Голос у нього був звучний і хо-лодний, здавалося, ніби дзвенить кришталь.
— Бажано, бажано, пане ілюзіоністе! — роздратовано сказав жандарм. — Інакше це загрожує нормаль-ному плинові суспільного життя і може викликати небажані думки, а отже — наслідки…
— Не розумію вашої логіки, — спокійно відповів Ойра-хан. — Нецікаво жити, коли немає тайни…
— Я не філософствувати прийшов сюди, — нахмурився жандарм, — я вимагаю відповіді.
— В афіші сказано: дозволяється навіть замовляти фокуси. Хлоп’ята впали несподівано, але я маю мож-ливість будь-яку ситуацію обіграти для ілюзії. Ви задоволені? Ми можемо продовжити виставу?
Жандарм мовчки сів на своє місце, сухо кивнувши головою на знак згоди. Глядачі приглушено, але вдо-волено гомоніли. Чоловік в чорному підштовхнув мене з Тарасиком до виходу.
— Марш додому, босонога командо! Приходьте наступного разу нормально, як всі люди!
— Наступного разу він у мене на пузі приповзе! — почувся з задніх рядів хрипкий голос мого вітчима Семена. — Я йому такого компреса до одного місця прикладу, що…
Публіка реготала. Ми метнулися, мов злякані горобці, до виходу. Нас проводжали уважні, тривожні, за-непокоєні очі Ойра-хана…
***
Біжить горбами поза селом дитяча ватага. Чути клич бойовий. Курява стовпом. Зосереджені лиця.
Куди вони поспішають? Навіщо?
Дорослі не відають про те. Забули.
Чують про те безмовні горби, сосни столітні, квіти привітні. Чують і таємниці не викажуть.
Коротка нарада — і знову в похід.
Босі ноженята ступають по глиці жовтавій, по шишках, продираються в хащах тернових, серед хрумкої папороті. Ніщо не зупинить дружну ватагу — ні боло-то, ні урвище, ні глибокий ба-кай. Вперед, до заповітної мети. До таємниці. До здійснення наказу мовчазного.
Біжить горбами поза селом дитяча ватага. Біжить по степах, біжить по Землі, біжить поміж зірками, бі-жить в нескінченність світів — до таємничої мети…
Усе те, що я оповідаю тобі, мій читачу, про химерні видіння чи сновидіння, — то є доросла трансформа-ція розрізнених дитячих вражень. Чи відповідає вона якійсь реальності? Чи існує та реальність так, як птах, що летить у небі, як блискавиця в час грози, як бродячий пес, котрий тремтить на морозі, чекаючи, хто кине йому шмат хліба? Мені можуть зауважити, що є події, котрі накладають відбиток на подальший плин реальних подій. Наприклад, блискавиця може вдарити в дерево, спалити хату, вбити людину. Бродячий пес може знайти госпо-даря, стерегти господарство, перешкодити злодієві влізти до комори. Отже, — скажуть мені, — найменша подія довколишнього світу вплітається у плин історії, котру реєструють усі люди, — такий критерій реальності, на відміну, мовляв, від видінь чи сновидінь, що пропливають в уяві суб’єкта. Дозволю не погодитися з подібними твердженнями. Ми знаємо ще з прадавніх переказів, з текстів священних писань, з історичних хронік, що сно-видіння та видіння навіть накладали відбиток на ті чи інші рішення володарів, воєвод, жерців, учених. Сни змушували рушати в походи, відміняти їх, страчувати людей, творити нові віровчення. Видіння були знаками вищої волі — достатньо згадати Сергія Радонєжського, Жанну д’Арк, Рамакрішну і багато інших діячів. Софія Ковалевська приносила зі сну нові формули, Менделєєв побачив у сновидному стані свою знамениту таблицю, Бетховен чув там цілі симфонії. Автор цих рядків запам’ятав десятки варіантів сюжетів, котрі творилися там, поза свідомим плином цієї реальності. А оскільки ті видива накладали відбиток на дії повсякдення, впліталися в формули та книжки, у вчинки й думки, у поезії та пісні, то чи можна твердити, що світ видінь і сновидінь не є реальністю у найглибшому розумінні цього поняття?
Смію запевнити, що відсутня жодна межа між реальністю пробудженості і реальністю сновидіння! Прос-то ми ще не вміємо злютувати, сполучити, розгадати глибинний зміст єдності різних площин буття, у пас відсу-тня розшифровка, розгадка символічного коду того інформаційного потоку, що пливе з-за буденної стіни, з ко-вбані підсвідомості.
Саме тому я розповідаю сюжети своїх видінь так, як вони вимальовуються в цій моїй свідомості, в бу-денній тямі, сподіваючись, що втаємничений смисл химерних іншомірних світів відкриється, синтезується в кінцевому підсумку життя…
…Настало літо тридцять шостого року. Дитяча свідомість практично повністю закреслила лихоліття не-давньої голодовки, містичні видива мертвих людей, тихий шепіт Марії понад віками: "Раввуні!" Минуло три навчальні роки в Буртянській неповній середній школі. Осінні листопади, засніжені зими, розкішні весни. Кос-мічний велет крутив зоряну карусель, витворюючи перед зачарованим оком дитини світлограй земного буття, лаштунки дивоглядної вистави, що тривала з правіку…
Я був старанним учнем, тим більше що мав сестру, котра не приносила з школи жодної четвірки, а лише найвищі оцінки (тоді, правда, знання оцінювалися не цифровими знаками, а смисловими: "відмінно" або "дуже добре", "добре", "посередньо", "погано", "дуже погано"). Як на мене, то і те, й інше — дурниці. Може бути ли-ше щось одне: знаєш — не знаєш, вмієш — не вмієш. Майстерність, глибина знання чи вміння — то вже інша справа. І наскільки тонко, делікатно відчував це геніальний Сухомлинський, котрий з глибочезною пошаною до юного духу каже: "Ти, Іванку, ще не знаєш ось цього, або отого, але згодом будеш знати!" Яке благородство душі й серця! Як нам не вистачає таких наставників!
До війни вони ще були, зустрічалися частіше. Може, хтось скаже про дитячу аберацію духовного зору? Що, мовляв, романтична дитяча уява пам’ятає лише хороше й відсікає погане? Та ні, я досі не забуваю нікчем-ності в діях і вчителів, і учнів: була й жорстокість, ницість, неуцтво, сваволя. Проте основна команда учителів відзначалася коректністю, високими знаннями, глибокою культурою, інтелігентністю в найкращому розумінні цього поняття. Дивуюся ось чому: тридцяті роки були порою бідності, інколи навіть злиденності, розгулу жорс-токості й терору, проте школи мали все необхідне для навчання: природничі, фізичні, хімічні кабінети, наочне приладдя, спортмайданчики, бібліотеки. Був велетенський сад, баштан, де учні працювали, звідки мали достат-ню кількість овочів та фруктів. Школа регулярно відзначала свята, нагороджувала кращих учнів подарунками, допомагала найбіднішим. Колгосп часто виділяв автомашину для поїздок до Канева, в Київ, до Кагарлика. Учні молодших класів улітку відпочивали в піонертаборах. Проте, кажучи правду, я люто ненавидів такий спосіб організованого "відпочинку", може, інтуїтивно передчуваючи, що колись доведеться потрапити на багато літ в інший "табір" — вже для дорослих. Відверто кажучи, суттєва різниця між ними невелика, бо там і там культи-вувалося одне й те саме — підпорядкування волі індивіда певному імперативу держави. Придушувалося стихійне прагнення душі до самовияву, до саморозкриття.
З табору, обплутаного дротом, так просто не вискочиш, спроба втекти наражається на смертельну загро-зу, про що я дізнаюся далеко пізніше. А в тридцять шостому році втечу з піонерського табору я задумав уже на третій день. Так мені остогидло марширування під барабанний тріск, походи колоною на ті чи інші екскурсії, до сніданку, обіду й вечері, дружній "тихий час" вдень, цілий ряд регламентованих "заходів", що дитяче серце не витримало. Я підбурив кілька ровесників з села Липівець та Слободи, ми вирішили дати драла після вечірнього відбою. Адміністрація, певно, відчувала, що такі поривання можливі, тому домашнє вбрання від нас забирали, ховаючи в склад під замок, а натомість видавали синю піонерську форму — трусики і сорочку. Як всі поснули, ми підрили стінку в складі, пробралися туди, знайшли своє відділення. Переодягнувшись, акуратно поклали на місце своєї одежини піонерську форму. Потім, засипавши підкоп, дременули додому — хто куди. Стежечка в парку, де було розташовано табір, привела мене до яру, в якому протікала річечка. Я перебрів її, поміж хатами вибрався нагору, вийшов до перехрестя доріг: звідти шляхи вели до Ржищева, Миронівки і третій — до Буртів та Очеретяної. Наступила ніч, у небі купчилися хмари, було темно і страшно. Я майже галоном пробіг сім кіло-метрів, вже десь опівночі постукав до хати. Мати відчинила сінешні двері, охнула: "Що сталося? Чому ти тут?" — "Утік!" — "Ти здурів! Все чиниш не так, як людські діти! Де Оля?" — "Олі я не казав. Вона в таборі!"
Мати схопила мене за руку, почала хворостити віником. Я підскакував, кричав, аж доки батько не при-пинив тої, безумовно, заслуженої кари.
Другого дня мати з учителькою відправили мене знову до табору. Там втікача переодягли в форму, на лі-нійці оголосили догану, біля складу з домашньою одежиною поставили вартового. Через два дні я знову втік, залишивши форму на ліжку. Оскільки власного вбрання добути мені було зась, я зробив з двох галстуків плав-ки, прибрався в них, як прадавній Адам після вигнання з раю, і чмихнув опівночі до благословенного батьківсь-кого притулку.
На цей раз по мені погуляв батьківський очкур, хоч, треба віддати належне Павлу Трохимовичу, він пе-ріщив мене символічно, лише виконуючи волю матері. Проте втретє мене до табору не відправляли, збагнувши, що такий "відпочинок" не для диких натур, подібних до моєї.
Кілька тижнів я пас худобу, помагаючи громадським пастухам, заробляючи за те літр–два молока та па-ляницю пахучого хліба. Там я учився курити цигарки з кізяку, грати в різні прадавні ігри, слухав страшні історії про мертвяків, розбійників, домовиків.
У серпні закортіло ганяти коней в "нічне". Було дивно, тривожно, хвилююче сидіти біля багаття, дивити-ся в кипляче лоно вогню, спостерігати за польотом хмари іскорок у небо, викочувати з попелу, з жару сіро-чорну печену картоплю, перекидати її з долоні на долоню, в потім жадібно поглинати, згадуючи генетичною пам’яттю, що це вже колись було, що таке чатування біля багаття — вічна варта нашого народу, розпочата в незапам’ятну пору. В сутінках бовваніли постаті стриножених коней, на небосхилі котилося зоряне диво, плив човник місяця, чомусь не хотілося спати. Здавалося, що отакий спосіб життя — природний і звичний, а школа, робота в полі, дорослі химерії — то все якесь неприємне сновидіння, котре приверзлося в нещасливу пору.
Вранці пастухи погнали коней на колгоспний двір.