Сніг стиха так сичав під полозками, а то й шелестів, як спечені, зболені від ран губи,— й знову щось ударило в груди вернутись, аби помагати, проте, либонь, уже пізно було вертатись.
Опинившись на річці, за стрімчастим сухим очеретом, потерпав, аби кінь не вскочив у якусь ополонку, бо ж у селі неодмінно мали бути ополонки — чи хтось воду брав, чи хтось додумався прати шмаття. Але вже скоро натрапив на санний слід, що рівно слався по кризі, й на душі полегшало.
Тепер темна, без вогнів, Куманівка зоставалася праворуч, а ліворуч, через сонну заметену річку, виднів чорний, принишклий ліс. Колючий холодок то за шию чіплявся, то на спину перебігав, і Максим Ковтяга, посмикуючи віжки, вовкувато позирав обіч і вуха насторожено щулив з-під шапки, прислухаючись, нюшкуючи будь-яку небезпеку, хоча... як ти порятуєшся від тієї небезпеки, якщо настигне тебе?
Е-е, поліцаї таки не здогадалися, не викрили їх. Бо коли б здогадалися, то вже не минути якщо не кулі, то шибениці. А то ж очманіли з перепою — та й найшли на кому досаду зривати, що Галя від них утекла, що дівку впустили. Але всі Куниці — ой лихі, ой хижі, від них весь час сподівайся напастей, бо їхній рід такий. Та й знають, що від красних не чекати їм ні пощади, ні помилування, то вже мають налюту-ватися, хмеліючи від свого звірства.
Нічна Куманівка зосталася ззаду, аж не вірилося, бо чекав біди — й не переставав чекати. З обох берегів чорнів ліс, причаєний та понурий. І раптом угорі, в зоряному небі, прокотився важкий та протяжний гул, прокотився таки зі сходу,— й наче той погрозливий гул прокотився через самісіньку душу Максима Ковтяги, яка, здавалося б, до всього мала звикнути й мовчати, але ж ні, чомусь не звикла, чомусь неспогадано відгукувалася тонким своїм, невбитим людським єством.
А Федір отой Маковій зовсім стратив розум, заслабнув не тільки збитим, скаліченим тілом, а й головою. В гарячці, в жару до чого добалакався? Начеб збирався вбити його посеред річки. Посеред білого дня? А за віщо? Гармоніст із нього славний і, либонь, людина також славна, а бач, що з язиком буває, коли тебе до смерті зіб’ють, не шкодуючи ні чобіт, ні прикладів.
Якби справді хотів убити — не признався б, навіть якби погибель свою почув. Та й де йому сподіватись на погибель, коли баба Ликера обігріє й догляне, відварами та настоями полікує, своїми руками розумними вирве з могили. Ото якби поліцайня не схаменулась та не кинулася в хату до баби.
Зірки цвіли в зимовому небі, далека тиша стояла там, де ще недавно котився важкий, погрозливий гул...
І вже опинившись у скунялих Глибоких Колодязях, на околиці, спинився. Бо мав подумати, куди ж тепер йому далі правити. Ніч поглибшала, мороз поміцнішав, і де-не-де на снігу спалахували срібні іскорки, наче то внизу на землі віддзеркалювалося світло далеких зірок, що аж понабрякали густим сяйвом.
Зрештою, смикнувши віжками, подався до цвинтаря.
Подався до цвинтаря тієї ж миті, як згадав, що хата Маріїна зараз стоїть пусткою, немає там нікого. Завжди навідувався до доччиної хати, завжди, всі його дороги в селі вели через доччину хату. Але зараз не міг туди навернутися. Не міг, знаючи, що Марія переселилась до іншої оселі.
Цвинтар на сільській околиці сірів акаціями, вишнями та калиною, що росли поміж гранітних надгробків, дерев’яних та залізних хрестів.
Звернувши вздовж цвинтаря в поле, скоро дістався до крайньої, свіжої могили. Сніг тут було витоптано, жовтіла глина, а могила чорніла невисоким горбиком насипаної землі. Зсунувшись із саней, Максим Ковтяга повільно підійшов до цього темного горбика, зупинився близько.
— Маріє...
Доччине ім’я саме зірвалося з уст. І він принишк, вглядаючись у насипану землю, наче звідти, з-під неї, сподівався почути відгук-відлуння, але земля мовчала. А він терпляче стояв, наче сподівався на чудо. Бо завжди ж, завжди відгукувалася, коли батько звертався,— й раптом у пам’яті йому забринів м’який та приглушений доччин голос, так чутно забринів, що він аж затремтів від несподіванки, й зір його за-гострився-почіткішав, уп’явшись у свіжу землю на цвинтарі...
Від краю поля в глибину цвинтаря — могили рідних.
Перша від Маріїної могили — не така й давня могила її матері, небіжчиці Горпини, дерев’яний хрест сяє пухнастим снігом. А далі — батька Івана та матері Катерини, вони поряд, одного року й переставилися, пам’ять береже їхні похорони. Ще далі — дядьки й дядьки, їхні численні родичі, а весь цвинтар — це родичі їхніх родичів, що переселилися з землі уземлю за різних часів, бо й там, у невидній глибині, таки се^о, таки Глибокі Колодязі. Авжеж, померли, а як задумаєшся, а як згадаєш палко, до болю,— то й наче не померли, бо тримаються в пам’яті, бо печуть її. Вистачило в землі місця для них, мирно їм там ведеться, що ж, вистачить місця для всіх тих, хто ще отут, згори, й вистачить для нього, для Максима Ковтяги.
Бо що таке Глибокі Колодязі, земля їхня оця, завіяна снігом? Люди всі. І дочка Марія. І батько Іван, і мати Катерина. І всі родичі, й родичі родичів. Які з давніх-прадав-ніх часів спочивають гуртом. І ще ті, хто ходять по землі, щоб колись, як наспіє пора, також піти в землю й стати землею,— це й він, Максим Ковтяга, і його сестра Мотря, й нещасна внучка Ганнуся, яка зосталася сиротою, й Степан Бездушний із жінкою Ониською, й згорьована Домка з глухонімими хлопцями своїми Петром та Павлом, і одноногий Ни-кандр, і всі-всі інші. Й ті, які ще не народилися, але мають народитися, мають ще вийти з материнського лона землі, щоб у свою пору повернутися назад у її лоно, де вічний спочинок — після коротких поневірянь та бід на землі.
І всі-всі інші?.. І їхні сільські поліцаї — Данило Горбокінь, брати Куниці? И отой незнаний, що відняв життя в Марії, але ж і він сам також стане прахом? І ті з німців, що в сорок першому їхали на грузовику біля школи, а на них упала бомба — з літака, що й не всі тіла докупи поскладали? І ще ті вороги, яких уб’є фронт, а фронт уже не за горами, насувається, гримкотить уночі? І їхній прах стане землею Глибоких Колодязів, і з їхнього праху проростатиме зело й нове людське життя?
Думки роїлися в голові, спалахували відблиски думок, гасли, натомість каламутилися ще якісь інші думки, зовсім несподівані, що раніше й не навідували голову, а навідали опівночі отут, коли опинився на цвинтарі, біля свіжої Марії-ної могили.
Сухий шелест пройшов поблизу поміж могил, долинув від страпатої чорної акації, а потім наче легким подихом докотився до Маріїної могили — й зник поміж зеленої хвої та сухих польових квітів, якими згори було обкладено темний горбик.
Максим Ковтяга здригнувся, прислухаючись. Може, знову причулося?
Може, то душа Маріїна досі не знайшла свого пристановиська, нипає холодним цвинтарем, мерзнучи на холоді? Може, знову прошелестить, намагаючись сказати щось тією мовою, яка їй зараз приступна? Вглядався в могилу, в цвинтар, сторожко вслухався, але все довкола мовчало, принишкле та зачаєне.
Ще трохи постоявши над доччиною могилою, Максим Ков-тяга подався до саней.
Щиколотками пальців скрадливо постукав у віконну раму, а перегодя — нігтем пошкрябав по шибці, посивілій від інею.
І відійшов до сінешніх дверей. Скоро в сінях почулося човгання, брязнув ізсередини залізний засув — і двері, протяжно зітхнувши, відчинились.
— Хто там?
— А чом не питаєш?
— Нащо питати? Від своєї долі не втечеш. Заходь, Максиме.
Пропустивши брата через поріг, Мотря брязнула засувом, зачиняючи двері, а вже тоді ступила слідом за ним до хати. Від печі й досі йшов теплий дух, видно, палили і соломою, і сосновими дровами. Відслонивши затулку, Мотря в печі поміж попелу намацала жарину і, роздмухавши жарину, від її вогника запалила каганець. Каганець поставила в запічку, аби не світив на всю хату.
— Звідки так пізно? — поспитала.
— З Куманівки.
Мотря дивилася важким недовірливим поглядом великих некліпливих очей.
— Та й на цвинтар заглянув...
— На цвинтар? Опівночі?
— І сам не знаю...— Максим Ковтяга сів на ослоні, сперся на дерев’яну спинку.— Повело на цвинтар — я й подався... А де Ганнуся?
— Спить на печі... Заснула недавно.
Максим Ковтяга прислухався — й справді, з печі долинуло переривчасте сопіння та ще — схлипування вві сні.
— Щось розказувала?
— Плаче... Якби не переляк. Бо як переляк, то доведеться йти до баби їжачихи і виливати... Може, постелити? Постелю на тапчані, приляж, бо все на ногах та на ногах.
—■ Немає сну, голова гуде дзвоном, ось послухай лишень, чуєш?
Мотря слухняно наставила вуха — й не почула того дзвону.
— Як хочеш, а я таки постелю.
Кинула на тапчан старий одяг, а зверху — ряднину перісту і подушку, а накритися — овечого кожуха, від матері дістався, то й досі служив. Завжди балакуча та голосна, мовби ііерковна дзвіниця, зараз говорила глухим голосом, який, народжуючись на губах, там на губах і гаснув.
Тепер, коли нарешті зосталися вдвох, вони могли поговорити, але обоє наче втратили дар мови, перекидаючись плюсклими, сірими словами. Голова з розкучманим сивим волоссям ув’язла в плечах у Максима Ковтяги, й у голові дзвеніло невпинно, так що дивно, чому ж Мотря не чула того дзвону.
— Що ж воно коїться, Мотре? — озвався перегодя.
— А коїться — й краю не видно.— Та й повела головою на піч: — О, спить дитина — й у сні плаче.
Не роззуваючись і не роздягаючись, Мотря сіла на охо-лолу лежанку, притулилася спиною до яркуватої та горбкуватої стіни, понуро блимаючи на вкляклого на ослоні навпроти Максима Ковтягу.
— І діда Кописточки нема...
Либонь, спершу Максим Ковтяга не почув, бо як туманіла голова на грудях, так і туманіла. А потім — примарилось йому чи справді почулось? А потім — звів туман із грудей, озвався як не своїм голосом:
— Га?
Мотря човпіла на лежанці, то він звівся з ослона.
— Ти сказала щось, Мотре;? За діда Кописточку?
— А сказала, сказала, хіба ти не чув?
— А що не чув?
— Немає діда Кописточки. Думала, ти знаєш... Господи!
Зітхнувши, Мотря зсунулася з лавки, почовгала до скрині.
Остовпівши посеред хати, Максим Ковтяга дивився, як відчинила віко скрині, навпомацки порпалась там, а потім таки поміж усякого мотлоху знайшла тонку, жовтого воску свічечку. Опустивши віко скрині, запалила свічечку від кліпли-вого каганця, що бликав у запічку.
Свічечку припасувала перед іконою, що висіла над столом у кутку,— і з хатньої темряви ясно проступив умиротворений лик богоматері з невмирущим сином божим на руках.
— Упокой, господи, грішні душі...
— А де...