Стративши цілковито надію, каліка махнув рукою.
— Рустиме тепер цілу ннину...
А доокола стояли ґазди, підсміюючися, дивилися на ідилію і жартували:
— Ци бисте, діду, не казали: та вибачєй, бабо мила, бо з тобов на слюбний на коверець стану.
— Та змилуйте си наді мнов, божі суди, та й ви, люде добрі! Та й кобих винен, та й кобих винен, а то нічо в свікі.
— Е, нічо! — вмішувалася якась енергійна повновида молодиця в білім кожушку; мабуть, з другого села. — Добре ми нічо! Та йкби то в нас на храму си стало таке, то би в Черемош такого діда вергли. Пху, кат би вже далі брав таких про-шєків, шо си б’ют.
— Та й що ти таки си роззіпала19 на мене, молодичко, бог би те вкрив? Та сми й не бив ю ані раз, лиш морснув отак-о!
— А камінь на йку маму в пазуху сте сховали? Ше й другого кого бити?
Каліка спішно підв’язував свої милиці й тікав. Очевидно, сьогоднішній храм му си не вдав.
Маруся пройшлася кілька разів цминтарем, обійшла церков. Знайомі гуцулки з Криворівні радісно вітали свою їмостечку, цілували руку, говорили звичайні слова — що от, мовляв, файна днина, що під добре верем’є і храм добрий, а під годину, то би си не вхрамував. Одна молодичка, жартуючи, запитала:
— А кого, їмостечку, виглєдаєте? Може, йкого леґіника файного?
Жарт був звичайний, гуцульський, але від нього чомусь зашарілася Маруся, як маків цвіт.
Казань відбулася перед церквов. Дєк скочив поза пліт, укєв штири гаджючки та й вбив посеред царинки. З того за-маєня говорилася проповідь. Гуцули потисли туда і збилися такою лавою, що нею хиляло, як хвилею на морі. Мало хто зрозумів, о що там ходило попові, але хто був ближче — скорботно зітхав, підіймав очі догори; хто стояв май далі, бесідував собі потихеньку з сусідою о маржині, а одна жінка положила собі кожух під голову і заснула, сказавши збудити себе, як казань си скінчить. Дві баби плакало зі зрушення; впрочім, на кожнім казаню плачуть дві бабі.
А потім був обхід доокола церкви. Сяло полуплене золото церковних святостей на сонці. Дяки галасали, стараючи-ся перекричати один одного, бо то гонір бирший — май-май високо, понад усі дєки голосом повести; а при тім виверчу-вали, завивали мотив, роблячи його подібним до гуцульської вбері, де все кручене, верчене, здоблене. Любить гуцул "дрім-неє завитєчко" — така вже його вдача, як сипле що або вирізує, — кладе туди сто орнаментів, сто мотивів, сто барв. Так же убирається, так же й співає, таку ж і психіку має покручену, незгадану, многогранну: вибачає такі речі, їх ніхто би не вибачив — і "араз образиться через ніщо, через дрібницю — і хапається за топір. Іде до війська, блукає геть світами, царами, а вернув д’хаті, знов убрав свій сардак, постоли взув, і ні чім ви не пізнаєте, що він у Відні пуцував1 коні капітанові, у Пешті маширував, шукав любовних приключок в "златей Прадзе". Сів собі на ґрунті оседком і сидить сам-саміський, і все життя, і все, що в нім, сам собі творить. Лиш те своїм узиває, що відвоював природи, у звіра та ще ніби у бога випросив. Ані потреби сусідства, ані користі групи, ані сили єднання він не розуміє — він індивідуаліст.
А історія летить невпинним маховим колесом, насувається молот культури — і недовго хіба проносити гуцулові його своєрідність.
X
Нарешті служба скінчилася. Нарешті! Похриплі дяки ходили, роззявивши роти, а коли говорили, то мов повішєль-ники, яким пощастило зірватися з шибениці. Тричі скупані у власнім сосі, попи їй голодні, як... впрочім, обійдеться без порівняння. Ближні гуцули забирали д’хатам своїх кревних, знайомих, гостей з других сіл, але більшість, маючи зі собою все потрібне для храмування — як гуслєнку, бриндзю, масло, мед, різні-різніські кулешінники, бурєшінники, голубці, а також обов’язкову прикрасу святого храму — добру посудину з горівков, — ця більшість розсипалася знов-таки по цмин-тариську, і там, серед зелених могилок, під захистом хрестів та смерічок, ішов правдивий гуцульський храм. Гуцульське кладовище і в звичайні часи ніколи не буває смутне, бо гуцул до смерті відноситься цілком філософічно і не боїться ані її самої, ані її царства. Не раз можна бачити на цминта-рі натерховану кобилу що мирно пасеться між могилками, з’їдаючи траву, порослу, може, з частин тіла попередніх ґазд її предків, а сам теперішній кобилин владика, трудний ходом, спить собі, положивши голову на чиюсь могилку. Часом забіжить сюди й закохана пара, вишукає собі захист, і тоді в царстві смерті совершається таїнство зародження нового життя. Словом, гуцульське Кладовище — це зовсім не хитар юдолі плачу і скорбот, а просто собі кавалок землі, який обов’язково треба було відрізати для одної конечної потреби життя.
А вже тепер, під час храму, то цминтарисько веселилося, грало життям, сміялося. Та де там сміялося! Таки попросту реготало, за боки узявшися. Самим мерцям, певне, весело було лежати та землю держати, а не один, може, був такий жвавий, що й сам би вискочив та дзенькнув чарчиною-дру-гою. Але шкода заходу.
І ллються речі гучні та веселі, сиплеться град гуцульських жартів, іноді неотесаних, вузлуватих, але завше влучних, що попадають просто в око, а головне — природних. Те, що в устах іншого здавало би ся безсоромністю, в устах гуцула або гуцулки, на тлі цих могутніх верхів, під небом синім безконечним, під немовчний гомін Черемоша, здається природною частиною безконечно різнородного життя.
А в плебанії собі йшов храм. Так, як завше.
Перемучені попи накидалися на їду і не мали часу говорити; господиня звивалася, як вужівка, стараючися, аби все було якнайліпше, аби любі гості не взяли потім на зуб. Властиво кажучи, всі ті старання були цілком даремні, бо однаково, роз’їхавшися з празника, попаді будуть судити й пересуджувати кожну дрібницю: і сос був пересолений чи недосолений, і сукня була комічна, і дань було мало.
Але тут — усміхи, похвали надміру, і тьма-тьменна повітової ґречності. Попівни піджимають губки і не хотять їсти, кавалери кібіцують і до поту стараються якнайдосконаліше наслідувати шляхоцькі маніри, а іноді, мов каменюкою в лоб, садять якимось dowcipem20.
Серед гостей старшої генерації йдуть поважні розмови на сучасні теми, про останні новинки, а втім, очевидно, найбільше про послідні виступи нового молодого отамана опришків Марусяка.
Звідки він узявся, цей метеор на галицькім небозводі, — ніхто якось докладно не знав, але про його безумно смілі і в такій же степені щасливі напади вже ходили цілі легенди. Ще так недавно появився він в ролі отамана опришківської ров-ти, але встиг уже здобути собі славу найпершого ватажка.
Появлявся цілковито несподівано серед переповненого народом ринку, починав пекельну стрілянину і наводив паніку на всіх; грабував, палив, забирав здобич — і щезав одразу, мов у воду падав, для того, щоби вирнути десь на другім боці гір і, зірвавши голову якомусь біреву угорському, знова щезнути безслідно. Всі мандатори з ніг збивалися, ганяючи-ся за ним ґрунями; от-от, здавалося, тримають вже в руках,
а він виховзне, мов в’юн, і під носом властей позволяє собі такі авантюри, що панове мандатори волосся на собі рівуть.
Ті, кому довелося його бачити, оповідали, що Марусяк був просто красавець, отже, не дивно, що мав успіх серед представниць прекрасного полу, і дуже можливо, що всі його оті незрозумілі появляння та щезання залежали в певній своїй часті від тих успіхів.
От навіть тут, на яворівськім храму, коли зайшла річ про Марусяка, молоді попаді почали шушукатися між собою, і якби хто з попів довідався про зміст отих сповідей, було би, може, не одній попаді кепсько.
Господар казав, що вони тут, в Яворові, опришків не бояться.
— Чому так, отче добродію?
— Бо у нас випадок тут був такий, що з того часу не хо-тять опришки сюди приходити.
— Який випадок? Коли? Де?
— Коли — сего вже не можу вам сказати докладно, але був. Раз прийшло до нас сюди на Яворів на толоки дванадцять опришків. Посідали, витягли бербеницю горівки, ладяться пити — а заїдати нема чим. Дивляться — іде один наш-таки, яворівський, ґазда: "Мой! Сда йди!" Той підійшов ні живий ні мертвий — боїться. Та й хто би не злякався — дванадцятеро хлопів, як дубів.
Велять йому опришки, тому ґазді, принести харчів на дванадцять душ... "Але дивись, кажуть, не дуже хавки розтвирай,
бо може бути біда. Неси мовчучи — спокійніше на тебе буде".
Пішов той хлоп за харчами. Що було лиш у хаті, — все позабирав. Приніс, почали опришки пити-гуляти, баювати. І самі п’ють, і хлопові дають, але він все відмовляється, не хоче. Ну, не хоче, то й не хоче — як собі хоче. Будемо пити самі.
Та й п’ють, та й п’ють, та й п’ють, та й п’ють, та допилися до того, що де хто був, там упав, там і спав. Порозкидалися по толоці, гей колодє.
Бачить хлоп, що твердо вснули опришки, взяли його думки. Бо він видів, як леґіні пересипали золото в бордюгах, а потім, кладучися спати, положив кождий собі свій бордюг під голови.
Взяла заздрість хлопа на тоті гроші, і рішився він на велике діло: ухопив сокиру й повідрубував усім опришкам голови. Так-таки усім дванадцятьом. Потім забрав усі дванадцять бордюгів, поховав між каміння, а сам пішов до мандатора і замельдував, що от я, такий-то й такий-то, замордував на лворівських толоках дванадцять опришків — прошу мені за тото нагороду. Та ще й нагороду дістав, не гадайте собі — от який був митець.
От з того часу оминають нас опришки, бо тут, у Яворові, нещасливе місце для них. Всюда б’ють, всюда розбивають, а сюда бояться йти.
Але не встиг єгомость закінчити фрази, як сталося щось цілком несподіване. Надворі почувся шум, ґвалт, якісь крики, потім розітнувся вистріл. До покою влетіла якась дівка, кричачи: "Опришки!.. Опришки!.. Чорні хлопці!", а вслід за нею, нагинаючися в низеньких дверях, один за одним, один за одним почали входити високі, рослі молодці. Стали під стінами, мов дуби, і чекали.
В першу хвилю всі гості окам’яніли. Відтак женщини почали плакати, мужчини стовпилися, мов гуси, і зі страху не знали, що почати. В хаті, і без того не дуже просторій, стало зовсім тісно. Опришки стояли мовчки, очевидно, чогось чи на когось чекали.
Ждати довелося недовго. За якусь,хвильку до хати сміло, свобідно увійшов... той леґінь, о котрім дні і ночі марила Маруся...
Троха не крикнула!
Леґінь увійшов* зняв крисаню, поклонився.
— Єк днювали, їгомостику?
Але ніхто не обізвався й звуком.