Всі вони, збившись у гурт, смалили цигарки й слухали Приходька Івана, який щось розповідав, а забачивши Гайдука, привітався голосно й радісно:
— З ясним сонечком вас! То й ви уже встали?
Всі одразу ж замовкли, насторожена тиша нависла над дворищем, лише чутно було мукання впряжених корів. Гайдук, не відповівши на Іванове привітання, дивлячись прямо і твердо крізь натовп, що поспіхом перед ним розступився, проніс закам'яніле обличчя до ґанку, ступив на скрипучі дошки.
В постерунку були вже всі три поліцаї — чекали на нього. Зірвалися на ноги, виструнчилися, їли очима начальство.
— Чого поніміли? — запитав строго Гайдук.— Не знаєте, як треба вітатись?
Поліцаї не знали.
— Хайль Гітлер! І праву руку вперед...
Поліцаї ґелґекнули: "Хайль!", Гайдук скрививсь невдоволено, але муштрувати не став: не до того було. Натомість спитав:
— Нікого вночі не затримали?
— Так що нікого, пане начальнику!
— Всю ніч чергували?
— Всю, пане начальнику!
Гайдук недовірливо гмикнув, але розповідати поліцаям про петлю і листівки не став: не довіряв уже й їм. Не сказав нічого й Приходькові, який вийшов із кабінету, почувши "хайль" поліцаїв; чи не принесла ще кого лиха година? Лише поцікавився:
— Усіх зібрали?
— Та начебто всіх...
— Повинні бути сто три діуші,— заглянув до блокнота Гайдук— А в дворі наче менше...'
— Хто хворий, а кого в <_елі зараз немає,— пояснив Приходько. Він тримався спокійно, якось аж байдуже, і це починало дратувати Гайдука.
— Перевіримо,— сказав він якомога строгіше.— Дасте мені списки всіх хворих, я сам їх провідаю.
В очах Приходькових щось наче зблимнуло.
— А ви й медицину вивчали?
— Я й без медицини їх полікую,— холодно всміхнувся Гайдук І щоб збити старосту зі спокійного тону, зненацька спитав: — А ви чому людей не збирали? З приводу переможного наступу німецької армії. Чи вас розпорядження комендатури вже не обходить?
— Чому ж не обходить? — заперечив Васильович.— Ми всі накази виконуємо... А людей думаю зібрати цеї неділі — не одривати ж їх од роботи у будень.
— Ну, про це потім,— насупився Гайдук відчув, що йому не вдалося застукати Приходька зненацька.— Пішли до людей.
Вийшли на ґанок Гайдук став, широко розставивши ноги: у хромових офіцерських чоботях, у мундирі німецькому, з важким парабелумом, у кашкеті з високим дашком, на брови насунутому. Став, узявшись руками у боки,— німець, та й годі! І отак мовчки стояв, поки в дворі залягла така тиша, що аж у вухах задзвеніло,— навіть корови, і ті, здається, завмерли... А Гайдук ще якусь хвилину помовчав, нагнітаючи тишу, тільки тоді став говорити.
Говорив, наче лаявся. Як ото німці говорять. Мов і не кричить чоловік, і не погрожує особливо, а кожне слово його хльоскає, наче батіг. Прості українські слова, досі близькі й зрозумілі кожному, в Гайдукових вустах лунали, мовби чужі: це була наша й не наша вже мова, і зрозуміла неначе, а разом до кінця й не зрозуміла. І люди мимохіть одне в одного перепитували пошепки: "Що він сказав? Що сказав?" — хоч чули всі до останнього.
Гайдук же почав із того, що за більшовиків вони розучилися працювати. Розучилися, розледачіли, розбестилися. Та й до цього, власне, не вміли, бо тих, що уміли, розкуркулили. Лишилися ледарі й злидарі, яким байдужісінько, що росте на землі і чим її засівати. Тепер же, слава Богу, настав усьому цьому кінець. Німці не тільки визволили вас од більшовицького ярма, в якому ви день і ніч гнули спини ("Та ти ж щойно казав, що при більшовиках ми розледачіли!" — подумала більшість. Подумала, але промовчала, бо пам'ятала спину Бородая, списану вздовж і упоперек). ...Тож німці не тільки принесли вам волю, але й научать вас, як слід працювати. Для цього й організовують взірцевий маєток, де ви, всі до одного, пройдете добру науку, щоб посісти потім гідне місце в новому суспільстві. ("Уже посіли: не сміємо й яйце з-під власної курки взяти!")
Іще Гайдук закликав усіх трудитися чесно й не шкодуючи сил. Хто ж спробує ухилитися од роботи, прикинутися хворим, саботувати, того за законами воєнного часу чекатиме каторга або й смертна кара.
Згадавши про дві листівки, що лежали в кишені, додав:
— І не здумайте прислухатися до різних баламутів, збіль-шовичених підривних елементів! Усі вони будуть найближчим часом виявлені й нещадно покарані! Все!
Обвів натовп строгим поглядом, спитав:
— Кому що не ясно?
Ясно було всім. Ясніше ясного.
— То послухайте старосту.
"Послухаєм. Що ж іще лишилося нам робити, як не слухати". Васильович зняв кашкета, пригладив долонею волосся. Одкашлявся:
— Значиться, так... Котрі з підводами, рушайте одразу ж до району по цеглу та дерево... Та не дуже грузіться, щоб не підірвалась худоба, бо тоді на спинах носитимете... Німці, як тут було сказано, научать нас працювати. Ну, з підводами мов усе ясно...
— А молоко хто за мене здаватиме? — жіночий голос із натовпу. Гайдук аж навшпиньки зіп'явся, щоб побачити, хто то спитав. Але жіночка й не думала ховатися: аж руку догори підняла.
— Ви ж, Марфо, й здаватимете,— відповів Приходько.
— Так де ж я візьму того молока, коли в мене вже не корова, а кінь із рогами! Коли в мене уже не корова, а трактор!
В натовпі засміялися, стримано й схвально. Та одразу ж і вмовкли, чекаючи, що скаже староста. А староста й сам, певно, не знав, що відповісти Марфі, бо повернувся до Гайдука, розвів безпорадно руками: може, ви що нам, темним, підкажете?
"Що він блазня із себе корчить?" — блимнув на Приходька Гайдук йому вже здавалося, що й старосга у змові з людьми. Знову виступив наперед, сказав тоном, що не допускав заперечень:
— МОЛОКО здаватимуть усі! До останнього літра! А хто
буде займатися більшовицькою пропагандою,— тут Гайдук так
і вп'явся поглядом у Марфу,— попереджаю: хай потім не
скаржиться!.. Ясно? ,
Ясно... Ясно і це...
— Тож із корівками все вияснено,— продовжував Васильович.— Не будете накладати на вози, щоб аж осі вгиналися, то якось воно обійдеться.— Знайшов поглядом Данилівну, яка стояла на вулиці, припавши до Лиски скорботно, відкашлявся знов. "Щось у нашого старости голос сьогодні сів,— подумали люди.— Та й вид — мов дві ночі не спав".— Тепер далі: всі ми зараз підемо на колишній хутір Івасют будувати для нового пана палац. Чоловіки тесатимуть колоди, пилятимуть дошки, а дівчата й молодиці складатимуть цеглу, розчищатимуть подвір'я. Поки в полі не наспіла робота, ходитимемо щоденно, окрім неділі. Аж поки все побудуємо.— І скрушно зітхнув: — Так що ця робота од нас, люди, нікуди не дінеться.
Ясно і це. Діждалися панщини!..
— А з своїм же як бути? Свою городину треба упорати? Чи подихати з голоду?
Питав Глекуха Дмитро. Похмуро питав, безнадійно, мов уже на краю могили стояв.
— І чого ви, Дмитре, переживаєте? — Іван Приходько не витримав і тут: жодні збори без нього не обходилися, то щоб ці обійшлися! — Вам що, мало німецької пайки? Пан начальник пояснив же, які ми ледачі і невдатні. Пролежали сто літ на одному боці, та ще й хочемо, щоб нас хтось підгодовував...
— Ти, може, й пролежав...— огризнувся Глекуха, та Іван не дав йому далі й слова мовити:
— І за городом тобі нічого плакатися, Дмитре, бо пан начальник подбав і про це. Шість днів одробиш на пана, а сьомий — на себе. А не впораєшся, то й ніч якусь можна не доспати. Сто літ же проспав, на сто років наперед виспався. Чи скіки пак буде німецька імперія? — запитав Гайдука. І такі були в нього очі наївні й невинні, що Гайдук знову не знав: прикидається дурнем чи й справді без клепки десятої.— А скажіть, якщо ваша ласка: фюрер до Москви на якій кобилі уїхав? Бо у нас тут замалим не до бійки доходить: одні кажуть — на білій, а другі — на вороній...
Дядьки стали опускати голови, ховаючи обережні посмішки, а Васильович, сердитий на брата, прокашлявся поспіхом:
— З запитаннями різними можна й пізніше... От зберемося у неділю...
— Чому ж! — перебив його Гайдук, і голос його аж задзвенів.— Можна й відповісти. І про Москву, і про коня... Москву німецькі війська поки що не схотіли брати — Москва і без цього впаде. От візьмуть Сталінград, дійдуть до Уралу, і Москва — гнилим яблучком... І сліду од неї тоді не лишиться! Отож кому Москва так. мила,— різонув Гайдук поглядом Івана, що аж наперед виперся, щоб краще було чути, слухав, ще й головою покивував,— така дорога, спішіть попрощатися з нею. Бо німці й каменя од неї не лишать. Щоб не плодилася більшовицька зараза.
"Ага,— подумали дядьки,— німці таки Москви не взяли. Видать, руки короткі". Заворушилися, загомоніли поміж собою та й посунули на вулицю, бо начальство сказало, що поки що усе.
І йшли вони так— попереду, натовпом,— люди, а позаду — Гайдук, староста і три поліцаї. Та ще комірник пристав по дорозі. Поліцаї ж із гвинтівками. Так що люди наче й не ув'язнені, а — під сторожею. Ні назад, ні вправо, ні вліво — тільки вперед. До маєтку майбутнього. А там уже до пізнього вечора. Од дзвінка до дзвінка.
Гайдук увесь день теж протовкся на хуторі: наглядав за роботою. Щоб ніхто не промарнував і хвилини. Перед початком ще оголосив розпорядок: до першої — не розгинатися, а потім обід, рівно година, а тоді аж до вечора.
— Та ми ж і їсти не захопили з собою! — бідкалися жінки.— Це ж і в село збігати не встигнемо.
Спасибі, заступився Приходько Микола Васильович. Сказав, що воно-то так, строгість, звісно, потрібна, але народ цього разу не винен: його, Приходькова, вина. Не попередив, що на обід в село не пускатимуть.
— Та й ви ж мені не сказали нічого.
— А вам треба все казати та пояснювати? — огризнувся Гайдук Однак погодився відпустити людей на обід. Тільки не всіх, бо це ж не люди — худоба: розбредуться, до вечора не збереш. Хай виділять по одному на десять дворів, і ті вже у село й сходять.
"Оце так! — переглянулись люди.— Маємо панщину".
— А тепер — за роботу! — скомандував Гайдук І додав, скрививши в посмішці вуста: — Звикли мітингувати, тепер звикайте працювати як слід.
Стали до роботи. Хто — колоди тесати, хто — пиляти дошки, хто з бур'янами воювати, а ще більше подалося в здичавілий сад: вирубувати вишні і сливи, яблуні й груші, що давно уже перестали родити. Та ще й викорчовувати. А вона ж, деревина, росла, здається, не стільки вгору, скільки донизу: переплелася корінням, що й сам чорт ногу зламає.