А се Малаха на собі сорочку рвонув: "Хоч і душу з мене вийміть, як сеє поможе совітській власті, а останнє од людяк пакульських я одбирать не буду, бо уже і їм голод у очі зазирає!" А Купріян одказує йому строго: "Ми тебе у таку сорочку, з довгими рукавами, одягнемо, що вік не знімеш! А зараз — клади наган і партійний білет на стіл, і щоб ноги твоєї більше тут не було. В іншому місці розберуться за твій злісний саботаж!" Дак я ще трохи походив коло вікон, калі бачу: виходить Сава з виконкому, білий з лиця, сорочка на грудях розпанахана, без вітру хитається. А йон з Пакуля на двоколці приїхав, і кобилка його в саду, попущена, траву скубла. Хилитається йон повз мене, а мене — впритул не бачить. Я наче відчув що недобре, кажу йому: "Не їдьте, дядьку, самі, та ще без пукавки. Після обіду вирушаємо ми на Радуль, в експедицію по вилученню зброї, і ви з нами поїдете. Знаєте ж, яке тепер врем’я". А нас тади часто посилали з обшуками у села. По хатах ми шиндрили, усе перевертали, і. в кого руки росли, одкуль треба, ті кой-що мали: то який дукач, то каблучка золота чи сережка прилипне. На сьому мене й підсікли, мої ж бойові товариші. Але не впорожні я у Пакуль, на дворище батькове повернувся. І в тридцять третім годі я через торгсин вдруге на світ з'явився… Дак гомоню я Савці, щоб не спішив їхать, а йон наче й не чує. Загнуздав свою кобилку, та й покотив — навстріч смерті.
Як вибрався нарешті Сава за місто, наче одежину важку скинув із плечей своїх. Уже не трясло двоколку по ямкуватій бруківці, уже зашморг цегляних будинків, під залізними дахами не зчавлював горло. Кобилка бігла додому по м'якій од куряви — з весни доброго дощу не було — полівці легко, наче у сні. Білі, сухі, аж ніби шерхотіли, наче папір, хмари пливли назустріч. Тепер уже й дощ не порятує, хіба що — під озимі, якщо знайдеться в людей чим сіяти. Як вертався Сава з гори Крукової, по своїй останній розмові з Кузьмою, сином Семирозума, перестріла його в подолі гори Уляна Несторка. А вже видко було по ній, що дитину жде, хоч і перев'язувалася хусткою, як могла. І казала до нього Уляна: "Що ж се наша власть новоспечена останню кровину з мужика вичавлює розверсткою своєю, калі на людяк, як на тую рибу, що під кригою, придуха насувається?" — "Не каркайте, тітко, — відповів тоді Сава Малаха. — Аби у вас вродило, комісаром посіяне, а в полі совітська власть повний порядок обіцяє, ми з самим Богом тепер у телефон гомонимо". — "Ловкий ти, синку, на язик, і око у тебе чіпке, але ненадовго сеє, ой ненадовго, — зітхнула Уляна. — Ступай по земельці роззирки, частєй дивися під ноги, бо вже земелька по тобі скучає… А про придуху на людяк сущу правду тобі кажу. Хоч ви з самим Богом у телефон гомоните, а мій телефон — луччий: колосок до колоска сього літа гукатиме і не догукається…"
Це ще ж ї на літо не заходжувалося, а наче в бінокль цейсівський дивилася, відьма хутірська. Бідка була на ресорах, і подушка м'яка, з помістя бідка, і кортіло Саві у сон, як осі в мед. Кортіло у сон, щоб забутися, але збурена душа усе ще тріпотіла листком на вітрі. Вітер був високий, небо од краю до краю затяглеся пір'ястим хмаровинням, кожна хмаринка нагадувала срібну рибину, і пливли вони нескінченними косяками, аж у голові запаморочилося, поки дивився в небо. І земля пливла назустріч з-під ніг конячки, а внизу, під кручами, що по них вервечився Сіверський шлях, пливла, оторочена сивим, вигорілим за спекотне літо лугом, Невкля. І плив час — назустріч світовій соціалістичній революції, опісля якої вже не буде ні неба, ні землі, ні простору, ні часу, а буде щось одвічно сяюче, прекрасне і щасливе, схоже на рай, вималюваний у мріях істинно віруючих. Такою — сонячним згустком нескінченної, поза часом і простором, радості — уявлялася Саві Маласі Горіхова земля, про яку уперше почув, ще хлопчаком, від Гаврила Латки. Усе, що вичитав пізніше в книжках, що почув од агітаторів на фронті і на мітингах, наближало, робило реальнішим те давнє, ще дитяче видиво. А тепер воно знову застелилося непроглядним рядном хмар. Ніколи ще не почувався Сава Малаха таким дрібним і нікчемним між стихій світових, між землею та небом, що ніби всмоктували, втягували його, розгубленого і розчарованого, в провалля, на дні якого — неминуча загибель.
Ось пропливло повз нього Будище, хатки якого, наче намисто, нанизані на Чумацький шлях. Скоро ї вітряк на околиці Крутьків махнув крильми услід Саві, наче прощався з ним, і ліс, зелений ще, але вже з жовтявою просіддю у верховітті, затулив небо, по якому риба пливла. Він очі заплющив. Клуні в батька не було, а був коло хати тік, просто неба, обставлений вимолоченими кулями жита. Уночі розгулялася гроза, остання того року гроза, вереснева. Небо хлюпало білим вогнем у пічне віконце, біля якого лежав Савка, і тремтіла хата од громихання громів. А вранці побачив він посередині току, де земля аж вгнута ціпами, дощову калюжу, вода в ній була чиста як сльоза. А в калюжі дощовій плавали три срібні рибки, три пліточки. І запам’ятався той ранок Савці на все життя подихом світлого чуда. А матір казала: "То — рибки небесні, з дощем яни упали. То — душі людяцькі, однеси їх у берег, хай пливуть…" І він одніс ті рибки у мокрому картузі, одніс у кінець городу, до Синявки. А небо того ранку було голубе, аж зелене, у вікнинах між легких, срібних хмарин.
А матір, непритомна, хвора на тиф, задихнулася в диму, коли матроси палили село, і тепер душа її срібною рибкою плаває в небесах…
Розплющив очі Сава Малаха, і побачив Сава Малаха попереду, на лісовій дорозі, озброєних вершників, а двоє піших, з гвинтівками у руках, ступали з боків його бідки. Один з чоловіків був незнайомий, а Прокопа Зозульку Сава одразу впізнав. Зозульки од роду — постольники, гибарі, а Прокіп, одержавши після революції землю, вибився в міцні середняки. На дворище його з продзагонівцями випало іти Саві. Як виводили з хліва корову, жінка його в поросі з плачами великими валялася. А Зозулька, біля тину стоячи, лише і сказав: "Оділлються тобі, Савко, моєї жонки сльози, ранєй чи познєй, а оділлються". І рвонув він тин новий за два кілки, і упав тин до ніг його, силу велику у руках мав. А другого дня не стало Прокопа Зозульки в селі, у ліси пішов. І зупинилася бідка, на якій Сава Малаха з Мрина вертався. І мовив Прокіп: "Що, комнезам, заснув чи молився своєму бородатому Карлі-Марлі? Молися, молися, бо скоро сидітимеш коло Бога більшовицького в казані із смолою гарячою…"
Дак я тади ще хлапаком, підлєтком був. І пасли ми череду сільську попід Страхоліссям, бо трава на лузі вигоріла, як на сковороді, немилосердне таке сонце було того літа. Уже до вечора хилилося, і навертали ми череду ближчей до Паку ля. А там, під лісом, смужка проса була, лісник посіяв. І плівся я повз теє просо, щоб корови у шкоду не зайшли. Калі чую— наче стогне хтось. Побрів я на той стогін, аж просо коло лісу геть столочене, і стежка через просо — наче вишито кров'ю. Тут я спужався, малюк ще зовсім був, кричать став. Прибігли старші, хто зо мною череду пас. Калі дивимося — а в просі людяка лежить, посічена-порізана, страшко глянуть, страшко згадувать, хоч скольки годочків спливло і усього в жисті я надивився. Живіт йому розпанаханий, а в рану — волоття проса напхано, і кровиця в рані наче кипить. А голова тої людяки сорочкою полотняною накрита, а по сорочці кров'ю написано: "Бий жидів, комуністів і комнезамівців!" Підняли пастухи тую сорочку, аж — голова комнезаму пакульського, Сава Малаха. Дак йон ще дихав і водички просив. Пастухи йому в рот воду наливали, тольки ж витікала водичка через розрублене шаблею горло. Дак послали мене у село, сповістити. А тади у Пакулі по хатах воєнні стояли, загін по боротьбі з бандитизмом — називався. Біжу я лугом, сонце вже за Крукову гору сідає, червоне, а мені воно Савиною кров'ю плаче. І по крилах вітряка, Кузьмою Терпилом на горі збудованого, тая кровиця ручаями тече. Та покуль сказав я в селі, покуль воєнні прискакали, помер Сава Малаха. Як хоронили голову комнезаму нашого на горі Вишневій, без попа, з прапором червоним, і я був на кладовищі. Жонка молода його плакала за ним кріпко, а болем ніхто не плакав, хоч людяк пакульських чимало зійшлось. Стояв коло нас із маткою Кузьма Терпило, і казала матка моя Кузьмі: "Якою страшкою смертю помер Сава, а в гробу лежить із таким обличчям, наче радіє, що пішов із сього світу". А Кузьма Терпило і одвічає матці моїй: "Повірив Сава у жисть нову, як у пришестя Бога на землю. Але врем'я таких, як Сава, — недовге врем'я, бо приходять інакші, з кігтями і зубами. І горе тим, чиє врем'я минає, а яни ще живуть. Не смерть Саву шукала, а Сава шукав смерті, і знайшов, і радіє…" Дак я тади нічого сього не пойняв, а став долей жить.
Се я ще у дєвках була. А матка моя на ноги заслабла після тифу, і я сама по хазяйству поралася. І якось що корова, первісточка, у нас під осінь отелилася. А як телилася корова, ревіла страшко, на весь куток. Калі заходить на дворище наше баба Халимониха, а про неї в селі казали, що їй мухи сняться, а мухи — відьмі сняться… "Мо', — питає Халимониха, — корівці твоїй, дєтка, поміч яка треба?" А яна, як ще молодшою була, з Халимоном своїм по селу скотину вихолощувала, Халимон — з ножакою, а яна — з попелом, рани посипає. Поможе чи не поможе, думаю, а кусничок сала — дай. Ні, бабо, одвічаю, помочі не треба, уже розтелилася Лиска наша. Дак яна і потьопала з двору. А біля хвіртки дровенятко лежало. Халимониха нагнулася, підняла те дровенятко та й у припол. Ну, я і ні гадки, мо’, у людяки розпалить у печі нема чим. Увечері до корови я, аж і близько не підпускає, не дається доїть. Я матці своїй і жаліюся. А матка питає: "Заходив хто до двору, як Лиска телилася?"—"Баба Халимониха заходила". — "А узяла що з двору?" — "Дровенятко узяла". — "Еге, дочко, се ти роззяву спіймала, — посмутніла мати моя. — Ходи скоренько до Уляни Несторки, мо', і тая — відьма, але од Халимонихи яна дужча, бо — добра…" Мусила я назавтра брать кусник сала і теліпать на хутір Семирозумів. Аж біжить хлоп'я з лугів, плаче і розказує, що під лісом, у просі Савку Малаху порізано, побито. Ось скоро і воєнні повз мене на конях до лісу проскакали.