А ще позаторік, як ми жили тут перше літо, здебільшого диканьчани співали всяких салдацьких пісень, наприклад:
"Ой, гоп, судариня!
У барабан ударила.
Ударила — врізала
Три раза.
Барабан громко б’єть —
Рота наша стройно йдьоть!.."
Ми качалися зо сміху...
В цей час за тином почулись веселі голоси, забренькала бандура й хтось добрим баритоном завів:
"Ой, Дніпре, мій Дніпре,
Широкий та дужий"...
— О, це ж наші артисти! Колю, Якове, Косте, Василю заходьте до нас,— загукали наші господарі,— у нас цікаві гості з Рейну!
У двір увалилася весела юрба молоді в українських вбраннях: хлопці в широких козацьких штанях, панночки у вишиваних сорочках та плахтах.
Ми познайомились. Я зустрів двох моїх товаришів, тільки старших класів. Було дуже приємно. Всі посідали на ґанку й почали співати, гарно, стройно, чуло.
Іоганн Карлович взяв мене за лікоть, Я оглянувся й мені здалося, що в нього ясно блищали очі. Він нагнувся до мене й тихо промовив:
— Ах, как карашо! Знаменітельно. Люше, как "Лорелей".
Це була велика похвала, бо він дуже любить свою "Лорелею" й мабуть гадає, що вона — найкраща річ на світі. Я так подумав був спочатку, а потім догадався, що це він сказав на те, щоб підкреслити, що за такі співи готовий віддати навіть свого човна…
Було вже коло одинадцятої години. Почувалася страшенна втома. Ми почали прощатися. Господарі хотіли були зоставити нас ночувати, але ми рішучо не згодились. Тоді нас відвели навпроти до заїзду, що був близенько на базарі.
Ми полягали й тільки-що почали дрімати, коли почули, що на нас роблять напад блохи.
От тут вже здрейфив і Іоганн Карлович. Це другий раз, бо перший був під час бурі. Він не передбачав такої напасти, Але ж дав мені добру раду. Хоча проти бліх, казав він, вигадано багато всяких далмацьких та перських порошків, але ж вони мало помагають. Його один приятель робить так: коли кудись їде в дорогу й сподівається, що йому доведеться ночувати в непевних місцях,— тоді він ще зрана п’є "тіокол". Тіокол передає свій пах всьому тілу, а того дужу не терплять ні блохи, ні блощиці, ні якесь інше плюгавство.
— А крім того, тіокол попереджає застуду,— додав Іоганн Карлович, і враз захріп, не зважаючи на бліх.
Я ж довго ще вертівся й не спав. Слухав співи, що все ще не втихали, слухав, як, певне, на церкві жалібно гукала совка-пущик й згадував своїх любих, яких теж мабуть їсть всяке плюгавство в чужій далекій стороні...
Вночі мені увесь час снилась товста пані з барабаном. Вона стукала по ньому тоненькими гострими швайками, якими все силкувалася вколоти мене по тричі одразу…
Й чого може снитись така дурниця?
— — —
Третій день
Ми встали пізніш, як в попередні два дні. Було вже 23 липня. В сім годин ми, напившись чаю в заїзді, подалися на баштан діда Дерев’янки. І що ближче ми підходили,— то все дужче я хвилювався. Але ж ще здалеку я побачив укриту брезентом "Лорелею", а біля неї — "Бутоську", який силкувався влізти під ташу.
Побачив його й наш "чорний диявол" і, мов куля, помчав до нього. Тільки йому сьогодні не довелося повторити вчорашній герць, бо "Бутоська" між ногою та дерев’янкою баштанника шугнув у курінь.
Дід Матвій страшенно зрадів, нас побачивши.
— Я вже мозковал: штось вам приключилося; не іначе, як якась приключка...
Він ще довго розповідав нам всяку дещицю, допомагав зсадити у воду "Лорелею", нарешті вибрав кілька диньок-"дубівок" на дорогу й дуже дякував за гроші, які дав йому Іоганн Карлович.
На прощання він сказав:
— Хараша ваша лодушка; нігде правди задєть! Но єщо лучча люлечка. Вот, када би мнє такую!
І яке ж його було щастя, коли Іоганн Карлович мовчки вийняв з рота свою люлечку й, не викидаючи тютюну, віддав йому запалену. Шкода, що в Матвія була одна нога, а то, певне, танцював би з радощів.
Коли ми вже сідали в човна, він пищав своїм тонким голоском:
— Обізательно заїжайте до Писаревщини. Она — ото-о! Не ото, що ото, а ото,— що ото-о! — показував він пальцем, але ми вже пливли, та ще й його Бутоська, побачивши, що його чорний ворог в човні,— войовничо й люто гавкав на нас, стоячи обіч з дідом...
Якби ми знали, що нам трапиться в Писаревщині, то, певне, туди б не заїздили. Неначе нам напророкував дід Дерев’янка, назвавши Самзная "чорним дияволом"...
Коли ми виїхали з Чернечого Яру, то вже було коло дев’яти годин ранку. Сонце пекло добренно, але подував попутний вітрець і "Лорелея" летіла, часами — на парусі, часами — на веслах по блакитній воді. Через годину ми вже опинились навпроти Писаревщини.
На нашому шляху — це єдине більше село, що лежить на лівому боці Ворскли близько берега. Ми допоручили човна черницям, які доглядали біля води монастирське полотно й за кожним словом говорили: "Спаси Господи!". Потім ми пішли до монастиря. Я сподівався, що тут також можна буде поснідати, як у Київській Лаврі. Але ж виявилось, що монастир зовсім невеличкий, однак затишний, чистенький, стоїть він просто посеред села, відділяючись від селянських хат білим кам’яним муром. Було якесь свято й у церкві ще правилася пізня служба. Ми зайшли всередину.
На нас повіяло приємною прохолодою й потягло добре знайомим мені запахом ладану. В церкві були майже самі черниці, які скупчилися біля вівтаря, а при виході стояло з півдесятка бабів та дві дівчинки. Служба вже кінчалася, черниці співали "задостойник". Я зацікавився, почувши, як одна пнулась конче співати басом і навіть наблизився до криласу. Коли це враз ззаду мене почулася якась метушня. Всі черниці обернулися до дверей і урвали співи; я теж оглянувся — й закам’янів: посеред самої церкви, на холодних чавунних плитах, широко розкинувши всі чотири лапи, лежав Самзнай. З червоного язика капала слина, а він, почуваючи спасенну прохолоду, відбивав своїм хвостом такт за тактом по чавунній підлозі наче хтось клепав у колотушку!
Черниці швидко хрестилися й переляканими голосами повторяли одне тільки слово: "Іскушеніє, іскушеніє!"
Іоганн Карлович спокійно, але голосно гукнув
— Ге-веґ форт! (Пішов геть!).
Але Самзнай лише облизався й ще дужче застукав хвостом. До нього підскочила якась черниця,— Самзнай загарчав і голосно гавкнув. Отямившись, я кинувся до собаки, вхопив його за ошийок і поволік з церкви. Я радий був тікати, скільки сили, але ж не можна було покинути товариша — Іоганна Карловича, а він, наче б то нічого не трапилося, спокійно стояв посеред церкви й з цікавістю дивився на переляк черниць.
Тим часом до нього підійшла одна, стара-престара, в довгій мантії й, показуючи на двері, промовила:
— Вийдіть, господине.
— Варум? (Через що?) — невідомо з якої причини по-німецькому запитав Шульц.
— Я вас честю прошу, господине! — повторила, вже гніваючись, черниця.
— Абер вас іст дох гешеен?
Я заглянув у двері, держачи за ошийок Самзная, й пошепки кликав:
— Іоганне Карловичу. Та ходімо бо швидше!
Тоді Шульц повернувся й спокійною ходою, як москаль, вимаршував на ґанок. За ним посунули кілька черниць і та — найстаріша.
— Какоє ви імієте польноє право, господине, наводить у святий храм собак та єщо й оскорбляєтє монашеський сан? — строго запитала вона, пристукуючи палицею.
Тоді вмішався я:
— Вибачайте нас, матушко. Ми ж цього не хотіли, це ж не навмисне.
— А оскорбляєтє тоже не навмисне? — ще сердитіше напустилась вона.
— Нада покликать "правительство",— вмішалася друга стара черниця.— Матушко Варсонофіє, гукніть лишень стражника... Поналазять всякії, оскверняють Божій храм та ще й ругаються!
— Та хто ж вас ругав, матушко? — спитав я.
— Хто ж, як не оцей! Иш, який! Говорить: "Аби б ти здохла шельма"!.. Якая же я шельма, га?..
Це вона так зрозуміла слова Іоганна Карловича: "абер вас іст дох ґешеен?" — тобто: "що власне сталося"?
Як я не роз’яснював їй,— нічого не помагало. Тікати було не зручно: вскочили то — вскочили, треба вже було доводити справу до кінця. Швидко прийшов і поліцай. Нас оточила сила черниць: служба вже скінчилася й вони всі висипали з церкви.
Стражник підкрутив вуса, зняв перед старшою картуза й спитав:
— Што случилось, матушко Казначея?
Вона, а за нею всі інші почали розповідати, як ми привели "диявола" в церкву, як потім Шульц лаяв казначею й тому подібне.
— А скудова ж ви такії, господа? — повернувся до нас стражник.— Пашпорта імієте?
Іоганн Карлович витяг паса, і, показуючи на мене сказав:
— Мой сін, а то — Замзнай!
Потім, не поспішаючись витяг цигарку, відкусив кінчик і почав запалювати.
— Тут не можна курити! — закричали черниці.— Тут святе місце!..
Тим часом поліцай вертів на всі боки папір, писаний німецькою мовою, й нічого не міг зрозуміти. Довго ще ми поясняли йому, хто ми й чого тут опинилися. Нарешті він записав наші прізвища й, довідавшись, що Шульц — учитель духовної семінарії,— відпустив нас, заявивши:
— Доложу господину приставу, а йон потом усьо розберьоть. Розходись, господа; розходіться, матушки!
Ми швиденько посунули до річки, посідали на "Лорелею", розпустили вітрило й швидко від’їхали від цього святого, але й небезпечного місця...
Обідали ми проти Великих Будищ, що розкинулись далеко від річки на високих горах правого берега. А потім просто поїхали до Опішні.
Опішня — останній пункт нашої подорожі. Ворскла власне не підходить під саму Опішню, але на річці стоїть незвичайно гарне сільце — Міські Млини. Тут, справді, водяні млини, для яких річку трохи запруджено загатою. Через те далі вона розливається у великий, розкішний ставок. Тут маєток якогось пана з дуже музичним прізвиськом: "Даніель".
Мені здається, що Міські Млини — найкраще місце на всій Ворсклі. Яка широка видається річка, які чудові левади, гаї... А коли ми вибрались на гору, зоставивши "Лорелею" біля млина,— то не могли відірвати очей від краєвиду. Заходило сонце й позолотило всі безкраї лани, десь, аж на крайнебі було видко золоту церкву (здається — Милорадівську), річка — переливала, як перламутр. Мені згадалося, як Сатана спокушав Христа з гори, і я подумав, що певне той краєвид був подібний на Опішнянський...
"Гори мої високії...
Та не так високі, як хороші!.."
У Іоганна Карловича був тут знайомий земляк. Він мав ковбасню, й ми спинилися в нього.
Після вечері нам подали чудових слив. Не дурно ж в "Енеїді" Котляревський між всякими смачними стравами згадує й "корито опішнянських слив".