Поганi звичаї! Не всi порядки i в Польщi гарнi!
Сидячи з Стеткевичем на софi, Виговський окинув оком свiтлицю. Попiд стiнами стояли ряди старомодних стiльцiв з точеними нiжками, з високими спинками, оббитих жовтим сап'яном; ручки були поробленi в формi товстих гадюк, як i в палацi князя Любецького; тiльки в палацi Стеткевича цi гадюки не гюзвiшували сумно голiв униз, а трохи попiднiмали їх вгору, ще й роти пороззявляли, неначе сичали од злостi i налагодились кусатись.
"I там в Києвi гадюки, i тут гадюки... Поганий для мене знак з цими гадюками", — подумав Виговський.
— Панi Павловська передала вам, шановний пане Стеткевичу, поклiн, а вас, панно Олено, просила приїхати до неї в гостi, — промовив Виговський.
— Спасибi, спасибi! А князь Любецький не передавав менi поклону? Як вiн там поживає? Як його господарськi справи в маєтностях? — спитав Стеткевич i втупив в Виговського пильний погляд, неначе випитував його: чи був ти в Любецького? чи бачився з ним? чи сприяє вiн тобi?
Стеткевич вже давненько перечув через людей, що Виговський сватає Олесю.
Виговський спустив очi додолу: вiн по очах старого Стеткевича вгадав його думки.
Одначе старий кальвiнiст не показав перед Виговським, що вiн догадується, з якими замiрами Виговський прибув до нього в гостi. Вiн привiтно й охоче розговорився з гостем. Пишний i веселий вид Виговського, його гарна й мужня фiгура, нове багате убрання, розумна й красномовна розмова гостя, котрий неначе розворушив сон дрiмаючого серед пущ та борiв тихого палацу, — все це вчинило добрий вплив на душу старого суворого кальвiнiста.
Побалакавши про Павловську, про Любецьких, про Київ, Стеткевич обернувся до Олесi i промовив:
— А що, небого! Гiсть i подорожнiй — Божий чоловiк, як кажуть. Час би нам нагодувати, напоїти гостя i дати йому спочинок. Чи готова вже вечеря?
— Певно, вже готова, бо я чую, що тiтка Павлина вже вештається за дверима та брязкає тарiлками, — обiзвалася Олеся i вийшла з зали.
— Я, пане Виговський, рано вечеряю, не спiзнююся, рано лягаю спати, рано й встаю, бо я господар, та й нашi кальвiнськi правила життя того вимагають. Помiрнiсть, регулярнiсть у всьому, гуманнiсть до всiх — це правила гуманiстичного вiку.
— Добрi правила! Про це нема чого й говорити. Менi тiльки й подобається в соцiнiан, що вони дуже люблять науку i просвiту i намагаються ширити просвiнiсть i сiяти сiмено науки в краю. Це дуже свiтла прикмета в соцiнiан.
— Твоя правда, пане генеральний писарю! Дверi одчинились, i Олеся заповiстила, що тiтка Павлина вже з пiвгодини жде їх з вечерею.
— Просимо, шановний гостю, не поцуратись нашого хлiба-солi! — просив старий гостя, встаючи помаленьку з софи за помiччю обох довгих сухих рук, котрими вiн обперся позад себе об софу i неначе пiдводив свою суху, довгу, нiби збудовану з одних довгих кiсток, фiгуру. Старий Стеткевич подибав через залу як довгоногий журавель, розминаючи свої старечi цибатi ноги. Виговський, ступаючи навшпиньки, тихою ходою пiшов слiдком за господарем.
Столова кiмната була довгенька, узька й тiсна, як були тiснi усi кiмнати в старинному палацi. Стiл був вже накритий. Стеткевич попросив гостя сiдати за стiл. Тiтка Павлина стояла кiнець стола, витрiщила очi на Виговського i пильно дивилась на нього, не мигаючи навiть вiками, як дивляться на незнайомих гостей дiти. Олеся сiла за стiл, а Павлина все стояла i навiть забулася, що їй треба сiдати за вечерю, її дуже вразив новий гiсть.
— Тiтко Павлино! Сiдайте та вечеряйте, бо заячина прохолоне, — обiзвалась Олеся до тiтки, котра аж кинулась од її слiв.
Стеткевич випив маленьку чарку горiлки i налив здорову чарку для Виговського.
— Ти козак, то тобi й чарка козацька, а я соцiнiанин i люблю мiру у всьому, — говорив Стеткевич.
Виголодавшись i перепавшись в дорозi, Виговський їв за столом за двох i справдi по-запорозьки. Стеткевич випив за вечерю тiльки один невеличкий кубок венгерського i все розпитував у Виговського про гетьмана Богдана, про його дальшi замiри й плани на Українi, про московських воєвод та стрiльцiв, котрi наїхали в бiльшi мiсця України. Виговський, хапаючись з їжею, насилу встигав йому одповiдати.
— Тепер нi гетьман, нi цар вже не пустять католикiв-дiдичiв в їх маєтностi, а це велика шкода, бо то були люди вже просвiченi, не те, що московськi бояри. Погане дiло вчинив гетьман, що одiбрав Україну од Польщi, — говорив Стеткевич спокiйним голосом, — гюгано, погано!
— Але ж католики-дiдичi одняли од козакiв вольностi, не зважаючи на свою просвiту; та ще треба додати, що тi пани не польського, а українського роду, тiльки вони сполячились, покатоличились i стали ворогами для України, для народу i для козакiв; цi обляшки нашої кровi вчинили нам стiльки лиха, скiльки й правдивi польськi пани, ще й бiльше за їх, — сказав Виговський, висловлюючи не свої, а бiльше офiцiальнi думки того часу, думки гетьмана Богдана.
— Так воно, так, але з плином часу все б те змiнилося, сталося б iнакше i настали б лiпшi порядки i в Польщi, i на Українi, бо скрiзь в Європi все йде до лiпшого, а не до гiршого становища, йде до гуманiзму. Там блиснув свiт гуманiзму, i вiн освiтив би Польщу, а за нею й Україну. З Москви цей свiт не пiде, та там його й загасили б, якби вiн туди зайшов: туди його не пустять, про це нема що й казати.
— Коли вже так сталося, то тепер трудно це змiнити, — обiзвався Виговський, вихиляючи кубок венгерського.
— Ваша правда, пане генеральний писарю! На все Божа воля... Я кальвiнiст i вiрую в незмiнне боже призначення i для усяких держав, i для поодиноких людей. Як судив Бог спокон вiкiв, так воно й буде. Але козаки вчинили негарне дiло, недобре. Погано, погано! Кальвiнiсти мали недавно волю держатись своєї вiри в Польщi, ми здiймали темнi пута з людського розуму, ми любимо науки й просвiтнiсть, любимо ширити їх в суспiльствi.
Стеткевич задумався, а Виговський, впоравшись коло зайця, прийнявся за печеню з тетерi i заливав її венгерським, переглядаючись з Олесею.
— Козаки знищили на Українi шляхту, порiвняли усi верстви суспiльства, через що просвiчена православна шляхта, що зiсталась на Українi, iще не пристала до католицтва та соцiнiанства, спроститься. Ох, не люблю я за це гетьмана Богдана! — аж зiтхнув важко старий кальвiнiст i глянув з презирством на Виговського. — Погано! Погано, пане генеральний писарю! Погано!
"I цей спiває тiєї ж, що спiвав менi князь Любецький, хоч тихеньким соцiнiанським голоском. Вони ворогують проти козакiв. Чи вдасться ж моє дiло? Чи згодиться ж то старий журавель видати за мене Олесю. — I Виговський, вдоволивши свiй апетит, i собi задумався, схиливши голову. — Горенько менi з такою Олесиною рiднею! Тепер i я можу промовити за цим чорним дiдом: погано! погано!"
Олесi, очевидячки, обридла ця розмова старого дядька та ще й з сумною приспiвкою: погано та й погано! Для неї тепер хотiлося, щоб усе на свiтi було гарно, ще й дуже гарно. Вона не могла надивитися на пишного Виговського, убраного в ясно-малиновий жупан, чепурного, з чорними кучерями, з пишними ясними очима, котрi аж сипали блиском, як Виговський позирав швидким поглядом на Олесю. Олеся не могла намилуватись його видом, вiк би дивилась i не надивилась на його. I блиск мужньої краси, i козацька смiливiсть, i високе становище Виговського — все чарувало молоду дiвчину, заперту в стародавньому палацi з чорним поважним кальвiнiстом та старою родичкою. Виговський неначе принiс з собою в задимлений палац саме життя, живе, веселе, чаруюче молоду душу.
— Чого ви, пане Йване, так забарилися, не приїздили до нас цiле лiто? — не втерпiла Олеся i спитала Виговського.
— Гетьман не пускав мене. Було багато роботи через новi усякi порядки, котрi мусили неминуче настати од часу з'єднання України з Москвою. Та я мав i свою роботу: скiнчив Чигиринський монастир, котрий я давненько заклав, i оце недавно вже його освятили.
— То ви, пане генеральний писарю, поставили монастир, ще, може, на свiй кошт? — спитав Стеткевич, пiдвiвши голову i неначе прокинувшись од важкої задуми.
— Еге, шановний пане добродiю! Поставив новий монастир за спасiння своєї душi i за ввесь свiй рiд, — обiзвався Виговський.
— I це погано! Погано!
"Ну, та й наважився цей дiд з своїм: погано та й погано! Неначе накупився поганькати цiлий вечiр; що ми зробили, в його все погано", — подумав Виговський, а Олеся глянула на його крадькома i осмiхнулась.
— Чому ж погано? Я чоловiк богомiльний i хотiв зробити добре дiло та й пiддержати й змiцнити в народi свою давню батькiвську вiру, — сказав Виговський.
— Монастирi нiкому не потрiбнi нi вашi, нi католицькi. Треба бути тiльки гуманним, просвiтним чоловiком, гуманно стосуватись до людей, навiть до хлопiв. I я ж християнин, такий., як i ви усi. Колись я був замолоду чистим соцiнiанином, вiрив, що сутнiє один Бог в одному лицi, вiрив в одну найвищу сутноту, а на Христа вважав, як на чоловiка, котрий викупив людський рiд од грiха не своєю кров'ю та смертю на хрестi, а своїм моральним високим вченням. А тепер я став кальвiнiстом i признаю Христа за Бога, але вважаю, що не людськi добродiйнi вчинки спасають людей, а споконвiчне Боже призначення,, споконвiчна Божа воля. А вчитель наш Кальвiн вчив, що монастирi непотрiбнi, коли сутнiє споконвiчне Боже призначення для кожної людини:
"I заходився ж плести якусь нiсенiтницю старий! Не дасть Виговському й слова промовити! Взяла б та й випхнула його з хати, а сама говорила б з козаком до бiлого свiта", — думала Олеся i прислухалась до Виговського голосу, неначе вона слухала чудовi музичнi мелодiї.
— Погано, пане добродiю, погано! — говорив Стеткевич рiвним одностайним голосом без гнiву, без вияву душевного порушення.
"Та й пренудний же цей дерев'яний дiд! — подумав Виговський. — Але що то вiн менi скаже завтра, як довiдається, чого я прибув до його господи?"
Вечеря скiнчилась, усi сидiли за столом мовчки. Тiтка Павлина встала i навшпиньки, по-котячи, не пiшла, а неначе посунулась в дверi до пекарнi, а потiм знов вернулась i сiла.
— Ну, тепер час хоч би й спати! — промовив Стеткевич. — Я, пане Виговський, рано лягаю, рано й встаю. А ви, Павлино та Олесю, краще зробите, як ляжете зараз спати.