Більше враження зробила на мене знайомість з одною полькою, Иосифом Дзвонковською..."
(З листа І Я Франка до А. Ю. Кримського)
1
Ця історія почалась давно, в задушний день 1 листопада 1880 року на невеликому станіславському цвинтарі, де зібрались мешканці міста вшанувати пам'ять померлих. Спочатку тут, а потім по місту почали розповсюджуватись листівки із закликом порвати пута рабства і визволити рідну Польщу, що гине під кованим чоботом тиранів.
Поліції відразу стало ясно, що написати та розповсюдити такі вірші міг хтось із польських емігрантів, котрі після невдалого повстання 1863 року, рятуючись від Сибіру та шибениць, після довгих років блукань по Європі, дістали, зрештою, дозвіл осісти в Галичині, котра тепер входила до складу Австро-Угорської імперії. Ще раніше тут осіли й попередні емігранти після повстань 1846-го та 1848 років, спрямованих проти німецької династії Габсбургів, що окупувала західну частину земель теперішньої Польщі.
Були ці емігранти здебільшого босі-голі, випрошували ласки у влади та у своїх "добре ситуованих", тобто прилаштованих, знайомих, отримували якісь незначні посади, рахувались із кожною найдрібнішою копійкою, але величали один другого, як і раніше, — "граф", "барон"... Вони ще не розуміли причин попередніх невдач, але вже знову закачували рукави до нових битв.
З учасників минулих повстань тут, в Станіславі, доживали віку А. Гіллер, С. Дескур, В. Дзвонковський.
Настрої еміграції були достатньо добре відомі поліції, і дуже скоро, майже в той самий день, вдалось встановити, що автором віршів є Фелікс Дашинський, а копії на гектографі зробив його брат Гнат (Жегота). Суд, прого, виправдав Дашинських, зазначивши, що тут справа йде про чужих монархів, і обидва молоді хлопці нараз стали героями серед станіславської молоді...
Вбивство народниками Олександра І в Росії було сприйняте станіславськими емігрантами як сигнал до більш рішучих дій. Серед молоді почали організовуватись таємні гуртки, дії котрих тим чи іншим способом контролювались і скеровувались старшими. Після смерті А. Гіллера та В. Дзвонковського у 1880 році польська еміграція очолювалась тут Броніславом Дескуром, учасником січневого повстання 1863 року. Саме в його домі знайшли пристановище молоді поляки, які шукали нових шляхів визволити батьківщину.
"Скоро в нашому гуртку, — писав у своїх спогадах Гнат Дашинський, пізніше — лідер соціал-демократичної партії Польщі, — наступила дивна зміна. Отож, ми познайомилися із українцями, які чудово співали русинські пісні, а самі були виходцями переважно з селянських або попівських родин. Певного дня наступило братання народів... Ми обнімались і цілувались, а опісля українці заспівали так, що аж душа росла". В цьому древньому акті братання хлібом і вином відбились відголоси тих не таких далеких часів, що передували подіям 1848 року, коли українець і поляк почувались братами у боротьбі зі спільним ворогом.
На початку 1882 року Гнат Дашинський за дорученням таємного гуртка виступив перед учнями гімназії з рефератом про революційні події 1863 року. А згодом станіславська цісарсько-королівська прокуратура від своїх агентів отримала донесення, що серед молоді діє "таємне товариство з соціалістичними цілями". Серед молоді були проведені арешти, а про існування таємного товариства було повідомлено намісництво.
Президія намісництва звернулася до дрогобицького староства, щоб дізнатися, де знаходиться Франко. Дрогобицьке староство доповіло, що Франко сидить безвилазно в Нагуєвичах, пише щось там собі, ні з ким не товаришує і ніде не буває, якщо не рахувати, що зрідка ходить до Дрогобича на пошту. "Тому, що вітчим Гавриляк, — писало староство, — далі його утримувати не хотів, в останній час взявся до легких господарських робіт, і декілька разів бачили його, як спільно з молодшими братами молотив збіжжя. Ц. к. камеральний лісничий Швестка, який живе у Нагуєвичах, постійно слідить за Франком, а коли б спостеріг якусь неправильну поведінку, негайно мені доніс би".
Президія намісництва в наступному розпорядженні пояснила дрогобицькому староству, що справа тут не "в неправильній поведінці" Івана Франка, а в тім, що в Станіславі мають відбутись збори таємного товариства з соціалістичними іцлями, на котрі мали прибути керівник Української соціалістичної партії в Женеві Михайло Драгоманов та Іван Франко. "Тому закликаю вас, щоб згідно із звітом № 8 [президія від 3 ц[ього] м[ісяця] негайно повідомили пана станіславського старосту про можливий виїзд Франка з Нагуєвич і про це скласти звіт". Крім цього, президія бажала б собі, щоб в разі появи на "терені" М. Драгоманова, — арештували його.
Станіслав теж отримав почесне завдання гідно зустріти Драгоманова і Франка. Не спить поліція, снують по вулицях шпиги, підготовлене місце в тюрмі. І от тобі на... 10 березня 1882 року дрогобицьке староство доносить президії намісництва: "Висока ц. к. президіє намісництва! Ц. к. дрогобицький староста 10 березня 1882 р. (звітом № 22) президії доносить згідно з високим розпорядженням № 2241 президії від 4 ц. м., що згідно з одержаним тільки що рапортом жандармерії Іван Франко перебував сьогодні в Нагуєвичах і нікуди не виїжджає. Наказую суворо стежити в тутешньому повіті за Драгомановим. Коляжовський".
По навколишніх з Нагуєвичами лісах і селах довго глипали поліцейські, не могли дочекатись у Станіславі ні Франка, ні Драгоманова.
Ті старання поліції, намісництва та староста не могли бути непоміченими. В "Ділі" з'явилась замітка про те, як слуги Феміди на території Галичини шукали Драгоманова, котрий разом з Франком повинен був прийти на засідання "якогось польського таємного гуртка з соціалістичними цілями". Чи ж би то вже наші власті, — кепкувала газета, — не мали довіри до прикордонної служби, котра допустила, щоб Драгоманов заїхав аж у Станіслав? І яку там поляки революцію задумали робити, що для цього їм потрібно і Драгоманова, і Франка?
Донесення якогось неграмотного агента виявились фальшивими, старання староста та поліції були даремними. Наступним поколінням залишились у архівах лише документи про страх, який наводив на владу Франко, та про пошуки польської та української молоді спільних шляхів боротьби. Саме оцієї спільності найбільше боялись поліція, намісництво, жандармерія. Братання між українцями і поляками було небезпечним для австрійського цісаря, який саме і базував своє управління багатонаціональною імперією на ворожнечі між народами.
Таємне товариство було розкрито, члени його понесли "заслужену кару". Гната Дашинського виключили з гімназії. Для того, щоб можна було продовжувати навчання, він у 1882 році виїхав до Дрогобича з наміром вступити в тутешню гімназію. Як і слід було чекати, в Дрогобичі Гнат Дашинський познайомився з Іваном Франком. Про це у своїх спогадах Гнат Дашинський написав так: "Тут же я познайомився з тодішнім найголовнішим українським соціалістом Іваном Франком. Мешкав він у недалеких Нагуєвичах у свого вітчима, якого я відвідав. Спав у нього у хлопській хаті, працював при жнгпшх або ходив з ним на риби. Усі наші прогульки були повні розмов про соціалізм, притім я був захоплений бистротою ума і дотепністю цього рудого хлопського сина, нащадка німецьких колонізаторів. Відсидів він уже своїх дев'ять місяців в'язниці у Львові і був під смішним наглядом жандармерії. З цілою повагою доносили жандарми до староства: "Франко оре", або "Франко жне збіжжя", чи "копає криницю". Про це, що Франко ночами пише свої статті, поезії, повісті, жандарми не доносили. Але надзір був, і баста!"
З учасниками того таємного гуртка, який існував у Станіславі, Франко познайомився трошки пізніше, ніж з Гнатом Дашинським, — у 1883 році. У своїх "Нарисах історії україпсько-руської літератури", які вийшли у Львові в 1910 році, він про це писав: "З університету познайомився я також з двома станіславськими учениками: Дзвонковським та Феліксом Дашинським [старшим братом Ігнаци Дашинського), якого брата Жегату (Ignaсу), пізнішого проводиря галицько-польської соціал-демократичної партії, я ще у 1881 (насправді у 1882 p. — Р. Г.) пізнав у Дрогобичі, як ученика гімназіального. Дзвонковський ввів мене в дім Броніслава Дескура, де під проводом старого і дуже симпатичного господаря відбувалися оживлені розмови молодіжі, що шукала нових доріг для суспільно-політичної праці".
II
Франку важко, як ніколи. Рідне село не дало йому захисту. Ольга Рошкевич втрачена назавжди. Мати давно померла, помер і батько. Замість них тепер є мачуха і вітчим. Гринь Гаврилик, котрий замінив батька, — людина практична, "без іскри поезії". Якщо Іван не міг утриматись між панами, то нехай бере ціп в руки і працює. Ось і вся його логіка. Крім усього, тут, у Нагуєвичах, після тифу загострилася хвороба, котра кінець кінцем зведе Франка в могилу.
Як доносило дрогобицьке староство львівській президії намісництва, Франко береться до "легшої" роботи. Пасе коні, худобу, жне, звозить до стодоли снопи, а у вільні хвилини працює.
Хочеться волі. Хочеться, як він каже, "розкрутити якийсь гріш", купити хатчину і бути незалежним. Але як? Як роздобути гроші, коли сам ходить босий-голий в братових чоботах, видавці не дають спокою і погрожують судами за невиплату боргів. А що, коли організуваги комуну? Він же ж має свою частку грунту по батькові. Він, Павлик та його сестра Анна будуть працювати разом. Будуть заробляти і догоджати лихій долі, як співається в пісні. Павлики теж у тяжкому становищі, Анну просто зацькували. І нізвідки чекати допомоги.
"У ваших, знаю, — пише Франко М. Павлику у листопаді 1880 року, — грунта мало, а компетентів досить. Треба буде мені побалакати з своїми, то перейдем жити в Нагуєвичі. Там безпечніше і ширше. У нас грунту коло 16 моргів на трьох братів і четверту сестру (котру треба буде сплачувати) — в остаточнім разі мож буде жити, коби ще попри то мали літературний заробок, щоб було хоч па книжки, газети та деяку поправу в господарстві. Отож-то тепер хотів би я присиліти та поработати, щоб позав'язувати нитки де з якими німецькими газетами, котрі би платили за роботу. Мене пхали сього року на право до Відня, і сам я гадав, — але показалося, що нема гроші, — так я остався тут та й навіть не записувався нікуди, — благо, що маю легітима[ці]ю, видалити не можуть.