у чужу радість ми хочемо зруйнувати, коли вона любовна до нас? Ми заздримо, ми прагнемо й собі мати її Солдати Союзу Східних Держав — не тільки негри, індійці, жовті, чорні, а ще й люди. І туга за щастям, за землею обіцяною в них живе так само, як і на Заході, як на всіх куточках простору й часу нашої планети. І скільки не топили цю тугу в крові, насильствах, обманах, наркотиках, вона й у чорній африканській душі плаче так само, як у найбілішій європейській .Мої панове! У нас є тільки одна зброя. Коли ми здатні цю зброю піднести, ми поборемо! Коли наші ноги доросли до входу в землю обіцяну, ми зможемо й других повести за собою Коли ж ні, коли не доросли, так краще загинути в любові й веселості, ніж у чаду ненависті й жаху! Це один вихід і єдиний рішенець.
Доктор Рудольф загрібає волосся пітними від підняття пальцями й сідає на місце.
Зала труситься й лопотить оплесками. Є рішенець. Правильний чи неправильний, але він — точний, ясний, висловлений із непохитною вірою. Значить, він правильний, значить, йому треба плескати. А крім того, це ж Рудольфа Штора рішенець. А ще до того: через півгодини мусить бути все вирішено, бо, може, вже десь женуть ті, що зараз оточать будинок і заберуть усіх. Отже, коли Рудольф Штор думає, що це єдиний вихід, значить, іншого дійсно немає і, значить, ясно, що всякий опір — це помилка, безглуздя Приймати, приймати! Хто там слова ще просить? Ніяких слів! Нема часу. Треба швидше розходитись!
Але слова просить Фрідріх Мертенс. Ну, це інша річ Мертенса цікаво послухати. Тільки коротше.
Фрідріх Мертенс помалу підіймає своє кремезне тіло, підпирає його витягненими руками об стіл і наставляє на затихлу залу сідласте чоло.
— Панове! Для збройного опору немає зброї Саботаж.— пів опору Не годиться. Але задля боротьби любов'ю Є зброя? У всіх, не в одиниць? Треба пильно зважити. Неозброєних у бій пускати не можна. Хто ж не пустить? Де гарантія, що не буде вибухів гніву, злоби, обурення? З одною цією зброєю виступати неможливо. Ми мусимо перемогти за тиждень-два. Через два тижні буде пізно. Через два тижні можуть надійти перші транспорти Зерна з Азії. Тоді сонячне скло буде лише одне на двадцять чоловік. Через місяць — одне на сорок. Через два місяці Європа й Америка пектимуть хліб із азіатсько-африканської пшениці, їстимуть м'ясо й носитимуть убрання з фабрик Союзу Східних Держав. Через півроку кожного, що їстиме сонячний хліб, будуть карати смертю. На десятки років. Захід буде в економічній неволі у Сходу.
Мертенс робить також невеличку паузу. Нитки очей натягнуті увагою.
Мертенс'згоджується: любов є величезна зброя. Згоджується. Єдина навіть їхня зброя. Він зовсім не є проти неї, зовсім ні. Він тільки хотів би доповнити цю формулу, конкретизувати її. Треба конкретно уявляти собі всю ситуацію. От зноситься скло. Вертаються на фабрики, до майстерень, бюро, магазинів. Частина великих власників, великих урядовців, привілейованих, мабуть, стане на бік противника.
— А ви теж?
Усі голови рвучко шарпаються в бік дзвінкого молодого голосу. Що за неделікатність! Який це жовтодзюбий нахаба дозволяє собі такі вибрики?
Мертенс посміхається. Питання молодого скептика цілком оправдане й щире.
— Але я стою на боці того, в що вірю й чого хочу. Хотіти того, що відмерло, — не мій смак. Отже, конкретно: треба знищити силу противника. Сила його — армія. Завдання: розбити армію Сонячною машиною. Значить, увійти з нею в тісний контакт. Противник має це на увазі й ізолює солдатів од нас смертельним кордоном.
Знову малесенька пауза. Фрідріх Мертенс міцніше спирає тіло на витягнені руки й наставляє чоло на залу, готуючись битися з нею.
На його думку, є тільки один спосіб увійти в безпосередній контакт із армією противника. Без убивств, без ненависті, з можливістю не тільки агітувати жестами або словами, але й самим сонячним хлібом. Загальна любовність, веселість, приязнь — тільки тло, необхідне й важне. Але без безпосередньо го контакту Безпосередній же контакт є тільки...
Тут Фрідріх Мертенс на мить зупиняється, твердо встромляє очі в рябу масу облич і гиркає:
— в нашої жінки!
Ряба маса облич здригується, вкривається гомоном, шепотом.
— Так, панове, в жінки. В ній рятунок. Противник усе може заборонити солдатові. Може обдурити. Тримати в залізній дисципліні. Заборонити всякий контакт із населенням. Але ніякою дисципліною й карою не може заборонити прояву вічного закону, потягу до другого лолу. І це та щілина в залізній броні противника, в яку нам можна бити. І слід бити. Я гарантую: досить тисячі людей, що спробують сонячного хліба — і вся армія через два тижні наша. І тоді весь Схід наш. Уся планета.
Зал мовчить, навіть не шепочеться.
Фрідріх Мертенс вирівнюється.
— Так, панове, оцей спосіб боротьби нелегкий, але він є іспит для всіх. На ньому найкраще може виявитись, чи, дійсно, зникли "Тіні Минулого". Не тільки з околишнього світу, а й з наших душ. Геройство пропонуєте? Докажіть, що можете жертвувати не тільки життям, але й ревністю, коханням. Негрська душа така сама, як і біла. А тіло? Га? Честь? "Тінь Минулого"? А чи зможете ви віддати цю тінь за Сонячну машину? Га? Що? Любов? Виявіть таку любов: не вчепіться в горло чорно-жовтому солдатові, коли його аоцілує ваша кохана. Можете? Коли зможете, значить, зможете піднести зброю справжньої любові. Значить, доросли до землі обідяної. І перемога наша. Це єдиний конкретний, реальний практичний і... геройський спосіб боротьби в нашій ситуації. Інші всі — фантастичні, нереальні й марні.
Фрідріх Мертенс киває головою й сідає. Він тепер більше гак не потіє, як колись, але піт усе-таки роситься на сідластому чолі.
Обличчя на меит ошелешено, непорушне повпивани в Мертенса. Але зараз же сколихуються, стріпуються з обуренням, з образою струшують із себе страшні слова. Що?! Сказився Мертенс?! Що за дика, ганебна, цинічна пропозиція?! Та як він смів?!
Гомін, крик, червоні обличчя, вимахи рук, гнівний сміх, знизування плечима.
Але вже родиться назустріч інша хвиля, спочатку нерішуча, понуро задумлива, далі дужча, догім рішучіша, нарешті, так само злісна, жагуча, з болем і одчаєм.
А як інакше? Як? Ні, конкретно, реально — як?!
Та краще загинути всім із зброєю в руках, аніж прийняти цю ганьбу, сором і гидь.
Сором! Ганьб! Ага, "Тіні Минулого"? І за це віддати все, Сонячну машину, волю, майбутнє щастя й прийняти іншу ганьбу, дужчу й ганебнішу? Так? Так?
— Панове, часу нема! Арешті
Ах, чорт його бери арешт. Нехай арештують. Краще арешт, смерть, ніж отакий вихід.
Та який це вихді? Яка це вже надзвичайна ганьба?
Хіба мільйони жінок за старого життя не продавали свою любов за гроші, за титули, за громадське становище? Хіба не обіймали байдужих їм, гидких, ворожих? Це не була ганьба, бо це звалося законним шлюбом?! А тут ганьба, а тут краще смерть, ніж урятувати, може, щастя всього людства? Отакий сонцеїзм? Отакий героїзм?
Та й не конче ж усім жінкам! Та и не конче ж неодмінно коханками ставати!
Доктор Рудольф стукає долонею по столі.
— Панове! Тихо. Треба швидше рішати! Спинігь окремі балачки! Прошу брати слово за порядком.
Але який там порядокі Галас передається в коридор, на сходи, на ганок, на вулицю. Обурення, сміх, гнів, запальні суіперіечки. А Мертенс непорушною скелею сидить, важко опустивши очі в стіл.
Чорно-срібний лицар стоїть біля вікна й поглядає на кипучу вулицю: так, буває, зчепиться в люту, сліпу від крику й запалу купу зграя горобців — їх тоді можна всіх накрити пальтом.
Доктор Рудольф уже не стукає долонею, не кличе до порядку, о ні, видно, ще не зникли "Тіні Минулого".
А в ньому самому? Згодився б він, щоб вона, та єдина прекрасна, перед якою він у побожності готовий на колінах благати посмішки, щоб вона на вулиці посміхалася до солдатан егра, вела його до себе, обнімала, милувала? О господи!
Так, значить, згодився б оддати Сонячну машину?!
Доктор Рудольф рвучко підводиться й стукає сильно кулаком по столу.
— Панове, хто хоче забирати слово?
Настає тиша. Ніхто не хоче. Уникливі погляди, обурене шепотідня, понура задума. Рудольф водить очима.
Бідний Макс — от уже покушує куточок нижньої губи, вже в позі недбалість, розвезеність, а в лиці сіра-віра блідість. А Труда коло нього дивиться такими широкими, зляканими очима, так швидко стрибає ними по лицях і так боязко кидає ними скоса на сіру-сіру блідість дорогого лиця.
Але те, що ніхто не хоче говорити, що уникливі погляди, що понура задума, що сам доктор Рудольф чує дивну, тоскну вагу на плечах, це ж значить, що є-таки якась правда в пропозиції Мертенса. Реальна, жорстока, брудна правда.
Раптом із кутка чийсь голос, але теж ніяковий, не то з смішком, не то з придушеним болем.
— І цей спосіб пропонується широко оповістити серед населення!
Фрідріх Мертенс помалу повертає важке лице на голос.
— Ні, навіщо це сповіщувати. Шкідливо. Непотрібно. Досить усного гасла й пропаганди.
— І кожна жінка повинна це . прийняти?
— Навіщо кожна? Досить, коли не буде осуду й заборони. Охочих же знайдеться навіть без жертви.
— А члени Вільної Спілки?
Мертенс мовчки з неохочим усміхом знизує плечима. Але тут доктор Рудольф бачить, як Макс рвучко підводиться, стріпує головою й спалахує.
— Що за торгівля? А члени Вільної Спілки? А що таке члени Вільної Спілки? Вони можуть тільки других агітувати, а самі ні? Так? Коли цей спосіб приймається, то приймається без ніякого для всіх винятку. Без ніякого! Всі повинні йти! І не чоловіки повинні це рішати, а насамперед жінки. Вони нехай говорять. Чого вони мовчать? Що за сором? Чого такий страх? Хай говорять!
Макс так само бурно сідає й одвертає неприємно блискучі очі від Труди. Всю голову відвертає.
Тоді тихо підводиться вгору чорно синя стрижена голівка з великими бронзовими зляканими очима. Вона спочатку облизує запеклі сухі уста, а потім тихо, серйозно випускає з них:
— Я гадаю, що ніяких привілеїв не повинно бути. І коли так треба, то всі повинні... без винятку. А то ми не смієм інших агітувати.
Вона сердито, гнівно нахмурює брови, хоче ще щось сказати, але густо червоніє й сідає на місце.
— Але стривайте, панове! Ця пропозиція вже прийнята, чи що?!
Всім стає дивно, але й ясно, що дійсно вже прийнята. Вж