Ти — мій герой. Лицар і оборонець. Чіп і Дейл. Ніндзя-черепашка. Ох і вредне ж дівчисько!..
— Зате мудре! Сам же щойно сказав…
— Знаєш, мені навіть голова розболілася… Ще там, над водою.
— Біднятко моє. Візьми темпалґін.
— Нічого, зараз чайку гарячого — і в люлю… Фух! Ну й день, курча… А ти взагалі якось спокійно поводишся останнім часом. Дистанційовано якось…
— Пофігісткою, видно, помаленьку стаю. А що робити?
— Ні, серйозно. Я ще тоді помітив, коли ти від Вадима приїхала, і я тобі про Юлічку розказував. Якось ти менше перейматися стала, не так, як раніше тебе тіпало… Це погано? Що менше?
— Слухай, мале. А може, ти теж вагітна?..
— Ой!..
— І чого б я ойкав? Що тут такого страшного?
— Диктофон!
— Що — диктофон?
— Щойно побачила… Я його, виявляється, ввімкненим лишила — після того, як стерла… Чи — не заблокувала, і він у сумочці сам увімкнувся?..
— І що, оце всю дорогу писав?..
— Таж увікмнений, дивися! І зараз пише…
— Ні фіга со…
Клац.
Дарина сидить на краю ванни, тримаючи в пальцях тест-смужку — обережно, наче рідкісну комаху, безкрилу бабку з тендітним блакитним фюзеляжиком. Сидить і дивиться, не в змозі одвести очей: смужка здається їй живою. От-от ворухнеться. Або ще якось себе проявить, у геть непередбачуваний спосіб. Тим більше, якщо вірити інструкції, за десять хвилин усе може щезнути. Але те, що вона зараз бачить, сумніву не підлягає: вона справді це бачить.
Це реально. Це є.
Дві риски. Дві криваво-червоні поперечні риски, акурат посередині. Як два крихітні рівненькі капілярчики, що враз набрякли й запульсували, самі собою. Точність: понад 99 %.
Це сталося. І це не скасовується. Можна заплющити очі, можна викинути тестер, нікому не признаватись і якийсь час (який?) удавати, що цього не було, привиділося, злуда, обман зору, раптовий напад астиґматизму, задвоїлось в очу. Ніхто інший не бачив, ніхто не зможе посвідчити, що рисок було дві…
Але їх дві.
І це необорно. Незалежно від того, чи хтось бачив, чи ні. Це просто — є.
Цього вже не відіграти назад. Не стерти з комп'ютера, не перевести годинника на час-"перед-тим", не сказати в темряву, в якій не видно ні режисера, ні операторів: вибачте, помилка, з цього-от місця пишемо наново, так-так, з оцього-от… Є.
Ну, здрастуй, думає вона, — мов єдиним видихом цілої істоти нараз.
І тут-таки лякається.
Хто ти?
Десь там, у мені, всередині, в невидимому закамарку, в самочинно-діяльному клекоті гарячих клітин (чи вони справді гарячі? яка там температура, тиск, вологість повітря, чи досить там взагалі повітря?..). Ще ніхто, ще не-існування. Ще жодною апаратурою тебе не розгледіти. Але ти вже є, ти вже там. Тут.
Немов ув обернений кінець телескопа — запаморочливий політ, довжелезний, ґвинтом закручений тунель із золотою плямкою світла в перспективі, і звідти назустріч — рухома чорна цятка. Силуету на віддалі ще не розрізнити, але це справа часу: наближення невідворотне, швидкість відома.
Дві червоні поперечні риски на тоненькому пояску тест-смужки. Перший портрет майбутньої людини.
Її дитини.
"Непорожня" — зринає в пам'яті колись, тисячу років тому занесене в дитячі вуха слово. Так уже не кажуть — "непорожня", хто це так казав, баба Тетяна?..
І зараз же наступним кадром, обпікаюче яскравим, мов щойно з реставраційної майстерні (і де воно все ховається, в яких запасниках?): маленька Дарочка, по-бабиному — Одарка (а їй не подобалось, вона сердилася на бабу: грубо!), слухає, сховавшись під важучою периною (коли шугаєш під перину, нозі треба відразу підібгати й закутати нічнушкою, щоб не розгубити тепла: простирадла шорсткі й холодні, ліжко безкрає, як снігова пустеля, вдень на ньому височіє пухка піраміда з різнокаліберних подушок у вишивано-мережаних прошвах, і їхній візерунок теж відбитий у пам'яті, як зі сну вранці на щоці, — можна провести пальцем по всіх вузликах…), — двері з темряви (тунель!) відчинено туди, де палахтить вогонь у грубці, там розмовляють: мама (це вона привезла Дарочку в гості до баби), баба Тетяна і тьотя Люся, — баба говорить голосно, як звичайно селяни, не привчені шептатися, щоб когось не розбудити, і мама раз у раз на неї шикає, — тоді всі три озираються з свого кінця тунелю на кімнату з величезним дерев'яним ліжком, у якому сховалась Дарочка, баба Тетяна голосно, як у дзвін ударив, каже: "Спить?", — і бесіда поновлюється на тих самих реґістрах. Дарочка чекає, коли мама прийде й ляже коло неї (тоді буде тепло), а туманні слова, і між ними дзвінке й загадкове "непорожня", — про якусь посудину, але це не про посудину, і Дарочка це чує, — тимчасом долинають до неї, розхитуючи сон, наче воду ударами весла: Коли я тобою ходила, мені теж таке саме було, вирізняється голос баби Тетяни (контральто), і Дарочці прикро, що очі злипаються й вона ніяк не похопить, про що вони говорять, зостається тільки присмак чогось недосяжно таємничого й поважного — настільки поважного, що мама забула про Дарочку і теж щось говорить (стишеним голосом), ніби раз за разом підкидає в грубку нове поліно, щоб не погасло, гори-гори-ясно, а я знала, що дівчина буде, бо мені перед тим сон був…
Сон? їй не було снів. Жодних таких снів не було — крім того, Адріянового останнього, в якому вони були разом, цілу ніч в одному кінотеатрі — з доривчими виходами, як із тьми на перекур, на світло нічника, вона запам'ятала в ньому Адріянову схилену над нічним столиком голову, зарослу потилицю з кількома підсвіченими насторченими космиками, коли записував зі сну, і на цю згадку її враз затуманює сльозами ніжности, й вона несвідомо розсуває коліна, як віолончелістка, й торкає себе там, де стужавіла борозна прийняла впале зернятко: це Адьчине, це від нього. Його.
Це тоді й сталося. Зараз їй здається, наче вона від початку це знала. Тої самої ночі. Ох, та ніч!.. В дзеркалі над умивальником Дарина бачить свої розсунуті в мимовільному завороженому усміху губи. Як у такому короткому відтинку часу може вміститися такий огром життя?! Спресовані роки, як електрони в атомному ядрі, це щось із ядерної фізики, Адьо їй пояснював… Люби мене. Весь час мене люби, — і так, разом, нерозліпно зріднені, зрощені водно, ми входимо в той самий тунель, у той самий кінотеатр, і виходимо з нього разом, мружачись на світло, переплутавши, де чиї руки й ноги, а перед тим ти знову був у мені, сплячій, поштовх за поштовхом, крутиться плівка, не покидай мене, мокро, плідно, родючо, під нами тане сніг, підпливає земля, ми лежимо в калюжі сліз, на голій поверхні сумної планети, де все колись пішло не так, і треба все починати спочатку, інфузорії, амеби, перший мужчина і перша жінка, знов відкривати нове літочислення, ти бачила? — так — вони всі загинули, ми знову вертаємося туди, де нам крутять той самий фільм, плівка рветься білими спалахами в зрощеному на двох одному мозку, автоматна черга крізь мене навиліт, вогняні кулі вибухають в мені канонадою, скільки разів так за ніч — сім? вісім?.. Це він рахував, сміявся на ранок, що теж збився з ліку, а вона запам'ятала все суцільно, однією клекочучою, розжареною, як вулканічна лава, рікою, що пливла і пливла, несучи її на собі…
Скільки життя їм було одміряно за одну ніч!.. Шлюбну ніч. Шлюбну, ось це вона й була — ніч їхнього одруження. Їхнього вінчання — під дзвони чужої смерти. Родина. Все.
Вони нас одружили, думає Дарина, вперше повним текстом проказує собі цю думку, що досі була ворушилася в ній напівздогадом, боячися стати словами, — ті, що загинули тоді в бункері, нас одружили. Вони знали.
Від кахляної долівки тягне холодом, і вона невидющо натягує на коліна нічнушку.
Безглуздо тепер, як завжди в хвилини невідворотного "сталося", метушитися умислами, на всі лади гарячково тасувати в пам'яті попередні обставини, ялозити ними туди-сюди, мов намагаючись висмикнути сумку, защемлену дверима метро: як, чому, та не може бути, та як же могло статися, адже ж вона чесно ковтає ті дорогі, як холера, піґулки, та й за календарем ніби ще рано було?.. Те, що відбувалося між ними тої ночі, не вміщалося в жодні календарі. В жодні фармакологічні розрахунки: фірми падають, фабрики банкрутують. Те було дужче.
І ось тепер воно в ній.
Ну, здрастуй.
Усе відбулося само собою. Усе було зроблено за неї — її волі в тому не було. Була — чиясь інша (чия?), а їй залишається тільки скоритись. Прийняти. Улягти.
Вона трошки оглушена цим новим відчуттям — і водночас, у глибині душі, якось дивно підлещена: так, ніби її висмикнуто з лави вишикуваних на плацу нерозрізняльно-однакових постатей вказівним пальцем верховного головнокомандувача. Потойбіч плацу горить у пітьмі вогонь у грубці, і три парки — мама, тьотя Люся, баба Тетяна — повертають до неї обличчя з однаковим виразом — тим спокійним, всерозуміючим і погідним водночас, що з'являється на жіночих обличчях від знайомости з найтяжчим і найважливішим людським трудом на землі, — озираються, придивляються: спить? прокинулась? а, прокинулась, — ну то давай, переходь сюди, до нас…
Скільки їх там далі, по тій бік, губиться в темряві, вже невидних її зору? Армія. Невидима, необлічена, наймогутніша в світі підпільна армія, що мовчки й затято веде свою війну, через віки й покоління, — і не знає поразки.
"Жінки не покинуть родити". Так записав Адьо тої ночі при світлі нічника на цигарковій пачці. Хтось йому так сказав, уві сні. Сказав це запам'ятати. А вони ще й дивувалися потім, що то може означати, і до чого б то такі пласкі істини в такому передсмертному сні — воєнному?..
Аж ось і відповідь. У неї в руці.
Армія, так. Другий фронт. Ні, інший фронт — куди дужчий од першого… Дві червоні (вже почали темніти!) поперечні риски на тест-смужці — її мобілізаційна повістка.
Все, що вона може "від себе", над чим вона владна і на що простягається її власна воля, — це дезертирувати. Такий вихід є завжди, з кожної мобілізації. Рух чорної цятки з далекого світла в кінці тунелю можна спинити, є спосіб: можна підірвати тунель.
Ще рік тому вона б, напевно, так і зробила, думає Дарина знечулено, мов про когось чужого ("дистанційовано", підсовує пам'ять Адріянове слівце, і її заповняє новою хвилею тепла на цей зайвий доказ його в ній присутности…). Ще півроку тому, ба ні, менше, коли це було? — ах так, на дні народження в Ірки Мочернюк, вони сиділи з дівчатами на кухні, Ірка, раз у раз закурюючи й тут-таки сполошено ("ой, що я роблю!") давлячи в попільничці цигарку та розмазуючи по щоках туш, розповідала, як намагається завагітніти од свого нового бойфренда і як їй не виходить, а вона безумно, безумно хоче другої дитини, Ігорчик уже великий, і вона ладна цьомати й м'яти кожне зустрічне немовля у візочку, та сама віковічна жіноцька бесіда при багаттю, де кожна, на пораду, вмикає своє "а-от-у-мене-так-було", і всім іншим цікаво слухати: принцип, підхоплений і без копірайту привласнений Анонімними Алкоголіками, — і раптом якоїсь миті всі гуртом дружно напалися на Дарину, як зграя курей, задзьобуючи її з усіх сторін: а ти, подруга, що собі думаєш, таж тобі тридцять дев'ять уже стукнуло, в нас же після тридцятки всіх первородок автоматом у групу ризику записують, чи ти думаєш, що ти в Англії, чи що, чого ти ждеш, що значить "не хочу", що значить "боюсь", усі бояться, і всі родять, ну й дура! — і вона, загнана в кут, відповіла чесно й так, несподівано для себе самої, карбовано, мов готовий текст надиктовувала звукачеві, — що їй надто багато зусиль забрало власне виживання, аби зважитись брати на себе відповідальність за чиєсь іще.