На них поклали дошки, і міст був готовий. Тудою переправляли табір. Передом пішла піхота і на другому березі зараз окопалася, одна частина піхотинців осталась ще на цім боці для захисту вертаючого Чепеля.
Він, відбиваючися, зайшов на давнє таборище. Татари хотіли забігти йому дорогу, та тут натрапили на піхоту, що привітала їх рушничним огнем. Під тією охороною Чепіль щасливо переправився мостом на той бік. Це тривало до вечора. Татари змагалися взяти піхотинців приступом. Надвечір боротьба притихла, а тоді піхотинці покинули окопане місце та й прямо з берега ріки пішли на міст. Татари за ними, а тут з другого боку став Жмайло палити з гармат і здержав татар, поки не розібрали козаки моста і не повиносили усього на берег. Татари пізнали, що їх козаки перехитрили. Щоб їм заступити дорогу, треба було об'їздити далеко, бо в тім місці де впливали до себе ріки Салгир і Карасу, було багато води, перейти услід за козаками було неможливо, бо козаки били з берега з рушниць і гармат.
Хан, дізнавшись, що козаки його перехитрили, рвав собі волосся з бороди з досади.
Переночувавши тут, Сагайдачний пустився в дальшу дорогу.
Татарського війська вже ніде не стрінули. Перейшли так Крим, по дорозі стрічали татарські оселі. Населення що лиш стало втікати, бо ніхто тут до послідньої хвилі не сподівався козаків. Зайняли і спалили город Єскі-Крим. І подалися на гори, що відгороджували Кафу від Криму. З такими возами нелегко було через гори переправитись. Місцями треба було розкопувати дорогу, щоб возом переїхати. Усі ті труднощі перемогла залізна воля і енергія Сагайдачного. Вона захопила усе військо. Душа Сагайдачного жила в усьому війську. З вершка гори побачили вже Кафу. Ціль козацького походу, вислід важкої праці...
Аж тепер наспіли ханські війська, та вже було запізно. Походу вже не задержать. А Кафи не захотілось їм обороняти. Там стояла турецька залога, то хай сама обороняється. Добре, що козаки не йшли на Бахчисарай, чого хан побоювався.
Тепер у Сагайдачного була одна турбота: що сталося з Іскрою? Чи він вже на місці, і що робити, коли він спізниться, або коли його на морі турки розбили? Чи ждати тут, на місці, чи кінчати самому з Кафою?
На раді старшин розбирано питання, як довго треба їм ждати? Коли вони довідаються, що Іскра вже є або що його зовсім не буде? Вирішено, що ждати нема чого, бо коли би прогавили теперішню хвилю, то може все не повестись, бо із приморських азійських городів може наспіти турецька поміч.
Ставши на цьому. Сагайдачний оставив кілька сотень пильнувати гір, а з рештою свого війська рушив на Кафу.
Сагайдачний, знаючи Кафу, попризначував місце, де треба на голос сурми збиратися, де зносити добичу і де приводити визволених невольників. Розділив дані прикази поміж старших, хто що має робити. Города не вільно було підпалювати без окремого приказу. Особливу увагу звертав Сагайдачний на припас харчів, яких тут можна добути. Їх треба забрати якнайбільше, бо в Криму не поживиться ніхто у голодних татар, а коли заберуть невольників, то буде доволі кого годувати. Старшина розходилась до своїх частин, а Сагайдачний приліг на возі і кріпко заснув.
Тим часом турецький паша, що командував над Кафою, довідався вже, які гості зближаються і приготовивсь до оборони. Усю свою силу, якою розпоряджався, поставив на валах. Поставили тут гармати, хоч паша сам не вірив, щоб можна тут боронитись. Видав приказ, щоб військо, уступаючи, схоронилось на замку. Туди позношено багато харчів. Цей замок уважав він за нездобутий і тут зможе видержати довшу облогу, поки не наспіє підмога. За нею послано до найближчих городів надбережних. Довідались про це і кафські купці. Між ними настав великий переполох. Вони заносили своє майно то до замку, то переносили на кораблі, що стояли в пристані, інші знову ховали усе по льохах, котрих у Кафі було доволі.
Цілу ніч вижидали наступу. Турки зброїлись по домах. Зношено там зброю, муніцію, набирано в бочки воду для гашення пожарів. Паша був певний, що замку не візьмуть, бо таких грубих мурів легкою гарматою не розіб'є, а по улицях справлять турки козакам таку купіль, що жоден звідсіля не вийде. До турків пристали ще і вірмени, і греки, італійці. Всі вони вважали козаків за грабіжників і своїх ворогів. Одні невольники молились по тюрмах і базарних магазинах за побіду християнського війська, котре висвободить їх з неволі.
Другого дня рано військо зійшло з гори і приладилось до наступу. Наступали з трьох боків і йшли з таким завзяттям, що в котрімсь часі змели турецьке військо з валів і увійшли до города. Та тут привітали їх страшенним огнем з вікон і з дахів — кожний дім перемінився на окрему фортецю. Турецькі доми з загратованими вікнами і сильними дверима. Люде живуть на подвір'ї і огороді, який прилягає до дому, околеного муром.
Сагайдачний, почувши таку густу пальбу, приказав сурмити до відступу. Не хотів втрачати людей. Оборонці дуже зраділи, що козаків прогнали. Тим часом козаки позаходили іззаду. Перелазили мури і через огороди добрались до домів, звідки їх ніхто не сподівався. Роззвірене військо стало вибивати впень усіх, кого стрінули. І зараз стали грабити добичу, яку знайшли. В короткім часі усі вулиці одна за одною були взяті. В городі настав великий крик і лемент. Мешканці ховались по льохах.
Невольники, дізнавшись, усіх повбивали, пошарпали на куски своїх дозорців, розбивали двері, ламали на собі кайдани і вибігали на вулицю з чим попало. Козаки забирали їх на збірне місце, тут були козацькі старшини, котрі роздавали між них зброю, хто був до цього здалий, і формували зараз сотні та посилали у бій...
Сагайдачний поїхав у город з своїм штабом, оточений цілою ватагою розсильних козаків. Усюди лежали трупи побитих людей. З домів, з базарів забирали всяке добро і зносили на визначене місце. Сагайдачного всюди вітали радісними окликами. "Слава Сагайдачному!" Невольники ставали перед ним навколішки і підносили угору руку. Тиснулись до нього, хапали за стремена, цілували в ноги.
— Люде добрі! — говорив Сагайдачний. — Пробі! Не заступайте мені дорогу, бо робота ще не скінчена.
Став на базарі. Посильні козаки окружили його колом і нікого не припускали.
Тепер стали підводити перед отамана знатних бранців, котрих пощадили, тому що обіцяли дати за себе окуп. Між ними був генуезький католицький єпископ, високий худощавий старець з довгою бородою. Ставши перед Сагайдачним, підняв до нього руки і просив пощади через якогось товмача, що знав італійську і українську мови.
— Вашмосці нічого не станеться, — говорив Сагайдачний по-латині, — ми зуміємо пошанувати твій вік і достоїнство...
Єпископ дуже здивувався, почувши від північного варвара мову культурного світу...
— Гетьмане! Не забувай, ваша милість, що ми тут народ завойований. Недавно ще ми тут були панами, поки півмісяць не запанував над хрестом, для того я прошу пощади для моєї пастви...
— Я се знаю, що ви тут були панами, та що вас невірні поконали, та поясни мені, ваша милість, чого твої земляки враз з невірними турками стріляли на нас, замість сполучитися з нами на спільного ворога? Чого твої люде не гірш турків торгують хрещеним людом, мов скотом, замість тим нещасливим помагати і спочувати їх недолі?
— Ми не маємо сили спинити торгівлю невольниками. Та гадаю, що краще дістатися такому невольникові у християнський дім, як до турка...
— Таким резоном, вашмосць, мене не переконаєш, бо з сього виходить, що краще аби я що вкрав, як мало би туркові дістатись. Вашмосці я видам лист безпечності. Ніхто з козаків ні тебе, ні твоєї церкви не рушить, а за земляків то вибачай, їм дістанеться по заслузі, йди собі з Богом, бо у мене нема часу на розмову.
В цю хвилину загриміли гармати і стріли від пристані, а за цим бойові козацькі оклики.
Сагайдачний почвалував до пристані. Тут побачив, як козаки загачували і здобували турецькі судна і кораблі. Цілий морський залив заповнився козацькими суднами. Вони шниряли по пристані, мов голодні утки за жиром.
Сагайдачний дививсь за отаманським судном. Воно стояло позаду, на ньому повівав малиновий прапор, а біля нього стояв Іван Іскра і зорив пильно за боєм.
— Слава ж тобі Господи! — сказав Сагайдачний і перехрестився. — Гей, хлопче, — каже до посильного козака, — приклич мені зараз пана обозного.
Козак почвалував зараз у город.
Іскра, доглянувши Сагайдачного, підплив до нього судном і вийшов на берег. Сагайдачний зліз з коня.
— В саму пору прибув ти, Іване, а то були б кораблі з добичею повтікали у світ.
Вони сердечно обнялись.
— Я вже три дні тут пильную, скрившись під берегом. Ждав я, аж почую гарматну пальбу в городі, аж навкучило. Нині, рано почувши її, ми виплили на море і окружили цілий залив великим колесом.
— Краще не могло зложитися. Не мав ти якої пригоди в дорозі?
— Яка там пригода могла бути? Очаків пустий ще з минулого року, як його Жмайло випатрошив. Зате по дорозі ми зруйнували Козлів, ограбили і спалили.
— А коли б було тобі не поталанило, тоді цілий похід міг не вдатись. Я приказав не поступати нікуди.
— Ну не сердься, Петре, на мене. Здобути або вдома не бути, коли я побачив Козлів, мене взяла непоборима нетерплячка і кортячка. З Козловом я мав різні порахунки ще з часу мого невольництва. Я довідався, що в Козлові війська мало, то чому ж не покористуватись нагодою? А коли б було не поталанило, то ти був би мене, певно, не побачив, бо я був би там лишив мою голову. Я взяв трохи добичі, а більше невольників освободив.
Над'їхав обозний Жмайло.
— Слухай, Марку, як не здобудемо сього замку, то наша робота і до половини не зроблена. Бери гармати і вибери собі яке слабше місце, щоб діру в мурі вибити. Лише не берись заскоро приступом здобувати, бо людей непотрібно збавиш; то справді твердий горіх.
Підійшов і взявся за роботу. Винайшов одне місце, і засів за муром якогось дому, і став стріляти з гармат у великі ворота. Але турки насипали з другої сторони стільки каміння і землі, що хоч ворота ламались, то кулі грузли в купі землі. Пішли відтак драбинники до приступу, та й це нічого не помогло, бо турки так пражили з мурів мушкетним огнем, що мусили відступити.
— Треба підкопатись з осього-таки дому і підложити бочку з порохом, хоч се буде довго тривати.
Могильники зайняли непомітно найближчий дім і взялись за заступи.