льки..
— А тепер ідіть зараз же до ваших і скажіть, щоб усі негайно зникли й поховалися Не пізніш, як через дві години, всі будуть арештовані... Особливо повинен берегтися... доктор Рудольф. Особливо. Ідіть. Але пам'ятайте: хто сказав вам це — ні одна душа не повинна знати. Чуєте, Трудо?
Труда вражено, мовчки розглядає лице принцеси в червоних плямах і з здертою смугою на вилиці, з якої зсипалася пудра.
— Звідки вам це відомо?
— Звідки — це не має значення. З найповніших джерел.
— Чекайте, Елізо, я не розумію: ви ж із ними? Ви ж напевне з ними? Правда?
Принцеса Еліза нудно й гидливо морщиться.
— Трудо, це питання не має ніякого відношення.
— Але я ж не розумію: для чого ж ви нас попереджаєте? Як же не має відношення?!
— Ви мені не вірите?
І на зашерхлих, зблідлих устах принцеси викривлюється неохочий, стомлений усміх.
— Ой Елізо! Але ж я пс розумію!
— Не завсігди ми розуміємо вое, що діється в нас самих, не те що в других, Трудо. Може, колись зрозумієте, а може, і ні. А тепер ідіть, Трудо, і пам'ятайте ваше слово.
Принцеса Еліза простягає руку, і той самий неохочий, стомлений і ніби насмішкуватий усміх стоїть їй і в очах.
Труда рвучко, сильно хапає руку, стискає до болю у власних пучках і мовчки швидко злізає з екіпажа. Але, ставши на землю, —повертається й підводить до принцеси нахмурені очі.
— Елізо! Я — поганка! Це ви можете собі запам'ятати. А ви — дуже хороша. Прощайте!
Але, зробивши два кроки, раптом знову повертається.
— Елізо! Я слова не можу додержати. Чесно заявляю. Я скажу Руді. Руді я не можу не сказати. І, коли давала слово, брехала, бо знала, що Руді скажу. Нікому, навіть Максові не скажу, а Руді скажу. Можете мене лаяти. Будь ласка. Це — підлість, але факт.
Дивна річ: якою дитячою гарячою рожевістю зашарилося змарніле лице, затопивши навіть чудні червоні плям?.. Так наче не Труда призналася в підлості, а спіймала принцесу на ній.
— О Трудо, я вас прошу саме докторові Рудольфові...
— Та Руді нікому не скаже ж, Елізо! Даю вам слово! От тут найчесніше слово даю, Елізо! Можна? Можна? Руді повинен усе знати! Як ви цього не розумієте?
Еліза прикушує губу й якийсь мент хмарно мовчить.
— Я ніколи не думала, що ви можете так легковажно ставитись до свого слова. Звичайно, я не маю сили вас примусити. Але...
— Я ж вам сказала, що я — поганка.
— Ах, Трудо! Ну, все одно. Ідіть швидше! Чекайте одну хвилинку! Як же тепер буде з помешканнями?
Доктор Рудольф не може ж тепер із своєю жінкою переїхати додому.
Труда непорозуміло ширить очі.
— З якою жінкою?!
— Ну, з тою панною Ірмою... чи як її?
— Ах, Ірмою? Вона йому зовсім не жінка. І взагалі... Ах які там тепер Ірми!
Труда махає рукою і швидко йде в юрбу.
Коли граф Адольф підходить до брички, він, не питаючись, уже бачить, що коронка Зігфріда врятована. Замість напруженої скупченості, неуважності, чудного байдужжя в усій постаті її світлості чується полегкість. На лиці тихе рожеве сяйво.
— Улаштовано, ваше світлосте?
— О, цілком. Тепер хай буде, що буде! Тепер можна їхати.
Граф Адольф поштиво перебирає віжки з рук принцеси й нетерпляче повертає коня.
О, тепер і він може їхати: вся найвища Рада тут, усі найактивніші члени Вільної Спілки, всі ці інаракісти, анархісти, комуністи, Мертенси, Геферти, вся банда честолюбців, що на нещасті нації примостилася творити собі славу. Нараду щойно розпочато. Тягтиметься, розуміється, в цих балакунів не менше як дві-три години. Кожному ж треба погарцювати на свойому коникові перед історією.
Слава і подяка милій славетній коронці Зігфріда!
***
У вухах іще гуде мільйонове ревище зойку, в душі ще тупотять копита жаху, все тіло ще горить од сліпих обіймів оскаженілого гурту, а доктор Рудольф сидить за столом і суворо головує. Всі можуть плигати сторч головою в одчай, у сказ, усі можуть вигукувати щонайхимерніші заклики, пропонувати найбільш полегшуючі їм душу виходи — один доктор Рудольф не сміє мати ні одчаю, ні люті, ні фантастичних пропозицій. Бо він є той, на якого з дикунським довір'ям дивляться очі всієї зали, навіть очі тих, які знають же найкраще, що він — не ідол.
"Тіні Минулого!", "Одною ногою на землі обіцяній". Милий, бідний Масі! Калікуваті, видно, ноги в людства для землі обіцяної. Ще не досить забруковано шлях до неї черепами. Ще не принесено всіх жертв Тіням Минулого.
Слова просить професор Кранц. Ну, що ж, слово має професор Кранц. Доктор Рудольф ясними, відважними, сталевими очима обводить набиту обличчями, як насінням огірок, залу й просить бути тихше.
Професор Кранц є проти збройної боротьби. Збройна боротьба з таким противником без ніякої організації...
— Організація в нас є! Сьогоднішнє свято!
— От якраз сьогоднішнє свято найбільш показало брак організації духу. Отже, без організації, без дисципліни, без армії, без зброї, замкненим у страшному крузі .збройне боротися — явний абсурд.
— Так що ж? Так що ж? Скоритися?
— Прошу тихо, панове!
— Ну, не скоритися. А от що...
Ну, так — професор Кранц, одне слово, пропонує "тихий опір", саботаж.
А там, поза Берліном, чорно-жовті "визвольники" вже проводять смертоносні кордони, вже займають усі склади зброї, розставляють варти.
І від завтрашнього дня "Тіні Минулого" батогом почнуть гнати отари від землі обіцяної, устилаючи путь черепами. І, боже мій, скільки знайдеться погоничів із тих самих, що тепер так палко скрегочуть зубами!
А Мертенс слова не забирає. Мовчить, тарабанить пальцями однієї руки по другій. Мовчить геніальний розум Німеччини. Хто знає, що він будує в цю хвилину — може, і новий трон для колишньої нареченої. Прийме! Всякий трон прийме — можна сміливо мовчати.
Хтось тягне за руку поверх ліктя. Трудина голівка швидко нахиляється, робить круг його вуха з долонь рупор і задихано швидко шепоче в його незрозумілі, дивні, стукаючі по серцю слова.
Труда сідає на своє місце й починає перешіптуватися з Максом. А милий, смішний чудачина Кранц усе говорить про свій "тихий опір". Який тепер тихий опір, коли вирвалася людина з тунелю, коли так ясно, легко, просторо над нею й круг неї, коли кожна частина мозку може рухатися з блискавичною, сонячною радісною швидкістю. Подумати ж собі: вона, вона сама приїхала, слово відібрала, про Ірму ні до чого запитала. Ні до чого ж, абсолютно ні до чого було те запитання, цілковиту рацію має чудесна Труда. Значить?..
— Пане голово!.. Пане голово!
Доктор Рудольф швидко підводить не сонне, а якесь чудне, осяяне лице й обводить очима зал.
— Ви скінчили, пане професоре?
Пан професор, власне, ще не скінчив, але в такому гаморі хіба можна...
Доктор Рудольф підводиться й обома руками сильно загрібає волосся на потилицю.
— Панове! Увага!
І гамір через пару моментів із шипінням, як вогонь, залитий водою, ущухає.
Доктор Рудольф, як і щоразу перед промовою, прикушує всередині посмішку: тш, ідол має говорити. І тут же холодок — ідол повинен промовити так, щоб усі інші промови впали перед ним навколішки (всезнайство ідола!). А головне — повідомити, що вся Найвища Рада Вільної Спілки, принаймні видатніші члени її, сьогодні будуть арештовані. Поверхню облич, як застоялу воду озерця, ряботить і збовтує налетіла хвиля. Здивовання, гривога, шарять очі, мимоволі повертають голови до дверей, сповнюють хапливим шелестом і дзижчанням зали. Доктор Рудольф не дає розгулятися хвилі й робить спокійний втишливий рух рукою.
Спокій і увага. Арешт раніше, як через годину, не може статися. Хвилюватися надмірно не треба. Переносити ж засідання на друге місце небезпечно. Та й нема ні рації, ні часу: питання повинне бути вирішене за півгодини й вирішення оголошене населенню.
Отже, доктор Рудольф забирає сам слово. Становище грізне. Але виходу з нього треба шукати не в стані людини, що придушена до стіни потягом у тунелі. Жах і одчай — порадники погані. Треба ясним, точним, тверезим розумом проаналізувати всю ситуацію. (Розум і аналіз — це дві руки ідола, які маси з якнайбільшою побожністю цілують). Може бути дві можливості. Перша: Союз Східних Держав зовсім не поінформований про дійсний стан речей. За це говорить тон і зміст відозви, йому, наприклад, нічого невідомо про відновлення громадського життя. Через це у відозві е розпорядження, які вдираються в одчинені двері. Отже, можливо, що все є тільки непорозуміння. Тоді ніяких ні тихих, ні збройних опорів не треба, а треба тільки роз'яснення.
Можливо ж, що тут не непорозуміння, а певна вмисність і незнання тільки деяких фактів. Тоді знову таки ні тихих, ні збройних опорів не треба. А тим паче ніякого гніву, люті, ненависті й ворожнечі. Зброї немає, організації, дисципліни, армії, підготовлення — нічого цього немає, все правда. Рішучість, безмилосердність, озброєність, необхідність самоврятування в противника є. Це також правда. Ніяких компромісів, ніяких примирень не може бути. Боротьба до повної перемоги. Все правда. Але неправда те, що боротися можна тільки ненавистю, ворожнечею, газом, смертним промінням.
Тут доктор Рудольф робить коротеньку паузу, щоб дати затихлим очам напружити тишу свою до найбільшої вразливості.
— У нас, панове, є інша зброя, у нас є найдужча за всі газові й промінні артилерії гармата — Сонячна машина, набита приязною веселістю духу й любов'ю до наших бідних ворогів. Щирою любов'ю, щирою ласкою й веселістю, мої панове! Ніякого опору, ніякого саботажу, виконувати всі розпорядження, слухатись усяких безглуздих і жорстоких наказів Зносити село? Будь ласка! Вертатися до порожніх магазинів? З охотою! Ніякісінького приводу до найменшого непорозуміння, сварки, сутички. Ніяких насмішок, глуму, потайної зловтіхи, зяхваної злості. Щиро, ясно, весело й любовно доайбру тальніших заходів противника. Панове, це найстрашніша зброя для цих людей із смертоносними газами. Ви вчитайтесь у відозву вони так само, як нашого збройного і всякого іншого опору, бояться Сонячної машини. За саме вживаний її перед їхніми солдатами — смерть. Добре, ми не будемо вживати перед солдатами Сонячної машини. Але солдати ж знають, чим ми живемо. Вони бачитимуть, що ми не почуваємо в них ворогів, що ми їх жаліємо, любимо, що ми — веселі, радісні, щасливі. Хто ж дає нам цю любовність, веселість, радість і щастя? Ота сама Сонячна машина, яку повинні в нас нищити? Панове, скажіть самі. як