльозами. В нижніх ложах сиділа його сім'я: батько, мати, брат, жінка, дивлячись на їхні заплакані лиця, він ніяк не міг заспокоїтись.
— Панове, — почав був говорити Котляревський. Блідий від хвилювання, з сяючими очима, він став на краю сцени, і в залі поволі спав гомін. — Панове, дорогі мої земляки, полтавці! Від імені всіх лицедіїв нашого театру дозвольте висловити вам душевне спасибі за те, що ви так близько до серця сприйняли нашу роботу. А про себе скажу: я щасливий тому, що судилось бути автором першої п'єси, писаної рідною мовою. З святом вас!..
— І вас, пане майор! — кричали цехові.
— Спасибі! Здорові будьте!
— Пишіть ще! Пишіть більше! — чулось у різних кінцях зали...
Мало хто підозрював, що день цей ніколи не забудеться, він стане знаменним в історії цілого народу, новою сторінкою в цій історії; від цього дня почнеться тріумфальний похід простої дівчини з Полтави — Наталки — по сценах всього світу, вона покорятиме сотні, тисячі сердець своєю скромністю, волею до щастя, вірністю у коханні. Завдяки цій дівчині, завдяки п'єсі, в якій вона народилась, і театр у Полтаві стане знаменитим — першим театром України.
Прощаючись з директором театру, Рєпнін висловив глибоке задоволення, а обидві Варвари — захоплення виставою. Волконський привітав з заслуженим успіхом і додав:
— Не сумніваюсь, пане майор, ваша п'єса стане окрасою вітчизняного театру, і насамперед, українського. Це крок перший і, надіюсь, не останній, за ним відкриється великий шлях слави і розквіту культури цілого народу. Сердечно радий вашому дебюту.
А Щепкін, одержавши в цей вечір відпускну із рук самого князя, став на коліна перед Котляревським і, стискаючи руки перед собою, мовив:
— Я вільний! Князь... віддав мені бумагу...
— Поздоровляю вас, голубе, і ваших рідних! Але досить стояти на колінах. Вставайте зараз же...
— Ах коли б ви знали, який я щасливий, і все це — ви, ви, пане майор!..
— Не тільки, у вас багато друзів, але і я теж трохи приклав рук до цієї справи... І радий... Ну що ж — подвійне у нас свято, виходить...
Котляревського до самого дому не відпускали, проводжали і друзі, і цехові майстри, і військові, і чиновники, і просто охочі побути з ним цього вечора якомога довше. Йшли гамірною ватагою через все місто. Цима всю дорогу нічого не говорив, тільки тримався за полу шинелі пана Директора. Серед проводжаючих промайнуло знайоме обличчя колишнього приятеля по семінарії, нині помічника столоначальника губернської канцелярії Міклашевського, купкою тримались вчителі гімназії Єфремов, Сплітстессер, Рождественський. Вже біля собору несподівано підійшов дяк Никодим — старий, сивий, аж білий, він знову служив у соборі.
— От, сину, і прийшло твоє свято, і... моє, — сказав, потримав кілька хвилин руку свою на плечі колишнього учня.
— Дякую, вчителю, — вклонився Іван Петрович старому.
— Ходи здоровий!
Кілька слів — а запали в саму душу, схвилювали і порадували: живий ще Никодим, нескоримий славний дяк полтавський, перший його учитель.
Незнайомий, безвусий ще капітан-драгун, козирнувши, круто повернувся на самих закаблуках. Услід за ним пішов і зодчий Амбросимов, поцілувавши високе чоло "пана автора". Цима хотів було поцілувати руку Котляревському, але Іван Петрович сам обійняв його:
— Батькові кланяйся.
— Спасибі, — схилив голову молодий майстер і махнув товаришам: "Пішли".
— Так тобі не відбутись, — сказав, прощаючись, Стеблін-Камінський.
— Чекайте нас у неділю, — додала його дружина Олександра Григорівна.
— Приходьте, і Степанка візьміть з собою... Стомлений, щасливий, стояв кілька хвилин, поки і видно було подружжя Стебліних-Камінських, інші вже сховались за собором. От і скінчився вечір, і сталось те, до чого прагнув, про що мріяв стільки літ. Сталось!.. Зітхнув повними грудьми, підставив обличчя вітрові, що налетів раптом із-за Ворскли, приніс пізні пахощі осені, прив'ялених лугових квітів. Стояв би так, мабуть, до ранку, та раптом в око впав вогник — то світилось причілкове вікно у рідній хаті. Господи, мати! Як вона?.. Від собору до дому — кілька кроків. Пробіг їх у одну мить. Мати його, певно, чекає, а він дозволив собі забутись, а мусив зразу ж бігти додому, щоб бути разом з нею, все їй розповісти: що було сьогодні, що пережив, як за один вечір він кілька разів вмирав і оживав знову...
Переступив поріг і, не роздягаючись, пройшов до матері, побачив біля ліжка Одарку зі склянкою я руках. Тихо, ледве чутно дихнув:
— Що?
— Погано їм.
— Чого ж не послали а мирю
— Не веліли.
Опустився перед ліжком на коліна. Не відводив погляду від дорогого обличчя. Воно було біле, майже без ознак життя, чорні довгі брови різко підкреслювали його білизну.
Скільки сидів отак — не знав потім, не міг пригадати. Вона раптом відкрила очі, позвала:
— Ти?.. От і добре.
Була задоволена, що він тут, з нею, тримає свою руку на її руці, вона чує дихання біля свого чола. І задоволена, усміхнулась йому, єдиному синові, надії, щастю, Іванкові своєму.
А він, безпомічний, озирнувся, побачив залите сльозами обличчя старої служниці, позвав до матері:
— Куди ж ви, мамо? — Колись, у далекому дитинстві, коли, траплялось, мати лишала його самого на часину вдома, щоб піти за чимось до сусідів, він так само питав її. І тепер, через багато літ, з густо посивілою головою, зігнутими плечима, почував себе таким нещасним і одиноким, якого мати лишала самого, тепер, може, назавжди. Питав те ж саме і так само. Вона ж знову ледь помітно усміхнулась, щось хотіла сказати і не сказала.
Охопивши голову руками, сидів біля її ліжка до самого ранку.
А за вікнами починався день. Синіло небо. Пізніше прийшли актори, принесли квіти, поздоровили в народженням "Полтавки". А матері вже не було…
Минув рік. Ще один сплив за водою. Полтава лишалась майже тією ж — невеликою, тихою. Але дещо і змінилосьі у двадцять першому році театральна трупа залишила місто.
Лицедії роз'їхались хто куди.
Причини цього визрівали поволі. Так, мабуть, мусило статись. Насамперед місто все ж було невеликим, тому-то до театру приходило іноді по кілька глядачів, і доводилось відміняти виставу. Про це Котляревський щоразу писав Рєпніну в Яготин, але князь цим не переобтяжував себе і, отже, нічим директорові театру не допоміг.
Між тим актори місяцями не одержували грошового утримання. А жити треба. У кожного — сім'я, діти. Михайло Щепкін продовжував сплачувати борг князеві, причому мусив це робити щомісяця, з року в рік. Пряженківська зрозуміла: і в Полтаві, як колись у Харкові, їй не судилось влаштувати своє особисте життя. Після смерті матері Іван Петрович не хотів когось приводити до хати. Де поселилось горе — не могло бути щастя. І тому-то, коли одного разу Тетяна Гнатівна одержала запрошення від колишнього свого антрепренера Штейна, вона дала згоду, вже не вагалась. Туди ж, у Тулу, де гастролював Штейн, невдовзі переїхав з сім'єю і Щепкін, пізніше перебрався в Москву, в Малий театр, і там повністю розквітнув його геній.