Уста малі, не скорі до сміху, паленіли краскою свіжих малин і ціла вона нагадувала не буйний степ, а скоріше лісову поляну, овіяну таємними чарами літнього погідного ранку, що будиться з короткого нічного сну, ранку, несвідомого грядучої днини.
Буйне, злегка схвильоване волосся, переділене посередині голови, обрамляло сумовите личко, стискало вуха і сплетене було позаду, на круглій, мов зі слонової кості, шиї у тугий грецький вузол. Було в тій молодиці щось від античної богині і щось від християнської мадонни; поміж живими жінками скидалася вона на гостю з далеких, невідомих країв. Вабила до себе й приманювала незвичайною своєю вродою, але й не давала близько приступити до себе; сумна достойність веліла шанобливо ставитися до неї.
Може це й було причиною, що навіть брудні руки харцизів не торкалися до неї. Одяг тієї жінки, не так багатий, як гарно достоєний до неї, був майже неткнений. Темно-фіолетовий жупанець із горностаєвим білим коміром туго охоплював її струнку постать, мов притулювався до неї, жовті сап'янові чобітки гострими своїми носиками цікаво визирали з-під термоламної плахти, а на вирізі тоненької сорочки мерехтіло кілька зразків рівних круглих перел, величини горохового зерна.
Ті перли особливо гарно підходили до неї, ще сильніше підкреслювали її сумовиту, незвичайну вроду.
Коли Уласові невістки обходили гостей з чарками гарячої варенухи, вона подякувала, бо не вживає, при тому привітно всміхнулася тим усміхом, що ледве помітно промайне по вустах, але в пам'яті залишається надовго. Випила склянку молока, закусила коржиком і знову сиділа в кутку, мов чужа й неналежна до товариства, — далека.
Аж відчинилися двері й увійшла Устя з Уласом, а за ними, схиляючи голову на порозі, щоб не вдарити нею об одвірок, всунувся Босаковський.
Жінки піднялися з місць.
— Чого ж бо ви! — припадала до них Устя. — Сидіть та будьте, як у себе вдома. Бідні, бідні мої! — падькалася. — Такого горя зазнали, стільки страху наїлися, аж мороз по спині йде, як погадати. Таке горе, таке безталання, що хоч у прірву скачи.
Сама плакала й жінок до плачу підбивала. Хиталися, як верби над потоком та ще в дощову годину. Що вітер повіє, то краплі дощу посипляться з їх гілля. От так сипалися сльози з очей полонянок.
Улас, як усі козаки, не любив жіночого плачу. — "Та бо ти, жінко, — сердився, — буцім розуму не маєш. Замість розважити гостей — до плачу їх доводиш. Встидайся! І до чого тії сльози здалися? Що сталося, те не відстанеться. Тут не плачу, а розуму треба. Бо як усі станемо ревіти, то ворог прийде і пішле нас до біса".
— Чиряк тобі на язик! — гримнула на чоловіка Устя. — Біса в таку годину взиває. От і похвалився перед чужими жінками, який то він мудрий.
— А невже ж вони чужі? — боронився Улас. — Усі ми від одної матері біди та від одного батька лиха. Що, ні?
Жінки не лиш притакнули, а й дякувати стали йому як спасителеві своєму. — "Коли б не ви, — казали, — то ми опинилися б Бог знає де. А так Господь милосердний послав нам на підмогу таких лицарів, що про них тільки пісень співати б".
— Авжеж, що краще пісень співати, ніж потоки пускати, — жартував Улас. — Маємо навіть дядька Помела між собою. Він до бандури мистець. Як заграє нам по обіді метелиці, то й про горе забудете, мої ви. А тепер мушу вам сказати, що коли б не товариш Босий, якого нам Бог милосердний саме вчора, мов із неба, зіслав, то хтозна, що було б із вами, і з нами. Йому ви дякуйте, не кому іншому, бо він найбільш потрудився і навіть кров свою пролив.
Усіх очі повернулися до Босаковського. А він стояв у своєму каптані з лосевої шкури, високий, худий, буцім засоромлений Уласовою похвалою, лівою рукою шаблю притримував, а праву до грудей притискав, заодно твердив:
— Не мені, не мені, а Богові Всемогучому хай буде честь і вдяка!
Нараз очі його впали на жінку, що безмовно в кутку світлиці сиділа. Випрямився, подався кроком назад, обличчя його стало не те, що було перед хвилиною, здивування, непевність, радість промайнули по ньому, він стрепенувся, підбіг і крикнув не своїм голосом:
— Олено Богданівно, невже ж це ви?!
Пізнав молодшу доньку покійного гетьмана Богдана, полковницю Нечаїху.
9
— Полковниця Олена Нечаїха, покійного гетьмана Богдана молодша донька! — понеслось по хуторі й кожний хоч через поріг хотів глянути на неї.
По смерті великого гетьмана і його старшого, невговканого сина Тимоша тільки свічки й воску осталося, що дві його доні, старша Катерина за братом гетьмана Виговського, Данилом, і молодша, Олена-Степанида, за полковником Нечаєм, бо на молодшого Хмельниченка, на Юрася, усякий дивився більше із спочуванням, ніж із надіями. Знали люди, що це хлопець слабого здоров'я, якого часто навідувала недуга, і як переходила, він довго ще лежав непритомний і до ніякого діла неспосібний. Зате обі доні Богданові були здорові і дуже гарні.
Старша донька, Катерина Данилиха Виговська, мала батькові палкі очі, чорні кучері, смажні вуста, була смілива, весела, жартівлива, і батько її любив, як нікого більше. Ніхто так не вмів розважити покійного гетьмана, як вона, і навіть тоді, коли його генеральний писар, Іван Виговський, боявся приступити до люто розсердженого або важко зажуреного гетьмана, то Катря сміливо вбігала до батькової світлиці і кількома словами розвеселювала його. На неї одну він не сердився ніколи і нікого такими пестощами не обдаровував, як її. Тому-то й тримав Катрю біля себе, а разом з нею і її мужа, Данила Виговського, на котрого перелив частину своєї батьківської любові.
Чи козаків гетьман гостив у своїх покоях у Чигирині, чи народ приймав на суботівськім подвір'ї, чи пишним пивом вітав закордонних послів у новім дворі у своєму улюбленому Суботові — усе Катря мусила бути біля нього. Ні одна з жінок не вміла так гарно забавляти гостей, так цікаво розказувати їм про те, що вільно було розказувати, так дотепно відповісти нераз на дуже круте питання котрогось із них, а іноді то й загнати у глухий кут найвправнішого хитруна-дипломата. Не диво, що Катря не мала ворогів ні між своїми, ні між чужими, а хто її раз бачив і кількома словами перекинувся з нею, не міг нахвалити її розуму, вроди та вдачі.
Молодша сестра Катрусі, Олена-Степанида Нечаїха, — не в батька, а в покійну матір, першу Богданову жінку, вдалася. По Сомках одідичила вроду, а по матері ще й тиху вдачу перейняла. Добра, м'якосердна, кому і коли тільки щось доброго могла зробити, робила, але борони
Боже, щоб дякувати їй за це. Бентежилася, мовкла і замикалася у собі, як тая квітка "не руш мене". Ніхто поганого слова не чув від неї, ніхто її сердитою не бачив. Здавалося, за всіх вона терпіла, усі болі у своє добре серце брала. Віддана за Івана Нечая, брата славного Данила, що під Красним лицарською смертю згинув і що про нього пісню по всій Україні співають, щиро свого чоловіка любила й найрадніше з ним перебувала. А що Нечай, полковник черкаський, хоч Богданів зять був, завжди службу подальше гетьманської столиці робив, і то звичайно важку й дуже відповідальну, то й Олена молоденькою з батьківського двору пішла у світ та мало коли в Чигирині та Суботові бувала.
Останній раз приїхала була на похорон батька, щоб дивувати людей своїм кам'яним смутком. Як статуя за домовиною йшла, без сліз і без голосіння. Дехто міг собі погадати, що не любила покійного батька, а на ділі більш люблячої доньки, може, ніколи й не було.
Останніми часами Іван Нечай перебував у Старому Бихові. Царська рать напирала, намагаючись захопити Бихів, а полковник Нечай землю їв, що Бихова не віддасть. Зачинився у ньому, поправив мури й вали, призбирав куль і пороху, дібрав таких відважних і хоробрих товаришів, як і сам був, та сказав собі, що живим не здасться. Олена Богданівна, як любляча, вірна дружина, не кидала свого чоловіка, у Старому Бихові сиділа, хоч сестра Катерина і сам гетьман Виговський кликали її до Чигирина, що був куди краще укріплений та знадоблений кулями й гарматою.
Олена не йшла й про неї стали ходити всілякі тривожні вістки.
Тому-то й так незвичайне враження зробила її несподівана поява між полонянками на Уласовім дворі. Не лиш Помело й Панас не могли від неї очей відірвати, а й конюхи та стаєнні хлопці. Хоч через поріг хотіли побачити Нечаїху.
У тих важких і небезпечних часах, коли Україна, мов велика, але невикінчена ще будівля, затріщала й захиталася в основах, коли, здавалося, Богданове діло змарніє і пропаде навіки, усякий дивився на сиріт по покійному гетьманові як на живий спомин про недавню світлу минувшину, за якою усі тужили й жалували, а мало хто почувався до вини, що її втрачено.
Тоді, як Катерина Данилиха Виговська живіше нагадувала свого покійного батька, бо й подібна була з очей до нього, і часто-густо їх укупі бачили, то Олена-Степанида Нечаїха мала в собі щось із тієї сумної, тугою оповитої святості, якою осяяні бувають спомини про величну минувшість.
Тому-то й Босаковський не дивився на неї, а прямо молився, як до святої, коли після обіду Олена сіла у своєму кутку та казала і йому сідати проти себе.
Журтував, що дзигель заломиться під ним, бо він тільки на коні вміє справно сидіти і що лиш на її приказ зважився присісти, як на гіллячці птах.
— Тобі, пане Босаковський, Господь дав такий зріст, що мені прийшлося б дуже голову вгору підіймати, хотівши балакати з тобою.
Кому іншому Босаковський знав би, що відповісти, а перед полковницею Нечаїхою буцім язика в роті забув. Соромився своїх неслухняних вусів, свого полатаного лоба і, як київський спудей перед співом, відкашлювався та поправляв комір, хоч він навіть не доторкався до його довгої, як гусака, шиї.
Аж якось він нарешті заспокоївся та спитав про Бихів і про полковника Нечая, як звичай велить жінку про чоловіка здоров'я питати.
— Мій чоловік? А ви знаєте його? В гарячій воді купаний, хоч на око буцімто спокійний і розважний.
— Славного Данила Нечая невідродний брат.
— Ах, тая слава, та безталанна слава! Вся у крові та в сльозах. Менше її, а більше щастя і більш спокою на світі — чи не краще було б?
— Хто біди не знає, хай мене спитає, — відповів Босаковський і втих, мов нараз у губу води набрав. Зрозумів, що відізвався не до речі. Лихий був на себе.
— Простіть, пані моя! Але я шаблею по голові дістав.
— Бачу і жалію.