Доки доїхали до її двору, Григорій зовсім розклеївся, і довелося його, як в'ялену рибу, на руках нести до хати.
— Горенько наше, — зітхала огрядна молодиця. — Може десь і мої так діточки пропадають.
— Не може такого бути, — безапеляційно доводив Федоренко. — У такої матері діти будуть живими і здоровими. — І уникав глибокого, з іскорками надії, погляду літньої жінки; чим він більше міг утішити її, та й неясну провину чув за собою, неначе був винен, що й досі ковалі кували в його голові.
Війна стороною обминула закинутий у лісі понад Бугом хутір, що всього мав п'ять дворів. Тільки двічі заскочили сюди німці; діловито кинулись за наполоханими свиньми, набили на ставку свійських качок та й подалися у безвість.
І хоч далеко закинутий хутір від битого шляху, і хоч не підім'яла його війна, — життя і тут неначе зупинилось. Ота настороженість, що кожної хвилини може виповзти столапе нещастя, повисла над кожною головою. Засинаючи, люди не знали, що принесе їм ця ніч, наступний день. І тільки біля криниці можна було почути розмову двох-трьох молодиць, знову ж таки про війну, про своїх чоловіків, синів.
Перші дні Петро, завоювавши симпатії всіх хуторян, допомагав Мотрі Іванівні поратись по господарству. Хоч і гуділа ще голова, проте ходив косити ячмінь, овес, що засіяла хазяйновита вдова в лісництві; навіть узявся рвати коноплі. Та Мотря Іванівна його зразу ж прогнала з города:
— Не знає, де плоскінь, а де матірка. І переводить коноплі підряд.
Але скоро засумував, робити почав неохоче, часто ходив у ліси та на шосе. Зрідка заглядав і до рибалки Володимира Івановича Коваля, невеличкого проворного дідка з клинцюватою бородою і сивою, підстриженою кружком головою. Тоді рибалка кидався до шафи і печі, з охотою частував рідкого гостя.
— За здравіє нашого воїнства, — наливав першу чарку Володимир Іванович. — Нехай скоріше воно розгромить усі гнізда фашистського мракобісся, словом, германський імперіалізм і його всяких прихвоснів, таких, як дуче, щоб їх навіки розлучило.
— Нехай скоріше повернуться наші брати, — тремтів голос Федоренка від туги, пристрасного бажання скоріше побачити своїх і напливу думок. Іноді йому здавалось, що вся його душа витягується і от-от обірветься. Тільки вперта надія та оте жартівливе слово рятували від гнітючих приступів печалі. Хоч як було тяжко, а на людях умів розважити горе, заспокоїти інших і себе.
— За здравіє нашого краю, нашої Батьківщини. Нападали на нас німецькі пси-рицарі, дістали льодове побоїще. Напали бонапартисти — тут і кості лишили. Почали воювати гітлерівці — і довоюються, повір мені, до повного краху, капітуляції і контрибуції.
За третьою чаркою він уже забував вставляти у розмову трудні слівця, які старанно колись виловлював з газет і книжок; починав журитись за синами або розповідати про своє життя, часом хватаючи десь через міру.
— Ех, життя чортове настало. Вночі прокинешся, вийдеш у сіни і дослухаєшся: чи тихо на хуторі, а потім уже просуваєш голову у двері, повір мені, наче пацюк з борошна. Машина десь проклята загурчить — і ти без пам'яті і духу летиш ховатись у ліс. А дорогою підеш, то і шкура труситься на тобі. Пташка заспіває, а ти з осторогою оглядаєшся. Пий, Петре.
А колись, як злетяться мої сини, піду я з ними в село — всю вулицю загороджу — хай любуються, яких соколів старий Коваль викохав. Де вони тепер? — розламує пальцями жарену рибу.
— Героями вернуться до вас.
— Хлопці бойові, нічого долю гнівити... То як ти, Петре, на той світ по безплатній командировці їздив? — усміхаючись, запитував, і Федоренко серйозно починав розповідати.
— Билися ми з фашистами, аж поки нас не підважив снаряд. Одірвався я і Григорій од землі та й летимо на небо. Ну, бог побачив нас і давай гукати святого Юрія! Такий гадмидер підняв, що і в раю, і в пеклі чути. Прилетів Юрій на білому коні, з списом у руці і автоматом за плечима, оглянув нас і каже: "Поки мені не треба таких вояків — ідіть собі, хлопці, на землю і бийте фашистів, бо інакше не бачити вам раю вовіки віків. Погано ж будете бити німця, кипітимете в смолі вовіки віків". Я тоді і кажу Юрію: "Як же ми попадемо на землю, коли нема туди не то що залізниці, а навіть поганенької ґрунтової дороги. А на парашуті спускатися не виходить — в стратосфері вуха обморозимо". Юрій тоді й каже нам: "Сідайте, воїни, на мого коня і міцно тримайтесь, бо як відірветесь, то в небі і зачепитись не буде за якого дідька". Вилізли ми на коня; я тримаюсь за Юрія, Григорій — за мене, — святий як гикне, кінь дихнув огнем і помчав навпростець, розбиваючи грудьми хмари, а з-під копит тільки іскри, мов трасуючі кулі, летять. Привіз Юрій на землю і каже: "Ви, хлопці, — соколи. Про третю батарею у нас на небі тільки й балачок. Добре вмієте воювати. Бийте ворога, не жалійте клятого, а помрете — до мене приходьте: разом будемо фашистських чортів у пеклі лупити; завелося цієї погані, ледве смоли на них настачиш..."
— Так що ж, будеш, Петро, ворогів бити, чи вже відвоювався? І тільки з дідом самогон питимеш до кінця війни?
— Ні, діду, ненадовго вам напарником буду.
— Куди ж думаєш? До своєї баби? Чи може тут у прийми пристанеш до кого?
— Знаю, до кого в прийми пристати. Хай тільки товариш поправиться.
— А коли знаєш, до кого в прийми приставати, — багатозначно підморгнув, — за твоє здоров'я. Тоді й до діда заходь, він тобі рибки свіжої наловить... Дороги ж я всі у лісах знаю — може пригодиться дідова пам'ять.
— Спасибі.
— Спасибі — не відбудеш. Ти їж. Линки свіженькі — вдосвіта притаскав. Було ж колись у нас біля острова всякої риби — човном не проїдеш. Так і затирає тебе. Вдариш веслом — і випливає тобі лин, як порося. Закинеш бредень — аж нутро обривається тобі. Зразу віз наловиш.
— І в нас було риби колись, — продовжує в тон Федоренко. — Одного року до того її розплодилось, до того загатила ріку, що з одного берега на другий по риб'ячих хребтах переходили.
— Бач, — насуплюється Володимир Іванович і довго нічого не говорить, незадоволення, що спіймали його на зайвому слові. Повертаючись до клуні, Петро незмінне питав:
— Григорію, ти вже скоро своїми копитами будеш чапати? Бо у мене від такого життя небавом на душі мох виросте і жаби заведуться.
— Уже чапаю потроху. В голові шумить.
— Може чарку вип'єш?
— Обійдемося без неї.
— А скоро ти свою бороду збриєш?
— Коли ти собі язика підріжеш.
— Ну, і не брий. Мені навіть підручніше — скоріш на мене яка молодичка кивне, ніж на тебе, старого дідугана...
— Щось дістав у лісах?
— Дещицю знайшов. А як побачив самотню нашу, радянську, гармату — вір, душа перевернулася. Аж сльози на очі набігли. Як сирота на сироту дивився на неї...
Ще, в напівзабутті, Федоренко чує сердечний біль, що так тривожить його цими днями, чує глибоке обридливе незадоволення і неспокій.
"Так і думаєш з дідом самогон пити до кінця війни".
Ох, і дід. В саму ціль влучив. Ні, він більше не може чекати, хай Григорій одужує, а він хоч місцевість добре вивчить, по лісах іще полазить.
Уся клуня пахне свіжим лісовим сіном; крізь прогнилий стріп видно шматок неба, неначе щойно вимитого весняною водою. Чорнобородий, постарілий Григорій, напіврозплющивши уста, спокійно лежить в продовгуватій западині. Глибока борозенка, врізавшись у лоб, спустилась до самого перенісся, а від брів до неї навскіс тягнуться іще дві, мілкіших.
Петро тихо скочив із засторонка.
— Куди так рано? — з дійницею йде до корови Мотря Іванівна. Ранішній сон свіжить її засмаглі прив'ядаючі щоки.
— Думаю в ліс пройтися. Як припізнюсь — не турбуйтесь. У лісі Петро з глибокого тайника, що віє передосінньою прохолодою, дістає обмотаний плащпалаткою автомат, втискає диск; гострим недовірливим поглядом обводить чорнолісся. І раптом полегшало, подобріло на серці воїна. Він оглядав цей дивний закуток з гордовитими дубами, широколистими округлими кленами, співучими липами, неначе ніколи не бачив лісу. Пожадливими, затяжними ковтками пив настій і напитись не міг, а думки несли його на легких крилах у ті години, що більше не вернуться до нас, тільки спомином повіє од них, як дівоча хустина у хвилину прощання.
І захотілось дотягнутись до далекого міста, де покинув він, пристаркуватий парубок, балакун і романтик, насмішкувату чорняву дівчину, що мало його з розуму не звела, поки не сказала отих кількох завітних слів. І пригадалось дитинство, коли він із батьком, старим лісорубом, гонив міцно скручені ужвою плоти по Десні і Дніпру.
— На велику ріку випливаємо, сину, — завжди скидав шапку, коли світлі хвилі Десни браталися з темними дніпровими. І вмираючи в дзвінкій сосновій хаті, батько заповів йому:
— На велику ріку випливай, сину. Рід наш чесний, роботящий не оскверни. В тому й сила людини, коли совість у неї чиста, не осквернена.
І він так ясно побачив перед собою свого батька, що навіть здалося — вітер торкнувся його сивої, гордовито посадженої на широких плечах голови.
"Може легше було батькам говорити про широкі ріки, бо й мірило в них було вужче, бо й життя раніше не такими складними і різнобійними шляхами йшло. Та нелегко і їм було воювати, заробляти обкипілі кров'ю хрести і за Цусіму, і за першу імперіалістичну. І невже він не дотягнеться до своєї ріки, хай не бурхливої та повноводої, одначе вірної і чистої?" — думає, міцніше стискаючи зброю.
Шумить чорнолісся, стишує його кроки та не може стишити стукіт серця.
Ще далеко від дороги він чує, як у лісовий гул вплітається інший, сердитий, буркітливий. Сірим луком вигинається шосе, а по ньому пролітають мотоцикли, танки, машини, і все чужинське, і все таке, що тільки засмучує око, затискає душу тугою і злобою.
Як довго, до одуріння, тягнеться день. Уже кілька разів хотів ударити по одиноких мотоциклістах, але невистачило сміливості застрочити серед білого дня на битім шляху.
"Життя побережи раз, то воно тебе побереже сім раз", — заспокоював і виправдовував себе переінакшеною приказкою і дивився на шлях до різкого болю в очах.
Надвечір почало затихати шосе, а коли на дерева налягла темінь, Петро ближче підповз до кювету.
Підіймаючи море пилу, тяжко проїхало кілька семитонних машин, а потім з-за повороту вискочила самітня легкова.
Прицілився і незчувся, коли затріщав автомат, тільки тіло так затремтіло, неначе всіма кісточками перелічувало кожен постріл.
Машина на мить зупинилась, потім очманіло крутнулась вскочила в кювет і перекинулась, крутячи колесами.