А се того дня було. Заходжу я на дворище Семирозумів, аж нікого з дорослих не видать, самі дєтки Кузьми та Марусини сидять на ганку, як горобенята. "А де ж ваші батько з маткою?" — питаю. "У саду, на панщині, яблука рвуть". А се Кузьма того літа трохи саду панського в оренду узяв. "А баба Уляна де?" — "А баба, — дєтки навперебій розказують, — зачинилася в погребі і не виходить". Дак підійшла я до льоху, двері поторгала: прив'язані зсередини. А крізь двері — наче писк дитячий. "Бабо Уляно! — гукаю. — Чи ви там живі?" — "Жива, жива, — одказує по хвилі, сердито так. — Знаю, дєвко, чого прийшла. Поможу тобі, але пожди трохи". Сіла я на призьбі, жду. Тут і тіло Сави Малахи повз двір повезли, на коні упоперек лежав, весь у ранах, весь у кровищі. І череда сільська слідом потяглася. Калі одчинився льох і виходить на світ Уляна Несторка. Уже без живота яна, а на руках — дитинка, у білу лахманину загорнута. І біла Уляна, біла з лиця, і губи її — геть покусані. "Ось, онучата, — каже до дітей синових, — баба ваша на старість ляльку вам у погребі знайшла…"
А як зосталися ми самі, у хатинці її, Уляна Несторка і розказує: "Трьох я народжувала на віку своєму, легко вискакували, самі у білий світ поспішали. А сей — такий упертюха, довгенько не хотів у сюю жисть заявлятися, мо' відчував, що нічого доброго його тут не жде, кров та придуха на людяк, придуха та кров. А вже ж і перед дєтвою дорослою, і перед онуками соромно, що старе бабисько заходилося репаться, як той жовтяк перезрілий на грядці. Дак я у погребі зачинилась та й розродилася… Тольки земля сира й чула муки мої". А було їй тади годків за півста, хоч собою ще — наче молодайка, красивлюга така, недаремно ж сам комісар городський спокусився.
Дак поклала я край столу кусничок сала, а Уляна не дала й слова сказать про теє, що мене привело до неї: "Бачу, бачу, що ти, дєвко, з коровою замучилася. Се тобі Халилюниха поробила. А ти роби, як я нараджу. Кожного дня, уранні, як ідеш до корови, викидай на горище по дровині. І так — сім деньків, увесь тиждень. А тади дровини ті покладеш у піч і підпалиш. Тольки ж як горітимуть дрова, нікого не пускай до хати". Вернулася я додому і стала так робить, як Уляна Несторка насовітувала. Осьдечки минуло сім деньків, дістала я з горища тії дровенята, які сама туди кидала, розпалили ними. А перед сим на хатні двері гак накинула. Аж бачу у вікно — дріботить до нас баба Халимониха, перехняблена уся. Стала під дверми і трохи не плаче: "Дитинко моя, ніколи такого болєй робить тобі не буду, тольки вигорни жар із печі, бо пече мене вогнем, ой пече". Отаке на віку у мене було, насправдашнє, не придумане ніким.
А таки не була яна, Уляна Несторка, відьмою, не була. І не треба на людяку наговорювать. Уже в старості признавалася мені, бо я ж її провідувала, докуль яна і в Пакулі була, і душа її переді мною не зачинялася. А признавалася Уляна, що усе знаття її — од Нестара, Семирозумом прозваного. Ще маладьонкою була Уляна, і навчав її Нестор з того світу. А хотілося їй, правда, болєй чого у баби Солохи навчитися. А баба Солоха, досюль так балакають, з двома хвостами народилася і уміла не тольки погане зробити, а й пороблене од людяк одвести. І пішла Уляна Несторка до тої Солохи на Великдень, так яна сама розказувала, пішла яна до баби на Великдень і стала комин білити. Солоха й запросилася: "Не роби сього, дочко…" Бо відьма ж через комин з хати вилітає, се кожен знає. Тади Уляна їй і каже: "Навчіть і мене літать". А Солоха їй одвічає: "Потопчися по іконі, збери вузлик сиру і приходь до мене, навчу". Тольки ж не змогла Уляна по іконі святій топтатися, душа їй сього не дозволила. Але зібрала яна вузлик сиру і знову — до баби Солохи. І пішли яни в берег, до річки. Кинула Уляна сир свій у воду — сир білий-білень-кий, рибки підпливли до того сиру, смокчуть. Баба Солоха подивилася і каже: "Е-е-е, маладьонка, не буть табє відьмою, бо по іконі не потопталася ти". І кинула Солоха свій сир у воду. І зробився сир її у воді червоним, наче кров'ю просяк, і підпливла до нього нечисть усяка з дна глибокого, хапать стала. Побачила сеє Уляна, перехрестилася.
А як помирала Солоха, то довго мучилася і просила, щоб ножем стелю поколупали. Дак усі боялися, а матка моя бідовенна була, колупнула ножем стелю — і одлетіла душа Солохи. То матка моя опісля того сама дєткам переляк одводила. Якось дитяті моєму, се я вже очоловічилася, сусідський пес лапою лице подряпав. Дитя погане стало, плакало уночі, схоплювалося. Пожалілася я матці своїй. Я на взяла червону нитку із заполочі, зміряла ріст дитини — і вузлик зав'язала, ніжку зміряла — знову вузлик, і так — руки, пальці, поясничку. Тади запалила віхоть соломи у челюстях печі і спалила тую нитку, з вузликами. І де й поділося усе теє в дитяти мого. Док хотіла матка і мені знаття теє передать. А я — активістка була, ланку вала в колгоспі, грамотами стіни обвішані, на виставку в Москву мене посилали, тольки я не поїхала, нащо, думаю, дні гаять, коли стольки роботи в колгоспі. Я матці і кажу: "Не хочу вашого знаття, забобони, пережитки се, тепер жисть до наук повернулася". А як минулися мої молоді годки і розболілася я уся, то й бачу: що тая наука може — тольки дірки в небі ракетами свердлити. А вчені доктори — хіба що зуба вирвать, та й доступися ще до них, черги усюди. А як матінка моя ще жива була та зуб у мене розболиться, яна ножем похрестить, скаже: "Щоб був зуб як дуб, як камінь в морі, як мертвий у гробі", — біль вщухає. Дак матка моя дочці моїй старшій знаття своє передала. Дочка у городі живе і багатьом помагає.
Літать Уляна Несторка, мо', і не літала, бо ті, що на мітлах літають, за церковний замок тримаються і на паперті товчуться, покуль служба іде, а такого за нею не водилося. А що із гроба людяку могла піднять, дак сеє було, і без нечистої сили яно не обходилося. Се ж ми тади ще дітьми були і овечки пасли, на скосогорі, за хутором Несторовим. Сонечко так маювало, так маювало, а із Страхолісся виповзали валки підвід, і чого тольки не було на тих підводах: і одєв різний, і мебеля, і лісапети та швейні машини, а найболєй — оружжя. То червоні од поляків відступали, бо вже поляки зайняли Київ і до Дніпра, од заходу сонця, підходили. Ну, ми лупавки повитріщували, дєтва є дєтва. Раптом — стрілянина у лісі зчинилася, оддаля так, десь аж під Крутьками. Ми — давай овечок завертать. Аж наче вщухло. Вщухло сеє, а по скорім часі вискакує з лісу загін червоних, ладні такі хлопці, одбірні, на конях добрих, тачанки з кулеметами. А в передній тачанці—чоловік лежить, весь у шкірі чорній, без кашкета. І голова його сива разом з тачанкою на ковдобинах хилитається, як у неживого. Зупинився загін під горою Круковою, і того чоловіка з тачанки знесли і на траву обіч дороги поклали. Бачимо — військові спішилися, тісним гуртом навколо стали і зняли шоломи свої матерчаті, з нашитими на них зорями. Ми й про худобу забули, ближчей підійшли. А вже тії людяки воєнні стали могилу копать. А там був узгорок над Чумацьким шляхом, і вони на узгорку копали. І хутенько яни так копали, далєй спішили їхать. І вже могила викопана була, калі Уляна Несторка до них підходить. А яна — у лугах була, щавель збирала, бо повен припол щавлю. Підходить Уляна Несторка і зупиняється коло того чоловіка, що на землі лежить. А вже для нього могила вирита. Воєнні люди розступилися, бо Уляна Несторка така була, що й гора кам'яна перед нею розступиться. І звела яна руки обидві, долонями униз над тим чоловіком, наче над вогнищем. Тади й гомонить до людей воєнних: "Що ж се ви, хлопці, живую людяку хоронити заходилися? Йому ще жить і жить, а ви його — у сиру землю спішите покласти. Однесіть його у мою халупу, ось туточки, на хуторі, і їдьте по своєму воєнному ділу…"
Дак я — до чого? А до того, що на тім тижні, мо' деньків зо три минуло, живіт мені сильно заболів. Так заболів, що я криком кричала. Повела мене матка до Уляни Несторки. Як заходили ми до її хатини, мені в очах темніло од болю, нічого не бачила. Поклала мене Уляна на лаві, а сама налила водички в череп'яну миску, кинула якусь квітку у воду, миску поставила на живіт мій, а в руках її — ложка і ніж, се я пам'ятаю добре. І стала Уляна приказувати наді мною: "Пресвята Богородице, стань у помочі рабі Божій Уляні пристріт вимовляти. Я тебе вимовлю не своїм духом — Господнім духом. Тут тобі не бувати, білі кістки не ламати. Ходи собі на ліси, на болота, на бистрі ріки, буйні вітри". Тричі яна так примовляла, і мені усе легшей робилося. А як умовкла Уляна — живіт наче й не болів ніколи. Аж тади я по хаті очима луп-луп — і роздивилася. І бачу я—сидить на лежанці, ноги на піл звісивши, той чоловік, якому на очах моїх могилу під Круковою горою копали. Білий весь, правда, з лиця, а ще ж — весь у полотняному, спідньому, примара, та й годі. А очима — кліпає, і водичку з кухлика мідного п'є. Дак я спужалася так — мертвяка ж, що ожив, побачила, та — з хати. Уже матка моя Уляні Несторці за лєчення дякувала. А звалося теє лєчення — сояшниці, се уже я познєй узнала.
Дак розказували тоді у Пакулі, що тому чоловікові, а се був комісар із Мрина, а фамілія йому була — Домонтович, стало за місяць якийсь лучшенько, і вже йон на гонок виходив і на сонечку грівся. А поверталися люди воєнні в Мрин через Пакуль, се вже поляки якось що відступили. І узяли тії люди воєнні комісара на тачанку, і попрощався йон із Уляною. Попрощався йон із Уляною, але й Страхолісся не переїхав, як зробилося йому знову погано. І повернувся йон в Улянину халупу. І так йон тричі того літа пробував од'їхати і тричі вертався. Бо присушила його Уляна чарами своїми відьомськими, сильно присушила, і любов у них по-лучилася. А тади ото, уже й слід од комісара прочах, синок в Уляни Несторки народився…
Які там чари відьомські, чаклунські? Се любов людяку хапає, і горить людяка в любові, наче в огні. Усю її жисть мужики летом летіли до Уляни, як летять джмелі до квітки, хоч і норовом колюча яна була. Є така квітка, будяк, чортополох зветься, колючки на ній — наче голки. А сама квітка — малинова, крупна, ліхтариком світить із уздоріж, і цвіте до пізньої осені, ще й після Покрови цвіте.