Він ледве не загинув. Я зразу ж повернув йому нормальний стан.
— Значить, ваш винахід — тільки теоретичне досягнення? — розчаровано сказав Алессандро.
— Ні, — жваво заперечив професор. — Ви не дослухали до кінця. Я не зупинився на цьому. Я пішов да-лі.
Тенк тихо засміявся в темряві. Було чутно, як він потер долоні.
— Я все-таки досяг свого… І знаєте як? О, навіть не догадаєтесь. Я почав шукати таку формулу препара-ту, яка б змінювала мікроструктуру простору. Не розумієте? А це дуже просто. Я завжди вірив у багатомірність простору. Мої думки стверджувались і теорією відносності й численними дослідами світових учених. Ви, напе-вне, читали статті про так зване зникнення часток, або виникнення їх із нічого. На таких роботах паразитують містики й шарлатани від науки. Але я вважав і вважаю, що нічого містичного нема в явищах зникнення часток або їх виникнення. Що тут? Крах закону збереження маси й енергії? Ні! Це свідчить про те, що частки зникають із наших координат часу та простору й переходять в інші виміри. Закони фізики не руйнуються, а безперервно розширюються, наші знання про всесвіт набувають глибшого смислу… Може, ви не зовсім розумієте?
— Ні, я майже розумію, сеньйоре професор…
— От-от! Майже… Коротше, для таких часток змінюється геометрія часу-простору. Вони існують десь зовсім поряд, але ми не відчуваємо їх… Я пішов саме цим шляхом… Сьогодні вирішальний день.
— Як? Ви здобули інший препарат?
— Ще ні. Тільки теоретично. Але розрахунки показують, що я переміг. Коротко про суть. Людина, яка стане проникливою тепер, уже позбавиться тих вад, про які я говорив.
— Але вона стане невидимою? — заперечив Лосс.
— Можна зробити й невидиму людину. Але це дальший етап, складніший. Я досяг іншого. Я вів роботи в такому напрямі, щоб тільки частково змінювати геометрію часток піддослідного тіла. Таке тіло буде проникли-вим і непроникливим водночас.
— Як же це так? — вражено запитав Лосс.
— Ото ж бо й є, — радісно відповів професор. — Проникливість буде залежати від бажання людини, від її свідомості. Основа — контроль головного мозку.
— Розумію, — прошепотів Лосс. — Неймовірно!
— Я мрію про ще грандіозніші відкриття, — вів далі Тенк. — Може, мої скромні досліди відкриють пе-ред людством небачені перспективи. Адже тут йдеться про повну перемогу над часом і простором. Може, про-блеми пересування і взагалі існування докорінно зміняться в зв’язку з цими винаходами. Можливо, (так, так, не смійтесь!) за своїм бажанням людина зможе долати будь-які відстані, вже не користуючись транспортом, може, навіть вона буде спроможна подорожувати в часі…
Та, незважаючи на пристрасні слова професора, Алессандро майже не слухав його. Це вже якась містика, потойбічне марення старого. Він, може, навіть не розуміє величезного значення свого винаходу, думаючи про абсурдні містичні речі, подорожуючи десь за межами справжнього життя. Треба поговорити з ним. Чи ні? Мо-же, самому… Боязко… Але які перспективи! Які незвичайні перспективи! Збудуться його сни, його дерзновен-ні мрії…
А професор, не помічаючи, як реагує Лосс на його слова, захоплено говорив:
— Ви тільки подумайте, Алессандро! Може, поряд з нами є світ, недосяжний для нас, світ іншого виміру. Неймовірно? Може. Ми нічого не знаємо про нього, ми боїмося навіть говорити про це, соромимось, щоб не одержати прізвисько містика. А я хочу, щоб ці недосяжні тепер світи були відкриті для людини. Ви розумієте, до чого я вів? Якщо океан темряви відкриється для людства, якщо нові промені осяють очі людини, може, тоді вона стане вищою, чистішою і справді божественною істотою!
Алессандро аж підвівся в кріслі. Він уже зовсім не слухав довгих тирад ученого. Голова гула від безлічі думок, на скроні почала боляче пульсувати жилка.
Тенк раптом замовк і зупинився.
— Я втомив вас? Правда? Не заперечуйте… Ну що ж. Прошу пробачення. Відпочивайте. А вранці, якщо ваша ласка, ми перейдемо до практичного досліду.
— Як? Будемо створювати цей самий…
— Так, так, — засміявся вчений. — Цей самий препарат. Тільки тепер він буде називатися радонатом.
Тенк простягнув руку до стіни. В лабораторії спалахнуло яскраве світло.
Безсонна ніч
На світанку почалася підготовка. Алессандро за вказівками професора творив чудесний радонат. У спе-ціальному циліндрі проходила складна хімічно-ядерна реакція. Минала хвилина за хвилиною. Танк напружено чекав, його хвилювання передалося Алессандро. Нарешті настав критичний момент. Професор раз по раз кидав погляди на хронометр.
— Пора!
Він відкрив циліндр, занурив палець у темно-зелену густу рідину й одразу ж вийняв. Лосс здивовано по-глянув на нього.
— Перевірка, — пояснив професор. — Не можу витерпіти.
Рука на вигляд не змінилася. Все було, як і раніше. Але ось Тенк приклав долоню до столу й злегка нати-снув. Рука повільно пройшла крізь дерево, ніби воно було нереальним.
— Чудо! — прошепотів Лосс. — Справжнє чудо!
— Це успіх, — скромно відповів Тенк. — Розрахунки були правильними.
— Але ж, сеньйоре професор, це якась казка! — все ще не міг отямитись Алессандро. — Я… пробачте, але це так… Я до цього часу не вірив, що радонат можливий! Але тепер… Не знаю, як висловитись. Світ буде приголомшений…
— Світ? — нахмурився професор. — Ну, світ зачекає. Ми будемо обережними й пильними. Попереду ще робота й робота. Звикайте, Алессандро. Це важка, але благородна дорога.
— Спасибі, сеньйоре професор! — Алессандро обвів навколо поглядом, ніби чогось шукаючи, потім ко-мічно сплеснув руками. — А ви знаєте, що ми забули?
— Ні, — стривожено озвався Тенк. — А що?
— Не лякайтеся, — засміявся Лосс. — Ми забули випити.
— Випити?
— Так, сеньйоре професор. Ми забули традицію. Випити за успіх нового винаходу. Обов’язково.
Тенк розвів руками.
— Хай буде по-вашому. Але ви знаєте, я не вживаю, тому й не тримаю в себе. Я пошлю Фердінанда.
— Я теж із ним, сеньйоре професор.
Лосс вихором вискочив за двері. Фердінанд був у гаражі. За кілька хвилин машина вже мчала по вулиці до найближчого магазина. Алессандро сидів, ніби в тумані. Його так захопила розмова з ученим, а потім і успіх експерименту, що він забув про минуле, про світ, про те, що він у будинку Тенка на становищі втікача. Але до-ля відразу ж нагадала йому про це.
Машина зупинилася біля винного магазину. Алессандро відчинив дверцята й хотів вийти, але раптом відкинувся знову на сидіння.
— Що з вами? — здивувався Фердінанд.
Алессандро затулив долонею обличчя.
— Мені погано… Чомусь закололо в голові… Фердінанде, підіть самі за вином…
— Будь ласка.
Алессандро залишився в машині один. Він зіщулився в кутку, закрив віконце завіскою. Страх чіпкою ру-кою охопив його душу. Що ж так злякало Алессандро?
Недалеко від лімузина зупинилася велика чорна поліцейська машина із заґратованим віконечком, в якій перевозили в’язнів. Біля машини стояло два тюремники. В одному з них Алессандро впізнав знайомого нагля-дача з Вальнера-П’єха. Ось чому він не вийшов із лімузина.
Минуле владно поверталося до нього, нагадувало про себе, застерігало. Хіба йому можна мріяти, твори-ти, коли над головою безупинно нависає розплата? Як бути? Що робити, щоб позбавитись вічного страху?..
Через кілька хвилин Алессандро повернувся назад. На його обличчі не було й тіні того, що він тільки що пережив. Він вітав Тенка з перемогою, проголошував тост, хвацько розбивав келих об підлогу, але десь у гли-бині душі настирливо билося запитання: "Що робити? Що робити? Що робити?"
Думка витала в самотині, болісно тріпалася в тенетах приреченості, не знаходила виходу. І раптом Лосс яскраво усвідомив те, що вже давно зароджувалось у мозку, хвилювало його душу. Винахід Тенка! Він мусить допомогти йому! Це — вихід!..
Лосс так замріявся, що професор занепокоєно сказав:
— Ви стомилися, Алессандро. Ви зовсім спите.
— Ні, ні. Я ще можу…
— Не сперечайтесь. Ідіть спати. Я сам попрацюю. Завтра про ведемо ще один дослід, дуже цікавий. , :
— Можна мені дізнатися про нього?
— Потім, потім… На добраніч.
Тенк потис руку Лоссу. Власне не потис, а провів своєю рукою крізь його руку. "Крізь руку!" — крикну-ло щось всередині Лосса. Він відсахнувся. Вчений весело засміявся.
— Я забув, що рука моя вже десь посередині між нашим і потойбічним світом. Ха-ха-ха! Я жартую. Ну, йдіть, досить уже. Хай вам присниться подорож до раю або пекла. А що ж… якби такі інститути були, то ми б змогли добратися туди.
Алессандро попрощався з ученим і пішов спати. Але сон не йшов, незважаючи на втому. Лосс відчував, як дивна маніакальна думка оволодіває ним. Та чому дивна? Хіба він не мріяв усе життя про могутність, про владу? Хіба не хотів він стати сильнішим від своїх мучителів, щоб самому вибратися на вершину життя? А ра-донат Тенка — це ж неймовірна могутність, це влада над людьми, над світом. Чи варто тепер думати про со-вість, етику! Справді, хто він такий? Попихач ученого, цього дивака з ідеалістичними устремліннями. Навіть у кращому випадку він буде нікому не відомим асистентом і носитиме в глибині душі болісні думки про нездійсненні задуми. А крім того, закон. Він завжди нависатиме, як Дамоклів меч, над головою Алессандро, гро-зитиме смертю. Адже Лосс — утікач, каторжанин. Треба користуватись випадком, стати проникливим і… розі-рвати фатальне кільце долі.
Треба діяти! В голові його визрів план, з’явилася рішучість. Він поставить професора перед фактом.
Перед очима попливли привабливі видіння. Закон падає ниць перед Алессандро. Він безсилий проти лю-дини-привида. Перед Лоссом відкриваються двері кортесів, його ставлять на чолі держави… І ось вже армії привидів нездоланною лавиною котяться по континентах, перемагаючи всіх і все. Мільйонні юрби вітають всемогутнього Лосса — диктатора світу, людину, яка подарувала землі справедливу систему й міцну владу.
Ні! Негайно діяти! Поки не пізно!
Лосс схопився з ліжка, одягнувся, увійшов до лабораторії. Там нікого не було. Професор вже пішов спа-ти. Алессандро підкрався до шафи. Циліндр із радонатом стояв там. Все гаразд. Доля за нього. Швидше. Яка його вага? Вісімдесят кілограмів? Значить, потрібно сто шістдесят міліграмів рідини.
Тремтячими руками Лосс відміряв потрібну кількість препарата, випив його.
Чи то справді рідина виявилась їдкою, чи так Лоссу здалося, але реакція організму була жахливою.