І був кінь для Кузьми Терпила. І наказав Демид Волохач Кузьмі коло нього їхать, інші слідом скакали. І погнали вони коней вздовж річки Жолудівки, у бік Чортового болота. І казав до Кузьми Демид Волохач, Вовчарем прозваний: "Знали ми од своїх людяк в Пакулі, що сьогодні тебе на той світ прямим ходом одправлять, бо вже папір із повіту прийшов. А де і як тобі постоли плестимуть — сього ми не знали. І якби вони застали тебе удома та повели у глинище, коло цегельні, де я колись смерті дожидався, там би тобі й капець. Бо в Пакулі загін стоїть і я своїх хлопців заради тебе під кулі б не послав. А як закрутилися уранні крила вітряка твого, зрозумів я, що ти — в сорочці народився, що не прийшло ще врем'я твоє. Як сходило тих двоє телепнів на Крукову гору, уже яни у нас на мушці були. Але хотілося мені, щоб ти сам переконався, як комісари людську жисть поціновують… Тольки ж не чую я і слова дяки од тебе. Чи язик од страху віднявся? Чував я од людяк, що ти — розумака великий, із самими богами на горі своїй гомониш. Та й усього вашого кодла нібито душі розіп'яті між землею і небом. А як тітка з косою в очі зазирнула, увесь розум вивітрився, усі вумні слова забулися, сама блювотина зосталася. Отака вся отара людська, здохнуть — і то не вміємо, я за ці годки надивився, а тепер і ти на собі пойняв".
Але — мовчав Кузьма. З кожним скоком коня ніби жили смикав хто із нього. Помирать — і то було легше, аніж зараз од дітей, од Марусини, од дворища свого віддалятися.
І об'їхали вони болото Чортове, і край лісу, над Русалчиним озером спішилися. Розгорнули лісовики купу хмизу — вхід до землянки відкрився. Винесли вони із землянки хліб, сало, сулію горілки і сіли на траву обідать. А трьох хлопців Вовчар послав на хутір Козачий: "Хоч під землею, а найдіть Омельковича, перед очі мої поставте, йон там чеку свою піджидає, щоб подорожчай продать мене. А я сьогодні Господу Богу і святим апостолам без винагороди його оддам…" Прикололи вони зірки червоні на картузи свої і поскакали. І не було їх довго. Демид пив сивуху, як воду, і не І хмелів, тільки очі холодним свинцем наливалися. "Ти, розумака, скажи, — неждано повернув до Кузьми Терпила свою велику і ладну, наче з заліза вилиту, голову, — чи правда, що Христос — із жидків був?" — "Христос — йон за усіх І людяк постраждав, — відповів Кузьма. — І для всіх людяк йон — Син Божий". — "Мо', йон — і за всіх людяк, а тольки жидок є жидок. На землі чи на небесах, а болєй за своїх руку тягне. А я жидкам сала за шкуру залив, ой залив. Йон мене за них ще спитає… Наливай, Козубел, чого тут вуха розвісив, у тебе служба така — наливать!" — і Вовчар знову потягся до кухля. А як випив, казав далі: "Ти ось, Кузьмо Несторовичу, на мене хмуро зириш, а ми ж із тобою, які не є, а — родаки. Устим і Оксана, покійні, нас поріднили. І виплодок їхній, а твій вигодуванець Нестірко, — щоб його земля не носила, хоч і племінничком мені доводиться, — пуповиною нас пов'язав. Кров мого і твого кодла скаженого у ньому кипить, і — добра од нього не жди. Вчасно йон у туго банду свою, комсомольську, подався, бо я б уже його давно згріб і за яйця на гілляці підвісив. Але — не мине йон моєї руки, все одно не мине. Я уже йому передавав, у ту його комунію: попадеться — по-дядьківськи, власною рукою глядилки виколю, виріжу язика і те, чим дітей роблять, а тади — четвертую… А ти — пий! Пий, покуль живий, ти сьогодні удруге на світ народився!"
Але — не пилося Кузьмі, синові Семирозума. Як не сторонився він драчки людської, а таки, врешті-решт, розіп'яли і його на хресті ненависті і злоби. І краще було б йому померти, аніж тепер, з Вовчарем, множити зло у світі. І не розумів він Бога, нащо його кинуто в це криваве вариво.
Аж ось закрякала качка в лісі, їй відлупила друга, і скоро з'явилися з-за дерев хлопці, яких Вовчар посилав на хутір Козачий. Попереду дріботів куцакуватий, висмоктаний життям чоловічок — у полотняній сорочці і вилинялих солдатських штанах. Руки його спеленуті були за спиною, кінець вірьовки тримав лісовик. "Вас тольки по смерть посилать! — гримнув Демид Волохач. — Осю гниду так довго шукали?!" — "Дак увесь хутір обійшли! А йон — у куми сховався, — виправдовувалися посланці. — Заходимо до хати, кажемо, як ви, отамане, навчали: ми — з чеки мринської, шукаємо Хтоломея Омельковича Погибу, йон нас жде… Кума посміхається, як блядь на весіллі, і очі ховає: давненько, ой давненько я свого кума не бачила… Аж йон сам вилазить з-під печі, мо', яйця там із курми ніс: виглядаю я вас, товариші, не перший день виглядаю… Дак ми його з хати вивели — і в ліс. Мол, треба, щоб нічиї вуха не чули, нічиї очі не бачили. Аж у лісі йон пойняв, до яких товаришів у руки потрапив, брикатися став, довелося в'язать".
І впізнавав Кузьма знайомі риси в перекошеному страхом обличчі чоловічка з хутора Козачого, ї розумів він, що перед ним — син Омелька Погиби, з яким у камері мринської тюрми, ще за царя, останнім шматком ділився і в якого потім зруб на хату купив. Хтоломей упав на коліна, заплакав: "Пожалій, отамане, прости! Три годика служив я тобі вірно, як пес, прип'ятий край лісу. А тепер бачу: придуха іде на людяк. А у мене — дєтва дрібна, і ні кола ні двора, в чужій хаті тулимося. У Сибірі ми були, жирнішого кусня шукали. А як забрали мене на війну, і сім'я моя вернулася, бо що яни там, у тайгах, без мене? А тепер — біля розбитого корита опинилися, і мусив я щось думать, кудись кидатися. Власть нова укорінюється…" — "А ти, сучка, мене жалів, коли з чекою за голову мою торгувався?! Дак знай хоч перед смертю: я половину чеки твоєї на золото жидівське давно купив і знаю, коли там хто і пукне!.." Вовчар дістав з кишені пальта нагана, простяг Терпилу: "На, родак, розговійся. Отакі, як сеє падло продажне, тебе сьогодні над Жолудівським яром ставили…" Але одвів руку отамана Кузьма: "Ні, Демиде Мартиновичу, одкрився мені Бог на фронті, і не дозволяє віра моя кров людяцьку проливать". — "І ти, Кузьма, — проти мене?!" — протяг Вовчар. Білим зробилося лице його, і очі на мить заплющив він. А як розплющив очі, уже не бачив Кузьми Терпила. І запитав Вовчар у Хтоломея Погиби: "Дак скольки ти просив у чеки за жисть мою отаманську?" — "Тридцять пудиків хлібця, тридцять пудиків, дєтки мої есті просять…" — "Дак получай за кожен десяток пудів по кулі в черево своє ненаситне, щоб не одразу здох, а трохи помучився!" — і стрелив Вовчар раз, і вдруге, і втретє. Упав Хтоломей обличчям у траву суху і, з хрипами страшними, вужем по землі поповз. І одвів очі Кузьма, питаючи подумки в Бога, чи бачить він муки творіння свого. Але — мовчав Бог.
"А сього родака мого — на гілляку! — наказав Вовчар і по-звіриному легко, наче й не перехиляв у себе кухлями, схопився на ноги. — Мо', йон і не їхній, але й не наш. Одтуль йому ближчей буде із його богами говорити". З хмільним реготом підскочив до Кузьми Козубел, заломив руки. А Харлан уже дерся на дуба, що височів край лісу. Як прив'язував вірьовку, дощем посипалися жолуді на суху землю. І спеленали руки Кузьмі Терпилу, поставили під зашморг. А вже несли лаву із землянки. "Ладиться у вас сяя робота, ладиться, — похвалив Кузьма. Підштовхуваний лісовиками, він важко згробастився на лаву. Лава була вузька і хилиталася під ногами. — Наловчені ви, хлопці…" Козубел знову реготнув, а Вовчар похмуро мовчав, закинувши назад кучеряву голову і зирячи в небо. По небу пливли червоно-малинові, уже заходило сонце, хмари. Руки Вовчар тримав у кишенях розстебнутого чорного пальта, з-під якого виглядав офіцерський френч. І здавався Вовчар витесаним з дуба, який сотні літ пролежав на дні Невклі, і був він гарний із себе, як сатана. А вже зашморг накинули на шию Терпилу. "Наловчений і ти, Кузьмо Несторовичу, помирать, — повернувся до нього отаман. — Дак там, у глинищі, ти за луччих людяк Пакуля голову свою підставляв, на вигоні, під німецькі кулі — за більшовичка доморощеного, а тепер за кого — за осю покидь зрадливу?" І кивнув Вовчар на Хтоломея Погибу, який усе ще не міг померти, усе в'юнився до берега, де плюскотіла вода. Зітхнув Кузьма сумно, бо раптом відкрилося йому: "Усі три рази підставляв я голову свою за самого себе, щоб душу свою у врем'я криваве порятувать. Але — думаю тепер: чи, порятувавши власну душу, порятуєш світ?.."
"Дозволь, отамане?" — Козубел поставив ногу на край лави. Звідси, з лави, очам Кузьми відкрилося Русалчине озеро, сховане досі за стіною очерету. Вода в озері була чорна, як глина-чорнуха, а по темній воді низовий вітер гнав, вигойдуючи на брижах, жовте осіннє листя. По той бік озера, куди ще діставало проміння призахідного сонця, хтось роздмухував попід очеретами червоний жар. "Сяя краса — се голос Бога до мене, — втішено подумав Кузьма. — Се — благословення його. Бо усе ж правдивіше самому померти, аніж убити іншу людяку". І перевів він очі, і побачив, як Хтоломей Погиба довужився в берег і хлебтав озерну водичку. А потім голова його безсило упала на торф'яне, коричневе дно, і останній видих сплив на поверхню води кривавою булькою. І збунтувалася душа Кузьми: "Господи, красу навколишню сотворив ти і востаннє гомониш нею до серця мого. А хто ж сотворив сеє криваве видиво?!" І посміхнувся гірко Кузьма з довірливості своєї до світу земного і небесного. "Чого ти либишся?! Чого ти либишся на краю могили? — аж скрикнув Вовчар. — Ось ти зараз ще живий, а ми од'їдемо, і тебе вовки по шматках розтягнуть і вороння клюватиме!" — "Не мене, чоловіче, а осей мішок із кістьми та м'ясом, — ворухнув плечима Кузьма. — А душа моя — яна нікому не підвладна, ні тобі, ні смерті. Вилетить яна з тіла — і птахом сонячним у небеса полине, не вперше я помираю, мені сеє ще на фронті відкрилося". Легкою, вовчою ходою отаман пройшовся вздовж берега і знову вернувся під дуба: "Зніміть, хлопці, сього штукаря, у голову удареного. Хай буде — як не зі мною, то коло мене. Треба ж із когось і посміятися в суворій жисті нашій. А мо', нас тольки двоє в світі таких, що смерті не бояться. Йон не боїться, бо вірує в Бога, а я не боюся, бо уже не вірую ні в Бога, ні в чорта. А ви, хлопці, хоч і наловчилися стрілять та вішать, а як попадетеся в чеку та візьмуть вас жидки за петельки — скиглитимете, смерть побачивши, як цуценята… І — по конях!" І зняли зашморг із Кузьми, і по мотузці шкіряній, якою руки були спеленуті, ножем полоснули.