Попереду з оголеною шаблею на сірому баскому коні їде пристав. Щось хиже, злобне світиться в його примружених колючих очах, що їх він не зводить з прапороносця.
Погляд той проймає Ніну ознобом, наче хтось кинув їй за комір блузки жменю снігу. Вона блідне, але, не зупиняючись, сміливо йде вперед.
Вона добре бачить, як нервово смикається в пристава щока і біліють у суглобах пальці, стискаючи рукоятку шаблі.
— Кінні! Нагайки!..— подає він команду, і в голосі його, і в очах, якими він ширяє по натовпу, відчувається не тільки скажена лють і гнів, але водночас і тваринний страх перед оцими людьми, що все тісніше гуртуються навколо прапороносця й мовчать. У цій мовчанці таїться для нього грізна пересторога.
Але ж подано команду, треба діяти... І пристав скеровує свого коня на Ніну Черкащину.
— Розійдись! — кричить він люто. Його рука підводиться для удару. Короткою блискавицею майнула в повітрі шабля, і в ту ж мить Ніна чує крик брата:
— Не смій бити... Не смій!..
Та вже пізно спинити разючий удар. Опускається шабля плазом на голову прапороносця...
Спалахують, розсипаються в очах рясні іскри й гаснуть... Усе вкриває пітьма. В ослаблих дівочих руках хитається й падає підстреленим птахом багряний прапор, та його вже підхоплюють і знову підносять чиїсь дужі руки...
Опам'яталася в незнайомій кімнаті. Біля неї сидить якась старенька жінка і прикладає до голови рушника, змоченого в холодній воді.
— Де я? — запитує Ніна, вдивляючись у незнайоме обличчя.
— У мене, голубко... Ти не хвилюйся. Мій син разом з твоїм братом на одному заводі роблять. Оце ж вони занесли тебе до кімнати безпам'ятну... Болить? Дуже болить голова? — допитується старенька, дивлячись на дівчину жалісливими очима.— Ну, і він, отой пристав, що тебе вдарив шаблею, дістав по заслузі. Твій брат його стягнув з коня, а тоді обеззброїли його, гадюку, робітники, віднесли й кинули в Фонтанку... Так йому, собаці, й треба! Ти лежи, голубко, не хвилюйся. Все буде гаразд. Брат обіцяв зайти...
Та минали години, а брат не з'являвся. Ніна вирушила додому сама. Даремно ждала вона його увечері і пізно вночі, не лягаючи спати, але так і не діждалася. І вже другого дня стало їй відомо, що Артема разом з іншими робітниками заарештувала поліція.
Три тижні просидів він у в'язниці, а потім його випустили на волю. Та працювати на заводі вже йому не довелось. Обох їх — Артема і Ніну — викликали до поліції і за участь у за-бастовці вислали по місцю народження. Так потрапили вони з братом до рідного Брянська.
І ось сидить зараз Ніна біля вікна, дивиться на місяць, що вже піднявся високо в небо, і його холодне проміння падає вже не тільки на ріжок скатертини, але й на край стіни, яскраво освітлюючи її.
У хаті тихо. Чомусь перед очима постає Яків Македон — кароокий, крутобровий, смуглявий, мов циган, і згадувати його приємно.
"А як він почервонів, коли розлив на скатертину чай". Посміхнулась.
"Артем його хвалив",— подумала й піймала себе на думці, що він їй теж сподобавсь.
"Які в нього очі гарні!.. Карі, як у Галини Шорохової. І такі ж ласкаві й добрі... Тільки ніяковіє дуже..."
Але це теж подобалося їй.
"І що це я так думаю про нього? Був і нема. Хто знає, чи зустрінемося знову".
Заглиблена в спогади, Ніна не почула, як розчинились двері і мати переступила хатній поріг.
— А ти що це, дочко, з темряві сидиш? Чому не засвічуєш лампи?
— Не хочеться. Та й місяць ясно сяє.— Глянувши на матір, співчутливо запитала: — Як здоров'я хворої?
— Слаба... Дуже слаба моя подружка. Мабуть, на світі вона не житиме,— вимовила з жалем мати і, скинувши з голови старовинну кашемірову хустку, бережно згорнула й поклала її до старенької шафи.
6
Нічна тривога.
Солдати швидко одягались, вибігали на подвір'я, шикувались у дві довгі шеренги. На стовпі блимав гасовий ліхтар з закопченим склом.
Солдати знали, що російські війська на фронті зазнають поразок і їхні лави треба поповнити свіжими бійцями.
З приміщення вийшов полковник Бабенко, супроводжуваний писарем і ад'ютантом. Проходячи вздовж шеренги, він мовчки тикав коротким пальцем в чиї-иебудь груди, і тоді писар відмічав у своїй книзі прізвище одібраного для фронту дружинника.
В шерензі стоїть Костянтин Метелик. Він не хоче йти на фронт, в окопи, де кожної хвилини людину підстерігає смерть. І хоч Метелик приймав присягу, але не бажає віддавати своє життя за віру, царя і отечество, а мріє зберегти себе, щоб після миру — а він же настане колись — повернутися живим, здоровим до любимої дружини й сина. Про них він думав завжди, до них, у далеку слободу, линули його невеселі думки.
Не забуде Метелик останнього листа з дому.
Якщо дружина просить дозволу продати Лук'янові Безсало-му мисливську рушницю, значить,' дома погані справи. І це його мучило. Він ніде не знаходив собі спокою, немовби на серце йому хтось безжалісно кинув гарячі жарини. Вони печуть, породжують нестримну лють до тих, хто відірвав його від рідного дому, від близьких людей, кинув у горнило кривавої, не потрібної йому війни.
Метелик помітив, як у сусіда, проти якого спинився полковник Бабенко з писарем, почала смикатися щока й зацокотіли зуби.
— Ти що, змерз? — спитав у нього полковник, але солдат з переляку не міг навіть відповісти, і тоді зовсім несподівано короткий палець полковника, прикрашений коштовним перснем, злегка торкнувся Метеликової шинелі.
— Твоє прізвище? — зігнувшись над книгою, байдуже спитав писар.
— Метелик... Костянтин Метелик...
Полковник рушив далі, а Метелик стояв розгублений, не вірячи тому, що зараз трапилось. Його прізвище відмічено у книзі, і, можливо, завтра, а може, ще й сьогодні він разом з іншими солдатами в товарному вагоні виїде на фронт.
Поруч стояв дружинник, якого обминула ця доля.
— Троє хлопців у мене вдома і батько-каліка,— говорив він, ні до кого не звертаючись. У нього вже не смикалася щока і не цокотіли від страху зуби. Тиха радість світилася в очах, і ця радість дратувала Метелика, викликаючи в ньому неприязнь до сусіда.
"І чого я злюся? Не сьогодні, так завтра чи післязавтра — все одно доведеться йти на фронт. Смерть боїться того, хто з нею бореться",— пригадав він народне прислів'я, і від цієї думки стало якось спокійніше на душі.
Відібравши дружинників, полковник повернувся на правий фланг. Особливо вразили Метелика його наваксовані до блиску хромові чоботи. "Добрі чоботи, а для зими не підходящі. В них швидко можна відморозити ноги. Солдатські хоч і простіші, та надійніші",— подумав він, проводжаючи полковника очима.
Полковник вирішив підняти бойовий дух у тих, хто від'їздив на фронт. Він почав розповідати їм про великих російських полководців — Суворова і Кутузова, про козака Кузьму Крючкова — відважного воїна, який не знає страху в бою. Розповідав про Восьму армію, що безстрашно билася з німцями, закликав дружинників, як то й належить богатирям великої землі російської, завзято, хоробро, самовіддано відстоювати віру православну, царя-батюшку, честь і славу отечества, як відстоювали її в минулих війнах предки, не даючи зганьбити матінку Русь, її народ, її споконвічні землі.
Метелик неуважно слухав полковника. Тільки окремі слова проникали в його свідомість, не залишаючи там ніякого сліду. В цю хвилину Метелик думав про сім'ю: "Може, не побачу більше Володі, синочка... не побачу дружини. Все може трапитись..."
І йому пригадалася незабутня картина прощання, сльози дружини, її безтямні обійми, ридання без слів, без голосіння... Ці спогади заважали йому зараз слухати і усвідомлювати те, про що говорив полковник. А коли Бабенко скінчив своє напутнє слово, з лівого флангу вийшов доброволець Терень і попрямував до полковника. Всі, не відриваючи очей, стежили за хлопцем. Невідступно по п'ятах рухалась за ним його тінь, і коли вона завмерла на місці, дружинники почули тремтячий голос юного добровольця.
— Ваше високоблагородіє, у мене до вас прохання...
— Слухаю тебе, голубчику мій, слухаю,— сказав лагідно полковник, оглядаючи Тереня.— Добра виправка, молодчина!
— Рад старатися, ваше високоблагородіє,— живо відповів юнак, викликаючи ще більшу прихильність до себе з боку полковника.
— Яке прохання в тебе, голубчику мій, говори сміливіше.
— Мене одібрали зараз... щоб на фронт їхати, а я б хотів... до дідуся... Він старий, хворий...— голос у Тереня затремтів.— Відпустіть мене додому... до діда...
— Хіба можна солдатові плакати? Який же з тебе воїн, коли ти... за дідом скучаєш? Ти ж доброволець! Тебе ніхто не силував, ти сам виявив бажання йти на війну. Що ж ти, голубчику мій, не хочеш повернутися до діда героєм? Медаль тобі дадуть, якщо добре будеш воювати. Ти хочеш медаль заслужити?
— Без медалі додому відпустіть, до дідуся... старий він... Відпустіть, ваше високоблагородіе...— і Терень, забувши про військовий устав, упав перед полковником на коліна, обняв його наваксовані чоботи, гірко заридав. Дитячий плач різонув серця дружинників, нагадавши їм про власних дітей. Полковник розгубився, не знаючи, що робити, але його виручив прапорщик Безсалий. Мов шуліка, налетів він на хлопця, схопив його за комір, легко підняв на ноги, мовчки дав кілька ляпасів і, не випускаючи з рук, потягнув на лівий фланг.
Доля Тереня була вирішена. Разом з одібраними дружинниками його відправляли на фронт.
Фронтовикам видали нові чоботи, білизну, сухарі. Вирушили до станції. Гнітючу мовчанку розрядив прапорщик Усиков, наказавши співати пісню. Фальшиво зазвучав чийсь голос:
Вышла Дуня за ворота, А за нею солдат рота. Гей, Дуня, Дуня-я... Дуня, ягодка моя!
А потім у темряву ночі летіла вже інша, жвава, сповнена молодецького завзяття пісня:
Соловей, соловей, пташечка, Канареечка жалобно поет...
І ті пісні, і ніч, і невідоме майбутнє на передових позиціях хвилювали серце Метелика. Щоб заглушити в собі тугу й тривожне передчуття неминучої страшної біди, він разом з іншими солдатами заспівав:
Соловей, соловей, пташечка...
Ідуть воїни на поповнення армії, а через місяць чи, може, й раніше нова партія ось так само йтиме на зміну їм, дружинникам, що покладуть голови на полі брані. А десь у далекому тилу передчасно посивіла з горя мати у сільській церкві подасть граматку "за упокой бранного воїна", і на цій солдатській смерті ситий піп заробить кілька мідяків.