Він же і виду не показував, усе ще надіявся на чудо, щасливий випадок.
В ті часи Харківський учбовий округ, його попечитель і весь штат при ньому контролювали не лише роботу шкіл на лівобережжі Дніпра, на Дону, в Криму і на Кавказі, але здійснювали також і цензурний нагляд за всіма виданнями, які з'являлись в його межах, слідкували — і дозволяли або забороняли театральні вистави. Отже, все нині залежало від Харкова.
Їхати до округу за тих часів було далеченько, та справа, мабуть, була не у віддалі, тривожило інше: чиновники цензурного нагляду, прочитавши п'єсу, могли такого дозволу і не дати. Причини для цього були. Перше: п'єса писана українською мовою, а крім того, запопадливі чиновники (а такі завжди знаходились) могли вичитати в п'єсі якісь кпини на адресу князя Шаховського — знаменитого автора багатьох відомих п'єс, які ставились і в провінції, і в столичних театрах. Шаховський був у фаворі і при дворі. В "Полтавці", коли придивитись до неї пильніше, проглядалися й інші "вади", от хоч би й те, що проста селянська дівчина не слухає матері, не зважає на авторитет "владу імущих" і твердо стоїть на своєму: "або за Петром буду, або ні за ким". Це ж, пробачте, майже "потрясіння основ". Отже, могло трапитись всяке. Між тим, якщо не дали б дозволу у Харкові — а це стало б відомо і в Полтаві, — тоді п'єсі взагалі не бачити світла рампи.
Не раз Іван Петрович радився з вірним другом і приятелем Михайлом Новиковим, як бути, куди піти? Що краще? Може, справді поїхати в Харків? Довго крутили собі голови, і одного разу Новиков запропонував:
— Йдіть до князя... Коли схоче, він і сам дозволить.
— А коли відмовить?
— Тоді й побачимо. А поки що — спробуйте. Втік — не втік, а побігти треба... Він благоволить до вас. Не може бути, щоб відмовив.
Рєпнін відмовив. Не його, мовляв, справа, нехай цензура цим займається, а йому і свого клопоту вистачає, дай господи впоратись, он селяни знов заворушились у Решетилівці, не хочуть їхати в Херсонські степи, а їх же туди продають. "Крім того, — додало їх сіятельство, — чого це ви пишете українською? Інша річ — поема, її читають, а це ж опера, її слухатимуть, і, може, не лише в Полтаві..." Що було відповідати? Образитись — це простіше, але що дасть образа, нехай і законна? Піти звідси геть, не прощаючись? Правитель посміється — і тільки. Ні, мабуть, слід діяти інакше. Для початку пояснити, що до чого, а потім буде видно. "Мова українська, ваше сіятельство, — сказав зовсім спокійно, навіть усміхнувшись при цьому, — завжди була зрозуміла російському людові, про це свідчить хоч би й те, що "Енеїду" в Петербурзі розкупили за кілька днів, вдалося привезти на Україну лише невелику частку тиражу". Князь на те нічого певного не відповів і все ж візи своєї на п'єсі не поставив.
Не допомогла і велика Варвара, до якої ходив зі спеціальним візитом. На черговому домашньому рауті Рєпнін дозволив собі зробити Котляревському зауваження: "Не слід, мосьпане, жінок турбувати своїми справами... їдьте, кажу вам, у Харків, а щоб скоріше це було, мій екіпаж візьміть..." Правитель давав свій екіпаж — тільки не свою візу, їх сіятельство явно побоювалось гніву високого начальства: що скажуть у Північній Пальмірі, коли почують про дозвіл ставити п'єсу українською, тобто мужичою, мовою? На харків'ян він, звичайно, не зважав, вони йому не указ, а від Санкт-Петербурга залежав...
Після рауту, порадившись з Новиковим, Іван Петрович зібрався їхати: що ж справді робити? П'єса готова, а ставити не можна. Напередодні уклав речі, сходив ще раз до лікаря і попросив, щоб той щодня приходив до матері, а він не забариться, днів за п'ять-шість повернеться, як не кажи, а коні з княжої конюшні ходять добре, може, до шістдесяти верст на добу. Збирався їхати і, сказати правду, не вірив, що поїздка принесе користь. Хто з ним розмовлятиме в Комітеті? Нікого він там не знав, інспектори справі не зарадять, а йти до самого попечителя — даремно, п'єси він не читатиме, а знов же віддасть комусь із чиновників, і хто зна кому...
Вже пізно ввечері прибіг Новиков. Збуджений, на блідому обличчі пломеніли великі дві плями, очі сяяли, таким Іван Петрович не часто бачив свого друга,
— Ще не поїхали? Ох, добре! А я думав, не застану.
— Трапилось що?
— Поки що нічого особливого, але, думаю, трапиться! Новиков передихнув, ковтнув солодкої води, що стояла у кухлику на ломберному столі.
— Сьогодні приїхав Сергій Григорович із Кам'янки.
— Брат їх сіятельства?
— Рідний брат.
— Це той, що збирав гроші для викупу Щепкіна на Ільїнському ярмарку?
— Той, мосьпане, той! Коли б ви знали його ближче. Молодий ще, а який муж, такими Росія повинна пишатись. Генерал, а йому ледве виповнилось тридцять. Встиг за свій вік побувати на війні з Наполеоном, і в турецькій кампанії брав участь. Солдатам він — батько рідний, і це ті добре розуміють.
— Я знаю про це... Чув. Але чим він допоможе, коли сам Рєпнін сказав своє слово? Нічого вже не поможе.
— Баба надвоє ворожила... щоб не гаяти часу, давайте п'єсу, він прочитає. І не їдьте, ждіть мого знаку.
— Даремно все це... Краще б, мабуть, їхати.
— Встигнете. А поки що — п'єсу...
Новиков довго не затримався, зразу ж і пішов, прихопивши з собою рукопис "Полтавки".
Ніхто б не знав, про що і як говорив з братом молодий генерал Волконський, коли б не маленька Варвара. Вона побігла прощатися з батьком перед сном, але перед самими дверима спинилась, почула голоси ...і трохи затрималась. Батько всіляко відмагався, не хотів брати на себе відповідальності за виставу, що готувалась у театрі, дядько наполягав.
— Ця опера має бути — певен у цьому — окрасою усього вітчизняного театру, а не лише українського, і ти мусиш це зрозуміти і дозволити її до вистави, тим більше, що вона вже, наскільки мені відомо, готова, і я дуже хотів би її побачити. Невже відмовиш? Брате, що з тобою?
— Але зрозумій, не маю права, не цензор я! — Ти маєш таке право, бо ти правитель краю, і не відмагайся. Скажи краще — боїшся: а що зволять сказати там, у Санкт-Петербурзі? Але ж це нонсенс, ти Рєпнін — і боїшся! А між іншим, тобі, коли дозволиш оперу, скажуть спасибі. Опера ця, скажу тобі, велика культурна подія не лише для Полтави, для всієї країни, я вже про це говорив.
Не зволікай, скоріше клади свою руку — і з богом! Ось перед тобою рукопис.
— На що ти штовхаєш мене, Сергію? Я знаю, ти відчайдушний, завжди був таким, і я боюсь за тебе.
— За мене? — сміявся Волконський. — Та ти що? Під кулями стояв — і, бачиш, вцілів, нічого зі мною не станеться до самої смерті. Ти ось бери краще перо до рук. Театр жде, місто жде, край увесь... І ще скажу... Чув я, замість дати волю актору Щепкіну і його родині, ти тримаєш їх, як аманатів, за ті дві нещасні тисячі, які додав. Брате, це ж знову на Рєпніних не схоже. Ти ж людина широкої душі — і раптом таке крохоборство. Мені було б соромно, коли б не знав тебе краще. Це, мабуть, оговорено Рєпніна, ти вже дав відпускну Щепкіним.
— Так... хоча не поспішай, не так скоро.
— Вірно, спочатку підпиши п'єсу, ось так, — Волконський невловимим жестом вихопив з-під руки князя рукопис. Він був молодий і гарний, генеральський мундир лежав на ньому, як влитий, еполети відливали щирим золотом, бакенбарди вились природно, він їх ніколи не завивав, як це робили інші. Присів у крісла напроти старшого брата. — А тепер дай мені слово, що відпустиш Щепкіних зразу ж після спектаклю, нехай це буде нагородою Щепкіну від тебе і від мене. До речі, половину твоїх витрат я покладу тобі на стіл... Маю надію побачити Щепкіна незабаром вільним. Не годиться собі подібних у аманати перетворювати.
Рєпнін довго смоктав свою довгу із червоного дерева люльку, дивився кудись поверх голови брата. А той говорив:
— Чого ж мовчиш? Відповідай, а то я подумаю, що у тебе відібрало мову від однієї думки про те, що ти благодійником стаєш.
— Ось відчепись, Сергію! Де ти такої упертості навчився?
— У тебе, брате, ти ж мій учитель.
— Коли учень, то угомонись, я подумаю: сказав, може, день-два мине — і я подумаю.
— Ось моя рука: Щепкін не залишиться боржником, ручусь тобі. Мало цього?
Рєпнін весело, від душі, засміявся, витер хусткою очі:
— Коли б лицедії знали, який у них захисник об'явився, вони б мусили пишатись... Добре, дам йому відпускну, та спочатку додивимось оперу, цікаво, як він гратиме в ній...
— Ловлю на слові.
— Зловив уже...
На тому мова урвалась, а маленька Варвара втекла на материнську половину, бігла і плакала, жалілась не знать кому: як же це, дядько, виходить, добріший від батька? Не могла з цим примиритися, збагнути не могла. Лише в кімнаті матері, припавши до її рук, трохи заспокоїлась і, схлипуючи, розповіла, що тільки-но чула.
26
Вистава мала початись о шостій вечора. То вже стало звичаєм: вечірні спектаклі розпочинати о цій годині. Полтавські театрали звикли лягати рано, після вистави добре повечеряти, поговорити за домашнім столом про тільки-но бачене, ось це і врахували в театрі, а почни спектакль пізніше годили на дві — каса, певно, чимало б втратила. Щодо акторів, то й говорити нічого, такий ранній початок вечірніх вистав їх цілком влаштовував: мали змогу як слід відпочити.
За п'ять днів до спектаклю по місту розклеїли афіші, писані, як завжди; від руки. Цього разу не лише Городенський — визнаний у театрі маляр — старався, запросили з гімназії вчителя креслення і малювання, давнього приятеля директора — пана Сплітстессера. Учитель, хоча і був завантажений роботою у гімназії, з охотою, проте, згодився допомогти театрові і, не стільки театрові, як Іванові Петровичу, якого здавна любив і поважав. Сплітстессер, слід сказати, перевершив самого себе: написав такі афіші, яких в Полтаві досі ніхто не бачив: кожна прописна літера — не схожий на інші образок, крім того, всі двадцять афіш прикрашались кількома дивної точності і краси малюночками мізансцен із майбутнього спектаклю. Щоб написати їх, і учитель ходив на репетиції і, отже, міг добре уявити і сцену, і акторів на ній.
Афіші розвісили в людних місцях: у гостиному ряду, поблизу присутствених місць, на Сінному базарі, при вході і до гербергу, Успенського собору, Спаської церкви і гімназії, а також біля самого театру.