Він навчив мене поправно писати по-польськи й по-українськи та дав також підстави німецького правопису. А вчив мене, так сказати, практично. Передиктував протягом декількох місяців "Бандуриста", "Псалми Русланові"39, "Думи мої" і деякі частини Квітчиної "Марусі", а з польської літератури "Яна Бєлєцького" та "Марію" Мальчевського40.
Я писав під диктат дуже радо, бо ті твори мені незви-чайо подобалися. Бахталовський прочитував написане, і на другий день, коли мене питався: "На чім ми стали", я йому з пам'яті виголошував декілька останніх стрічок. Все продиктоване вмів я напам'ять. Таким чином навчився правопису і полюбив поезію. А правопис був нелегкий, етимологічний, згідний з граматикою Осадци .
З лектурою справа представлялася куди гірше. Поляки мали досить гарну бібліотеку в гімназії і таки дуже гарну в бурсі імені Якубовського, бо її фундатор, багатий дідич, збирав книжки продовж цілого життя, а пізніше записав їх бурсі. У нашій шкільній бібліотеці книжок було мало, а наша бурса була, так сказати, що лиш у пеленках. По наших домах (їх тоді в Бережанах було ще небагато), українська книжка це був білий крук. В діда було цих круків не більше, як сто, й я їх попрочитував скоро. Основно пізнав усі "Русалки"42, "Мети"43, "Вечерниці"44 та "Правди"45 і прилип до "Кобзаря" у двох виданнях, а саме в празькім та у львівськім, Сушкевича46. Не потребую хіба казати, що я переживав, читаючи "Кобзаря", бо думаю, що всіх нас, зокрема у хлоп'ячих літах, він зворушу-Вав До глибин душі та відчиняв перед нами нові, несподівані виднокруги. Часто-густо не розумів я того, що читав, але вже сам вірш, сама незрівняна музика слова поривала мене й запалювала хлоп'ячу душу. Очі світилися, лиця паленіли, ревіли пороги, дзвеніли козацькі шаблюки, щось велике, могутнє, непереможне являлось у невідомій площині.
Старші ученики мали свою тайну бібліотеку. Для нас, молодших, була вона дійсно окутана сірим серпанком якоїсь нерозглядної тайни. Знали ми, що є така бібліотека, але де й у кого, того ніхто з нас не вмів сказати і ніхто не смів би був спитатися. Є — і на тім край! Іноді на якійсь квартирі, чи, як бережанці казали, станції, з'являлася скринька, дерев'яна, навіть не мальована, подібна до інших студентських скриньок, тільки багато тяжча, таки дуже важка. "Самі книжки!" — шептали собі хлопці з другого і третього класу; "бібліотека", — довірливо говорили четвертаки, і скринька незабаром щезала. Куди? Не важко відповісти: або до покою "пані", або на другу станцію, бо як "тайна", то "тайна".
Чи знали про оцю тайну бібліотеку професори?... Наші, такі як Іван Волчук, певно що знали, бо вона існувала ще в тих часах, як вони ходили до бережанської гімназії, інші, може, й догадувалися чогось, але що директор Куровський не любив політики в своїй гімназії, то й вони цього питання не торкали. Оснували цю бібліотеку тоді, як під проводом Данила Танячкевича47 оснували по гімназіях "Громади". Така "Громада" з війтом на чолі була і в Бережанах за студентських часів мого батька. Як я ходив до нижчої гімназії, вона ще була, але належали до неї старші, вибрані учні, а "малечі" туди не впускали й не втягали. Як котрому із четвертаків вдалося позичити якусь книжку з гайної бібліотеки, то був це доказ великої довірливості і не будь-якої честі. Таку книжку читав він тільки вдома і тримав її під ключем, хоч би це була цілком собі невинна книжка, така як, приміром, Квітчина "Маруся".
Деколи бібліотека оживала, так як тоді, коли до VI чи до VII класу прийшов Корнило К. і поет Кальба, котрого імені вже не тямлю. Разом із ними появилося декілька нових українських книжок, що зараз-таки помандрували по наших хатах не як бібліотечна, лише як приватна власність.
На українські книжки був загалом дуже великий голод. Кожне число "Діла" вичитувалося від початку до кінця, а рубрики "Наука, штука і література" та "Рух в руських товариствах" викликували не будь-яке зацікавлення. На Корнила К. і на Кальбу дивилися ми, гімназійна малеч, із пошаною, бо знали, що вони мають і позичають книжки. Про Кальбу знали ми також, що він пише поезії, а навіть віршує якусь історичну драму, а Корнило К. вже своїм зверхнім виглядом викликував пошану. Був це не студент, а прямо молодий елегантний мужчина. Пригадую собі, як він на прилюдних вечорницях в честь Тараса Шевченка в залі Мерля співав: "Помарніла наша доля"48 і "Замовкли торбани, оглухли, мабуть . У фраку й у лакерах подобав на якогось оперового співака, а не на сггізненого гімназиста.
Коли, як і чому завмерла бережанська "Громада" і куди ділася її тайна бібліотека, не знаю. Це могли би сказати трохи старші від мене бережанці.
Серед молоді в нижчій гімназії окремого зацікавлення політикою не було. А все ж таки в класі не раз посварився котрийсь із наших з товаришем поляком за якесь зневажливе слово, а то й почубилися, як молоді котути. Але за годину-дві мирилися, бо треба було позичити завдання до відпису або просити ворога, щоб добре тгідповідав. Щойно поява Сенкевичевого "Огнем і мечем"50 знівечила цю дотеперішню ідилію. Тієї хлоп'ячої щирості, що перше, вже не було. Від Богдана і від Яреми51 лягали поміж нас великі, чорні тіні.
Між самими українцями партійної ворожнечі не було, та все ж таки деякі політичні різниці вже зарисовувались. "Ти м'який", а "ти твердий", "ти українчику", а "ти кацапе!" — прозивалися хлопці, але до зударів з того приводу не приходило. Я найближче жив із Сильвестром Яричевським та з Ярославом Гургулою. З Гур-гулою, хоч він був, як тоді казалося, "твердий", єднало пас велике прив'язання до родини й до рідного села, до всього, що своє, аж до народної пісні включно. (Він гарно співав.) На ті теми балакали ми й не могли набалакатися, а балачку звичайно кінчали тим, що числили Дні, коли він поїде до своїх Путятинець, а я до Поручила.
Яричевський, пізніше поет, був від першого класу палким народовцем, українцем. Рогатинець, гордий на своє місто і на його минуле, дивився на своїх товаришів дещо згори. Навіть на уродженців Бережан. Бо що з того, що Бережани більші і що мають гімназію, а Рогатин не має, але в Рогатині була колись Ставропігія52, був свій патриціат, з Рогатина походила славна Роксолана53. Історію Рогатина і перекази, зв'язані з цим містом, знав Яричевський, як лиш тоді можна було знати, а що мав безперечно поетичний хист, так його оповідання про Рогатин виходили дійсно гарно й цікаво. Мав дуже добру пам'ять і вмів усі предмети від релігії до математики, тільки не дай Боже було сказати, що хтось краще знає від нього. Це його доводило до такої люті, що міг побити чоловіка. А сильний був дуже й від хлопця кандидував на атлета. Низький, широкоплечий, зі сильно розвитими м'язами, ходив, немовби земля вгиналася під ним, ^ бо тяжко їй було такого силача носити. Тому-то й мав чимало ворогів поміж товаришами, бо молоді хлопці не люблять тих, що голову занадто вгору задирають, і всякий інший гріх виправдають і простять скорше, ніж гордовитість. А все ж таки числилися з біцепсами рогатинсько-го Самсона54 й не зачіпали його, лиш бокували від нього.
Не знаю чому^ але оба ми від першої зустрічі, по вступнім іспиті до гімназії, знайшли спільну мову й залишилися впродовж вісьмох літ добрими товаришами й приятелями. Яричевський мешкав у бурсі, і не було такої днини, щоби я не забіг до нього хоч на хвилину. Він читав ноти і вмів не тільки записати, але й згармонізувати народну пісню, писав каліграфічно і вже, мабуть, у першому класі рішився бути поетом. Казав собі в переплет-ника зробити невеличку, але дуже грубу книжку з білим гладким папером, я йому на першій сторінці вималював гуашем бандуриста над Дніпровим порогом, і до тої книжки вписував на чисто викінчені свої поетичні твори. За кожним разом, коли я його відвідав, відчитував мені їх і хвалився ними. "Ось воно як!" — казав, ховаючи свій альбом до скриньки з двома колодками.
НА РІЗДВО ДОДОМУ
Заїхали коні. Ти вже в кожушку, в берлячах, шалем обкручений навхрест, вбираєш батькове хутро і, обсипаний поцілунками й бажаннями "Веселих Свят", сунешся до саней, як ведмедик. Мартин помагає тобі викараска-тися на залубні, обтулює бараницями ноги, щоби де не підвіяв вітер, стягає віжки, і — вйо!
Як вітер, летиш з гори, минаєш дім за домом, з однієї вулиці перелітаєш у другу, якийсь хлопець пробує скочити на дощечку при залубнях ззаду, не попав і покотився коміть головою. Гавкають пси, грудками снігу кидають за тобою, Мартин одного стягнув батогом і ось... виїхали за рогачку.
Прощавай, школо, прощавайте, Бережани, на цілих кілька днів! Професори, святкуйте здорові!
Ви (Бережани, а не професори) дуже гарні весною, як устаткується Золота Липа, як у Руриськах зацвітуть фіалки, а конвалії у Глухій Долині, як на Сторожиськах можна грати в кічку і купатися на Глинці. 1 гарні ви літом, коли-то в садах паперівки спіють і паленіють "панни", коли на "Замостовім" фільварку перші копи кладуть. Дуже ви гарні тоді, Бережани, зі своїм великим ставом, зі старим замком, зі звіринцем. Лісниками і Лисонею. Але тепер я вам від щирого серця бажаю, щоби той сніг не перестав падати, щоби всі дороги до вас позадувало, всі мости й містки позасипало і щоби хоч до Йордану можна було не вертатись до школи. Цього я вам від щирого серця бажаю, мої ви кохані Бережани.
А все ж таки, минувши Рогачку, я не відвертаюся від вас. Бачу ратушеву вежу, що, мов заструганий паль, тор-чить понад дахами, за нею церква, за церквою ліворуч, під горою, фара, в котрій вінчався Ян Бєлєцкі, а за фарою далеко-далеко, на горі, ледь-не-ледь блимають світла у віконцях бережанського приходства: ніби дивляться, чи Далеко я вже заїхав.
О, далеко! Коні шпарко біжать, ось перший горб, і Бережани щезли з очей.
Цих горбів буде аж шість, поки до Жукова доїдеш. А між горбами долини, позасипувані снігом.
— Не переїдемо туди, паничу! — обертається до мене Мартин.
Мурашки по спині полізли:
— А що буде?
— На Гановичі візьмемо. Попри ґуральню і долинами-долинами аж додому.
— Най буде, їдьте, Мартине!
1 знову сунуться санки, форкають коні, теленькає дзвінок. Вітер тихне, сніг перестає падати, бере мороз. Чуєш його, бо щіпає в лиця і шарпає за ніс.