Навіть весело було. Йому здавалося, що аж тут рішиться його доля й рішиться в добру сторону.
На дворі возився по хазяйству сам отець отець Мардарій со дружиною. Тарас поздоровкався й поцілував обом руки. Дячиха погладила його по голові.
— А що ти, манушко, скажеш?
Тарас звернувся до дяка. І якось розв’язно це у нього вийшло. Прямо як до рівного.
— Я до вас, сіотіпе... Я б хотів вивчитися малювати. Дячок похилив голову й дивився на Тараса поверх окулярів. Дивився довго, як на невиданого якогось жучка.
— Гм... вчитися малювати... Богатиї обнищаша, а нищиї обогатєша і вознося убогаго є могущого людмі і престол слави даяй єму — так?ж
Тарас нічого не зрозумів. Він не знав, що отець Мардарій мав звичку цитувати глибокомисленні фрази, не справляючися з тим, наскільки вони підходять до даної розмови. Дячиха махнула рукою.
— О, вже замолов! Та ти, манушко, чий?
Тарас у коротких словах розказав повість свою. Дячиха хитала головою.
— Бідна дитина... Так оце ти з дому?
Тарас запнувся. Йому уявилося, що коли він скаже правду, то дячок непремінно подумає — ого! Та ти, брат, стріляний горобець! Ти вже і в дяків бував, і в дяконів.
А з другого боку сором було обманювати цю добру жінку. Тому він нічого не сказав, а тільки кивнув головою.
— Ну, як же тебе пустили чи ти сам пішов чи як? Чи, може, напрокудив що та й утік?
— Нічого я, тітусю, не напрокудив... — і знов запнувся й почервонів. Згадав Богорського.
— Ну та Бог з тобою. Сідай поки що хоч на призьбі, посидь трохи, поки ми вправимося. А там я сніданок ізготую. Ти ж голодний ма’ть. Ох, лихо-лихо з дітьми та лихо й дітям.
— Може, б я вам поміг що, тітусю!
— Та що би там ти мені поміг! Сиди та спочивай. Ти як, Мардарію — будеш хлопця брати?
— Могій вмістити да вмістить.
— Та ти не мели язиком дурного, а кажи ділом.
— Офоні і Філіес.
— Пі-ішов!..
— Глупаа!.. То єсть два сина Іліова, а до всякого діла є навука й талан.
Дячок поважно, із свідомістю власного достоїнства, пішов у напрямі хати.
На сінешному порозі став й поманив Тараса пальцем.
— Гряди за мною.
На муштру будеш брати? — обізвалася дячиха. — Нехай хоч попоїсть хлопець.
— По от’яденії не годиться. Гряди, гряди, отроча младо.
Тарас увійшов до хати. У дячка не було окремого приміщення для малювання, отже все було на виду. Кількість малярських причандалів була менша, ніж у отця диякона. Взагалі було убогіше. Дяк сів. Тараса почала трохи непокоїти ця урочистість.
— Перезнаменайся.
Тарас перехристився.
— Іди ближче.
Тарас підійшов. Страх його збільшився.
— Веліє і пребезумноє дерзнутіє імаши. Не по чину гониши. Малярськоє дєло трудное і подвиг велик! Маляр, яко і черноризець, не владаєть собою самим, поработил бо ся єсть труду своєму і Богові слугуєть. Маляр дольженствуєть бить кроток, і молчалів", і срамяжлів і вобще человек без прогріха. А кий ти єсикто вість? О!.. Велія то єсть наука — діланіє малярськоє і не всяк хотящій возможеть. Бо то єсть — душа! Дух! Дуновеніє!..
Аж тепер тільки Тарас відчув усю величність малярського ремесла і всю свою нікчемність супроти тої величі. Хто він, що він, пориваючися на таке велике, на таке святе діло? Нарисував кілька салдатів та коней для школярської втіхи — і поліз куди голова не лізе.
Хто дав йому на це право? Та це ж подумати тільки!.. Церкву, скажім, розмалювати. Високо угорі — як його лізти? А святих скільки? Он ув одній нашій церкві, казали, їх сімдесят три, а то ж хіба усі? Усіх, може, сто — та де!.. Тисяча, може, а кожного ж із них треба знати як малювати, яку одежу, що в руках. Он один святий, кажуть, із собачою головою — так невже йому собачую голову малювати? А крила янголам? Не будеш же гусячого крила малювати... Якісь вони інші, мабуть, ті крила у янголів, а хто їх бачив? А Варвару із чим
малювати? Із Діоскором? А великомученицю Катерину? Та куди там!..
Дячок бачив вражіння своїх слів і ріс.
— Наближися.
Тарас підійшов, попустивши голову.
— Подай руку шуицю.
— Не зрозумів зразу.
— Пакі реку — подай руку шуицю.
Тарас не без страху простяг руку. А що як дасть палю гарячу, як Михель?
Дячок узяв Тарасову руку й уважно почав роздивлятися лінії долоні.
Роздивлявся довго. Водив пальцем, повертав руку туди й сюди, потім випустив, зітхнув, закрив очі й задумався.
Це вже зовсім перелякало Тараса. Він почав злегка тремтіти. А дячок, мов жрець таємного культу, знов узяв руку Тараса й повагом, особливо піднявши голову, почав.
Стручец, сірич пендзель сіє єсть орудіє малярськоє і к нему дольженствуєт бить сотаєтствіє руки. І вопше малярство єсть діло ручьноє, і потому маляр, сірич худог, дольженствуєт бить тонкорук і прекраснорук. І кріпкорук!
На руці, як у книзі, все єсть написане, уся жизня человечецькая. І як у книгу негромотний дивися скільки хочеш, все одно нічого не розбереш, так і в руку. Іменно — могій вмістити да вмістить!
І от читаю аз твою руку — бо мені од Бога дана премудрість чтенія рук — і бачу, що... плохо, брат, твоє діло. Не родився ти на маляра — рука твоя проти того не показуєть. Не виходить лінія там одна. Там дольжна бить одна лінія, котора показуєть художество, сірич малярство, а в тебе тої лінії нема. Значить, ти до малярства не годишся.
Тарас побілів... світ йому почав крутитися в очах. А дячок плавав у хмарах власної величності і, мов соловей, співав із закритими очима.
— Лінія рук чоловічецьких битіє єго опреділяєть. Лінія, яко звізда, от нарождєнія человеку придається. Сія книга єсть нелжива і нелукава, і чтяй її —не обманеться вовік і других не обманеть. Впротчем — дивись сам.
Дячок нахилився над рукою Тараса й водив по долоні дебелим пальцем.
— От сія лінія, дозде — опреділяєть характер неровен, коя неровная єсть і лінія. Бачиш же сам — неровная ж? Ну от! А сія яко прутіє тонкое, знаменуєть многошатательство. Сія четверичнаа — вказуєть на чотири естества: вогонь, вода, земля і той... як його... А сія промежка обозначаєть пустоту, яковая же єсть пустота. Сії дві лїнії, з’єднашившися, показують дві природи, аже глаголеть: ідє же єсть два ілі тріє во імя моє... А сія, подобна фоуніковую цвіту, сємо і озамо обраштяєтся і показуєть непостоянство веліє і неспособіє ні к чему. Брався ти вже не за одно діло, а нічого з того не виходило. Чому? Лінія отвєщаєть: ібо не імьєші в собі таланта ні к чему, ніже к бондарству і кушнірству. Єдино чим возможеши биті — це пастирем стад непорочних. Ото єсть твоя дорога. Хлопець ти великий, при здоров’ю — іди на своє діло, а про малярство забудь. І собі будеш морочити голову і другим. Врем’я потратиш, а толку не буде. Це вже не я тобі кажу, а твоя судьба. Вона ось тут уся нарисована, на руці. І піди ти з оцією рукою куди хоч — всюди тобі скажуть одно. Конешно, хто не понімає, тому все одно. Но кто єсть человек із понятієм, той тобі скаже тільки те, що і я: маляра з тебе не буде! Нікогда!..
Кожне слово дячка краплею розтопленого металу падало на бідну голову Тараса. Кінець... Кінець усім мріям, усім перспективам... Пасти чужі телята —от і все.
Тарас прийняв руку від дяка й очима шукав шапки. Але що очі були повні сліз, то він нічого не бачив.
Увійшла дячиха:
— А куди ж це ти, манушко, наладився? Тарас притулився до одвірка й протяжливо, до глибини безнадійно, заридав.
— О!.. Я так і знала! Це вже ти, чортів дурень, намолов щось хлопцеві!
— Єсмь служитель божію слову, а не чортів дурень!
— Хоч ти й служитель, а дурень! Ну нащо обидив хлопця? Воно, сиротятко, прийшло до тебе, як до чого путящого...
— Воістину шаголеть священное пісаніє: Лєпле жити со лвом і змієм, нежелі з жоною лукавою...
Тарас не дослухав. Слово "сиротятко", вимовлене добрими жіночими устами, наповнило жалем всю його душу. До болю яскраво відчулося і сирітство, і повна безпорадність, і повне безпросвіття попереду. Одна ясніла зірка, одна надія гріла й зоставляла при життю — і от усе загасло. Ні до чого він не здатний. Не то що до малярства, а навіть до бондарства, шевства... Що ж такому чоловікові робити? І пощо таким людям жити на світі? Умерти, одно тільки зостається — умерти.
Тарас вибіг із хати. Біг вулицею села, а з його уст виривалося якесь виття. Тяжке, надокучливе... Як ото у псиці заберуть дітей, а вона скавулить, скавулить...
Хто зустрічався, зупинявся в здивованню, але Тарас не помічав того... Біг і вив.
— Сило небесна! Що це за хлопець? — крикнула якась баба й схопила Тараса за одежу.
Мало тямлячи, що робить, вирвався Тарас і добіг далі, не перестаючи вити.
Собачка якась ув’язалася за ним і, дзвінко тявкаючи, намагалася вхопити за голі п’ята. На дзявкіт цуценяти обізвалися інші собаки, потім іще, ще — і так біг Тарас у тому концерті, звертаючи на себе увагу всіх. Люди здвигали плечима.
— Скажений собака ма’ть укусив.
Тарас вибіг за село. За вигоном розпочинався ліс. Несвідомо Тарас направився туди.
До лісу добіг скоро. В нього йшла досить широка просіка. Тарас побіг тою просікою.
Чим далі, тим просіка ставала вужчою, вужчою. Ось із неї вже тільки стежка, потім натяк стежки і, нарешті, нічого. Тарас продирався вже через гущавину. Спішно, з нервовими зусиллями, наче від цього поспіху залежало все життя, розхиляв гілля, перескакував через рівчаки, через стволи повалених дерев. Заліз раптом у величезний ліщиновий кущ і не міг з нього видобутися. Почав вибиватися, не дивлючись куди й що, безладно розмахуючи руками й тупочучи ногами в гіллю. Сучки дряпали йому ноги, гілочки хвиськали в лице, штанці розпоролися об дрючок, а він усе б’ється у тому кущі, мов муха в павутинні, і голосно хниче. Вже не плаче, а іменно хниче.
Нарешті обдряпаний, обшарпаний вискочив звідти, вибіг на якусь полянку.
Там стояла маненька копичка сіна; мабуть скосив хтось восени, а вивезти забув.
Тарас кинувся в те сіно і плакав. Плакав, аж увесь вириваючися в риданнях. Весь біль сирітського самітного життя, тисячі образ, бездомність, повна темрява попереду... і ні до кого вдатися, ні до кого притулитися — все це оступило молоду душу, і нещасний хлопець корчився у тім сіні й кричав туди, у те сіно, у землю, сам заглушуючи нелюдські ридання свої. І коли б зараз у нього був ніж — він не задумався б устромити його собі в груди.
Довго так плакав, але перестав нарешті. Лежав нерухомо, уткнувши лице у сіно.