серед них чуйно стережуть їхній сон чорно-жовті, такі "страшенно милі" "переможені".
Коли ж скінчиться сміх і настане плач? І чи настане ж хоч тоді царство Вічного Порядку? Чи боротьба, тріумф і плач є вічна доля людства?
Ах, коли б уже якийсь кінець!
Але кінця не видно. Боротьба розгорається. Безшумна, невидна, чудна, неймовірна.
Граф Адольф уже не миє ніжно-хижим рухом руки, ласуючи з от-от-от перемоги. Принц Георг не ступає таким певним точним кроком, ніби вимірюючи ступні до трону. Все зруйнували прокляті дикуни, все! Не знати, від чого починати треба. Але від чого не почнеш, воно тісно зв'язане з іншим, а те все інше в руїні. Що є, чого нема — невідомо. Ніякого ж підрахунку не можна зробити. Пустеля, дика пустеля з караваном героїві А нахабство дикунів росте з кожним днем. О, ці підлі боягузи не сміють виступити одверто, ці раби не мають одваги вхопити руками батіг, що лупить їх. Ні, вони цілують, лижуть його, щоб він розм'як. О, вони доцілуються! Вони досміються й дограються разом із своїм калікою Рудольфом Штором!
Принцеса Еліза, спустивши очі, знизує плечима. Вона не розуміє, в чому, власне, річ? Ну, сонцеїсти виступили б одверто, то що було б? Видушили б усіх газом і промінням? Ну, і що ж із того? Яка ж рація такого кінця? В чому річ? Трудно відновити відразу все життя? Так, очевидно, помилку зроблено з самого початку. Очевидно, не від того кінця починати треба було. Але при чому ж тут сонцеїсти, Рудольф Штор і тому подібне?
Принц Георг не відповідає. Надзвичайно дивна історія: як тільки торкається оправа чи мова Рудольфа Штора, все якось чудно виходить. Якась вічна вперта мовчазність на згадку про цього кретина. Дивна невдача з арештом Найвищої Ради якраз після того, коли принцеса шукала в графівни Елленбергівни коронку Зігфріда. Розуміється, нічого, абсолютно нічого закинути не можна, але щось тут та є.
Принц Георг сталевими холодними очима дивиться просто в лице Елізі. (Які негарні фіалкові жилки на баньках).
— В чому річ, кузино? Добре, я вам скажу, в чому річ. Перше — ні в одній галузі господарства ми не зробили ніякого поступу. Весь час ми товчемось на місці. Друге — в населення нема ніякої волі до праці. В усіх сферах злісний, нахабний саботаж. Тільки світло, воду й вугіль вони піддержують. Отже, ви розумієте, при чому тут сонцеїсти. Третє — армія розкладається з кожним днем Ніякі кари, ні труїння не помагають, а тільки викликають глухе обурення. Четверте — кожний зайвий день такої тактики веде до неминучої загибелі.
— А якої ж тактики треба?
Принц Георг не зводить холодних надушливих очей із лиця принцеси Від цього погляду принцеса легенько постукує пальцями правої руки по долоні ліво!
— Якої? Такої, якої вже вживає західноєвропейська й американська експедиція: в кожному великому місті перед кожним будинком повішено по двоє сонцеїстів. В Парижі ж, крім того, видушено газом цілий квартал. А на площах повішено всіх французьких Рудольфів Шторів.
І холод'ні сталеві очі ждуть. Пальці правої руки відразу перестають постукувати по долоні лівоі.
— Це... правда?!
— Я не маю ніяких підстав хвилювати вас неправдою, кузино.
Пальці знову сильно клацають по долоні. Куточки очей різко загострюються.
— А результати?
— Результати будуть, напевне, якнайкращі. Відомості прийшли тільки сьогодні. Коли Сукурамі буде далі наполягати на своїй тактиці, я не ручусь за цілість армії. І за його життя.
— Значить, ви гадаєте, що тут так само треба прикласти ті методи, що в Америці й у Франції?
— Ще лютіші. По чотири сонцеїсти перед кожним будинком! Видушити газом два квартали!
— І солдати схочуть виконати такий наказ?
— Схочуть. Армію прочистити. Всі заражені елементи винищити. Розстріляти прилюдно.
— І ви гадаєте, що сонцеїсти спинять саботаж?
Що спокійніший і жорстокіший голос принцеси Елізи, то твердіший і непохитніший голос принца Георга.
— Не маю ніякого сумніву. Але всіх привідців, коноводів, усіх Рудольфів Шторів у першу чергу повісити на площах. Усі друкарні позаймати військом; ніяких відозв, оповісток, ніякого змісту від недозволених організацій до населення не допускати. Розбити їхню змову й організацію.
Принцеса Еліза втомлено й нудно витягає й злегка заломлює руки.
— Ну, що ж? Тільки чи не помиляєтесь ви, гадаючи, що солдати схочуть вішати людей без видимої вини. А раптом це викличе бунт у самій армії?
— Чому ж у Франції й Америці не викликало?
— Може, там населення поводилось інакше, вороже. А тут при цій тактиці наших сонцеїстів, мені здається, такі способи... річ небезпечна. В кожному разі рискована.
— Іншого виходу немає, кузино! І чи хочемо ми з вами, чи ні, а Союз Східних Держав мусить іти на всякий риск. Або ж . загинути. Вибору немає Мирні способи не дають ніяких результатів. Або тільки ще більшу шкоду.
Принцеса Еліза якийсь мент задумливо-жорстко мовчить.
— Ну, що ж?.. Як швидко може бути змінена тактика?
— Цими днями. Кожний зайвий день — зріст небезпеки. І без ніяких сантиментів — рішуче, блискавично, безмилосердно. При гангрені треба хірургічного ножа, а не гомеопаті!
Принцеса Еліза знову мовчить. Потім стомлено простягає руку принцові Георгові й просить їй вибачити — вона сьогодні почуває себе трохи недужою. Принц Георг нехапливе, акуратно й точно замикає переносний телефонний апаратик, вішає його через плече й прощається. А очі сталево й настійно дошукуються чогось на блідому схудлому лиці з загостреним костяним овалом.
***
Макс не що інше, як старий жорстокий лицемірний трупоїд. Це ясно. Поведінка гідна звичайнісінького рабовласника, чо ловіка старого режиму. Але коли він гадає, що Труда буде ганятися за ним, розшукувати його, благати прощення невідо мо за яку провину, то прекрасний трупоїд трошечки помиляється. Коли ж вона щодня заїжджає додому й до Штабу Найвищої Ради, то з боку Макса було б просто смішною самовпевненістю думати, що це робиться ради його милої розвезе ної посмішечки, якою він іноді зводить привітати свою "єди ну, ніде нікому не повторну любов. Є досить багато важніших за посмішечки речей, ради яких треба не тільки до Штабу заїжджати, але й у саме пекло поїхати, коли це треба. І в пекло, і до салону Ірми, і куди хоч! І ніякі трупоїдські посмішечки її не зупинять.
От і тепер вона їде додому Ну, і що ж з того? Зовсім же глупо б думати, що вона сподівається застати тут Макса. Макс дома не живе, і ніколи навіть не заїжджає. І чого ради заїжджати? Щоб заарештували? Ясно ж, що Труда їде іпросто, щоб побачитися з батьком, з мамою, з панею Штор. А головне з батьком, бо це ж цілком непотрібна необережність: іти до Сукурамі, до самого Сукурамі, щоб "нарешті, по совісті запитати цього азіата, чого йому тут треба". Коли б Макс хоч крихітку інакше поводився, можна було б... А втім, хай Макс поводиться собі, як хоче — вона сама може роз'яснити батькові, що ніякої потреби для візиту до Сукурамі немає. Хутко-хутко. Сукурамі сам переконається, що йому тут робити нема чого.
І дійсно, Труда забігає до мами, до пані Штор, ні слова не згадує про Макса й цілком категорично запевняє батька, що ще кілька днів — і від милих жовто-чорних гостей і сліду не буде в Берліні. Розуміється, батькові вуса, як звичайно, ворушаться усмішкою: старі люди страшенно люблять бути скептиками. Але хіба ж він може справді міркувати як слід, сидячи в кабінеті й нічого не бачачи?
Навіть до милої хорошої трупоїдки Елізи встигає забігти. Ну, цій уже й її трупоїдський бог велів скептично посміхатися. І не тільки ж скептично, а ще, подумайте собі, немовби з жалем якимсь, із сумом, із чудним гнівом.
— Елізо! Та ви, я бачу, нічого не знаете й не розумієте. Ну, запевняю вас, що ви нічого не знаєте. Ви сидите тут, як у монастирі, і, як усі черниці, гадаєте, що світ увесь страшними чортами засіяний. Але, хоч, може, вам ці чорти іприємні, я все ж таки мушу вас розчарувати: ніякісіньких чортів! Ну, правда ж, правда! Посміхається. Ну, їдьмо зі мною, я вам покажу, які це чорти. Хочете? Ні, серйозно: подивіться ви хоч раз, що діється в Берліні, гляньте на ваших чортів, а тоді... хитайте головою.
Але трупоїдка все ж таки хитає головою — хоч що б їй Труда показала на вулицях Берліна, вона однаково буде посміхатися. І нема чого їй їхати дивитися на те, що тоді не має сутнього значення.
— А що ж має сутнє значення? Що? Ні, я не розумію, Елізо, що ж має сутнє значення? Ну, добре! І те, що навіть офіцери вашої армії вже їдять сонячяий хліо та днями й ночами сидять у наших салонах, і це не сутнє? Ні?
— Ні, Трудо, і це не сутнє.
Господи, яка страшна, запекла річ трупоїдство! До чого сліпа, вперта й смішна. Сил немає балакати.
— Ну, слухайте, Елізо, знаєте що: нумо зараз поїдьмо до нашого салону. Ви подивитесь на ваших офіцерів, послухаєте їх, розпитаєтесь і тоді скажете, чи сутнє це, чи ні? Хочете?
Ні, Еліза не хоче ні бачити, ні слухати ніяких офіцерів.
— Ну, просто хоч із цікавості. Невже ж вам не цікаво подивитися на розпусту сонцеїстів, на їхні "цинічні й гидкі" способи боротьби з вами? Ну, подивились би хоч на колишніх трупоїдок і побачили б, якими вони безнадійно погиблими сонцеістками поробились. Таки ні? Познайомила б я вас із Ірмою, нареченою Руді. Послухали б, як вона співає. Сьогодні й Руді, здається, туди приїде. Він так хотів би вам подякувати за вашу осторогу. Мертенс, мабуть, буде. Може, і Макс буде з Руді. Але Макс, звичайно, ні для кого не має особливого інтересу. Ну, Елізо!
Ох, здається, трошечки-трошечки захиталася трупоїдська непохитність? Який інтерес в очах засвітився.
— Ні, Трудо, як воно мені не цікаво, а, справді, я не можу. Коли говорити серйозно, то ви ж повинні зрозуміти, що мені не випадає бути в сонцеїстському салоні, де наші офіцери роблять злочинства.
Труда розуміє. Дійсно, не випадає. Не подумала. Хм. Шкода.
— Елізо! А знаєте що? Ви можете не бути з усіма. Ви будете сидіти в сусідній кімнаті й усе бачити крізь скляні двері. А вас не видно буде. От тільки розмов, може, не буде чутно? Але музику й спів буде добре чути. А головне — все видно буде. Добре? Ніхто-ніхто не знатиме. Даю слово. Тільки одна Ірма — вона ж хазяйка дому. Але я вам обіцяю, що вона присягнеться ні одній душі не говорити Гайда, га? Ану!
Принцеса Еліза якийсь мент сидить непорушне, примружено дивлячись у далеку-далеку далечінь. І