Жорстокий розум вигадав таку гру. Битися на самоті.
Це мені спало на думку, коли я читав твоє. Невже не можна просто взяти м'яча і перенести його до ямки? А може, перешкоди виховують і вчать бійців? Мені боязно вимовити слово осудне — ти пройшов життя, милий! Привчати людей без бою досягати всього — це штовхати їх на смерть...
Слухай тепер далі. Море в тебе дійсно шумить скрізь. Море — на сторінках, а дівчина — десь поза написаним. Не сподобалось мені те, що ти даєш деталі кіноремества. Та, певно, ти не хочеш чути докорів у ледарстві. Ти хочеш зазначити, що працював, коли жив. Цікаво вийшло в тебе про руки, я мимоволі подивився й на свої.
Ти пригадуєш, що подарував мені Будду, коли я вперше сів за кермо? Чи не той це самий, що ти згадуєш? Тільки він був порожній, коли я кинув його в Індійський океан. Признаюсь аж тепер, що кинув. Він мені завше псував жіночі справи. Пасажирки цікавились Буддою, а я не міг нічого про нього вигадати. Кинув я його. Та середина була вже порожня. Ти поясни, в чім справа.
От коли б ти все писав так, як останній розділ. Вік мене зворушив. Не можна показувати тільки любимців. Тільки здорових. І пісня ввечері, на тлі неможливого дня — вивершила будівлю. Ти не пригадуєш часом, якої вони пісні співали? Це важливо. У нас тепер в моді "Пісня капітанів". Я тобі її випишу — може, згодиться десь. Співають її пілоти. Мелодію я тобі проспіваю з дороги. Вона проста, як марш пропелера.
Ось вона:
Під тобою знайома земля,
Капітан!
Кораблі підняли якоря,
Капітан!
По морях бригантини пливуть,
Капітан!
У повітрі прекрасная путь,
Капітан!
Поміж хмари пропелер пусти,
Капітан!
Із туману до сонця лети,
Капітан!
Простягаються руки дівчат,
Капітан!
Щоб обнять, подолать і зв'язать,
Капітан!
Тих дівчат поцілуємо в грудь,
Капітан!
Журавлину співаючи путь,
Капітан!
Попід нами знайома земля,
Капітан!
Кораблі підняли якоря,
Капітан!
Така пісня. Слово "капітан" викрикується, як такт. Тільки обов'язково зазнач, що це пісня нашої ескадрильї.
Тепер скажи мені за Богдана. Чи це не той, що йому стоїть пам'ятник на березі? Він сперся на якір і тримає в руці поснащеного брига. "Онтон" написано на бригові. Це на мові острова Ява — Щастя. І він дивиться на море, де перепливають один одному дорогу кораблі. Бронзовий осміх пам'ятника миють дощі й негода. Я хотів би дочитати твої спогади, тату, мене цікавить, як бронза була колись живим тілом. І ти його врятував? За що його розстріляли? Яке гидке слово.
Дівчина мені подобається. Боюсь думати, що це моя мати. Режисер Сев і ти мусили ворогувати. Хіба що Тайах вас обох помирила.
Трохи не забув. Бриг "Онтон", Богдан і Ява, очевидно, зв'язані між собою. Ти, здається, не був на цьому острові? Він хоч і великий, на ньому є база для самольотів, але нудний. Ліси — неприродно чорні. Пологі рівнини і поруч — гори кремнисті й облізлі. Я не перелітав над цілим островом — там далі, кажуть, колосальні поля, плантації какао, рижу. Трава росте так буйно, що її не встигають виполювати між кущами кофейного дерева. Цукрова тростина, бавовна, багато купців, бідне чорне населення. Вірять у Мохаммеда. А колись вірили в Будду. Ще й нині можна серед плутаних стежок у віковічних лісах знайти галявини з великими йому будівлями. Камінь будівель обсипався. Статуя Будди під обвивщйю її травою виглядає кумедно. Вона як жива. Є ще купи каміння, що от-от розваляться, подібні до пірамід. До них я бачив цілі екскурсії вчених. Ніяк не розумію, що вони знаходять у тому камені цікавого. Іноді дійсно можна знайти вибиті на стінах малюнки. Та вони часто непристойні. Видно — яванці недалеко пішли від індусів.
А подобалось мені тільки те, як на Яві влаштовано аеродром. Коли підлітаєш, сонце вже сяде за Суматру. На крилах червоніє пурпур неба. Деякий час ідеш в сірій млявій тиші, забираючи височінь. Внизу видко, як ніч лягає густіш і густіш. На горі ще сірий вечір, а вже на землі тиха темнота. Раптом загориться на аеродромі Прожектор. Світить у небо. Біля нього другий освітлює землю й показує мені напрямок — як я мушу сідати. Свічу свого рефлектора і стрімголов кидаюся в безодню. Майже над самою землею вирівнююсь, роблю півколо і йду на посадку.
Бувай здоровий, тату. Я кидаю папір. Через три хвилини всі п'ятеро дверей твого будинку зачиняться за мною. Вибач. Привіт. Майк".
IX
Богдан, поставивши порожню пляшку під стіл, налив з другої собі і двом розмовникам і, витерши серветкою голене обличчя, почав:
— Коли ви і ваша рижа видра витягли мене з води, я прокинувся з думкою, що це не останній раз і що мені знову доведеться колись топитися, бо так сказав на острові Пао малаєць з одстреленим носом. За його словами, мені на роду написано втопитись. Проте щоразу я впевнявся, що мене зарано примушували виконувати це віщування. Щоразу я оживав. Через це — моя розповідь на три чверті буде розповіддю про те, як я тонув і як мене рятували. У мене перетрушені й пересолені вже всі кишки, і, коли таке життя продовжиться, я гадаю піти до лікаря і зробити собі зябра. Я спостеріг, що такі мої пригоди завжди траплялися тоді, коли я починав революцію, бунт або протестував проти несправедливості.
Ви мене витягли й вигойдали до пам'яті після мого останнього бунту. І соромно мені вам зізнаватися, що повстав я проти шлюбу. Працюючи в румунського рибалки, я одгодувався, як кабан. По мені жили грали, мов на коняці. Я повертався з роботи (саме час був рибальський) натомлений і голодний. Перехиляв дві миски юшки, їв сало і запивав кислим вином. Потім лягав долі і спав без пам'яті.
Воно й не туди, що сестра хазяїна точила в цей час на мене зуби. Вона була рижа і гнучка, як чорт. її очі могли просвердлити залізо. А на мене вона дивилася і ніби вся блищала. Я одразу злякався, коли побачив вашу видру. Вона похожа, тільки очі м'якіші. Я набирався сил, збагачував хазяїна і, похитуючись на кормі шаланди, верхував у мріях степами вороним конем. Іноді з нами їздила ця Ганка — сестра хазяїнова. Сідала вона завше до мене й оглядала мене, як грушу на дереві. А мені аж ніяк не хотілось зайнятися жіночими справами. Тільки раз хазяїн підморгнув, кивнув оком на море й засміявся. "Дивись, скільки там риби, а в компанію я прийму", — сказав мені брат Ґанки, за якою впадали всі багатії і парубки по березі. Аж тут я заховав очі, засоромився і почав нишком готуватися до втечі.
Позичив у хазяїна грошей поверх тих, що він винен був мені, позбирав докупи свої манатки, які я придбав на роботі в'нього ж, і навіть поголився на дорогу. Та око жінки бачить і крізь одежу.
Того вечора ми всі трохи підпили. Хазяїн побив посуд і пішов до своєї половини, залишивши мене в кімнаті сестри і не вигнавши, таким чином, до мого постійного житла поза хатою. Я заснув. Уночі, коли хміль у мене проходив, я відчув на шиї руки — гарячі та міцні. То Ганка притулилася до мене, як парус — тремтливий і випнутий. Я увійшов у парус, як увіходить горішній вітер, і ми вдвох понеслися в одкрите море. Відмовити жінці — не моя звичка, а найбільше такій, як Ганка.
На ранок ми поїхали разом на лови, і взагалі — тиждень я не знав, де живу і що таке сон. Нарешті я прохолов. Це трапилось перед початком шторму, коли шаланди поспішали додому. Я сказав Ганці, що я жонатий і взагалі людина мандрівна. Вона хотіла пригорнутися, але я пересів на іншу банку. Цього не витерпіла б жодна жінка, та Ганка витерпіла. Докоряти за те, Що я забув, як вони мене врятували й внтягли з моря, — вона не стала, але пригадала мені дрібниці ночей останнього часу, які я провів із нею. Я був невблаганний. Тоді вона вибрала хвилину, коли я поправляв парус, вставши з банки, і спихнула мене у воду. Моментально я опинився на кілька метрів позаду шаланди, що пішла, як скажена, від попутного вітру насуваючого шторму. Я залишився в такому ж стані, з якого рибалка врятував мене для Ґанки.
А до рибалки я потрапив оригінальне. Треба вам сказати, що я іноді хворію на ностальгію, цебто — у мене з'являється нудьга за батьківщиною. Тепер уявіть собі пароплав, що вийшов із Коломбо до гавані Балкан-ського півострова. Пароплав, звичайно, мусить набрати вугілля, — у нього є спеціальні вугляні трюми-бункери. До трюму спускають людей з лопатками, а вони знаходять там чорних зайців, з-поміж них — один китаєць, що задихнулися в довгій, жаркій дорозі. Вечір. Вугіль вантажать при світлі. Трупи — морока і затримка пароплава. Хто в такому разі осудить помічника капітана, коли він накаже опустити трупи за борт? Тихий плеск води — і по всьому. З чотирьох — двоє тоне зразу, а двох, похитуючи, несе вода річки, що саме входить до моря. Тепер дивіться, як з води підноситься рука, чути булькання води, рухання ніг — і один труп починає плисти, лігши на спину. На берег він не виходить, а вилазить. І губить пам'ять. Ви догадуєтесь — це був я, хворий на ностальгію. Гавань Балканського півострова . має при собі й місто. Назвемо його Табором, бо там був концентраційний табір з моїми земляками. Два ряди колючого дроту навкруги не дозволяли всім розлізтися по країні, як хробакам з лопуха. Раз на день приїздила сволоч до табору, тоді всі шикувалися у дворі з дерев'яними рушницями, їли гидко, працювати не пускали, щоб не розносили своїх думок по країні. Будь вони прокляті в бога й янголят, трижди навхрест...
Казати, як я потрапив до табору? А здуру. Заломив свою неіснуючу шапку й пішов. Ностальгія засліпить кого завгодно. Та й чув я, що в таборі одчайдушні люципери, не мають бога й серця в животі. Вони вже десь одмовились жандарювати, штрейкбрехерувати і втихомирювати повсталу провінцію. Додому тягла їх ностальгія і цілющий біль пізньої свідомості; думалось мені,) що цей табір повинні вислати на батьківщину. І, пішовши до табору, я вистраждав із ним кілька місяців,
Нарешті приходить товста зараза — полковник. Я не жалкую, що він живий зостався, бо в такому разі їіощ можна ще багато куль бажати — перед сном і вставші від сну. Полковник натягає єдину нашу струну і грає "Дарагіє братья, — каже полковник, — гасподь бог наш всєвишній смілостівілся над намі. Всєх нас дома ждут жони і дєті і многострадальная страна. Мне удалось, памятуя свой долг атца і старшава таваріща, іспрасіть разрєшенія у властей і закантрактавать карабль для паєздкі дамой".