Ще на її очах ті самі улани, що жили в них, розпалювали клоччя й кидали на стріху.
— Що ви робите? Чи ви ж люди? — скрикнула Пріся і, не спиняючись, кинулася до своєї світлицї. Там було темно й тільки при сяйві пожежі, що світило в вікно, вона побачила батька, що стояв біля матері й намагався підняти їі з ліжка.
— Матінко! Тату! — скрикнула Пріся й припала на ліжко до матері. Данило пізнав голос своєї дочки й перехрестився з подякою до Бога, що повернув йому улюблену дитину.
— Устань, доню! — сказав він. — Та допоможи мені винести матір з хати. Вона без пам'яти й, мабуть, довго не проживе. Швидче, Прісю... швидче, бо стріха вже горить.
— За що ж вони нас, тату? За що?.. — з риданням питала Пріся.
— Це не вони, дочко! Це Бог їхніми руками карає козацький Корсунь за те, що ми, реєстрові козаки, забули неньку-Україну та вірно служили польському королеві.
Батько й дочка поклали непритомну матір на рядно й понесли з хати. У дворі вже не було нікого й полум'я вільно шугало там по повітрю від хати до повіток, а від повіток до клуні. На велику силу, обпалені гарячим повітрям, старий козак з дочкою донесли матір до садочку й там поклали під тією самою яблунею, що під нею колись Пріся з Микитою слухали соловейків...
Х
Минув уже цілий місяць з того часу, як Микита Галаган пішов до Крутого Байраку. Застав він там чоловік з п'ятьдесят утікачів, далі ж що-дня людей там ставало більше. Всі тікали від утисків подяків і ховались у байрак цід захист озброєних товаришів. Спершу прибували до байраку самі парубки, далі ж почали рятуватися там і дівчата й жінки з чоловіками та дітьми.
З утікачів склався вже цілий загін сот у три козаків, і треба було кому-небудь давати порядок і кермувати тим загоном. Зібравшись на раду, козаки одностайно обрали за отамана Микиту Галагана, знаючи, що він багато воював з ляхами й мав у військових справах чималий досвід.
Микита перш за все звелів козакам побудувати на все жіноцтво та дітей курені, а сам покликав до себе свого колишнього товариша Петра Зануду, що теж брав участь у павстаннях і бував на Запорожжі.
Козак Зануда на вигляд скидався на чумака. Нічого войовничого або завзятого у його постаті не було, а сірі, нерухливі очі робили його на вигляд людиною плохою, навіть забитою. Такий то козак і потрібний був Галаганові.
— Іди, братіку, до свого Стебліва, — сказав Галаган Зануді, — добудь собі кобзу та й рушай від села на південь на зустріч Хмельницькому. Підмовляй людей, щоб ставали на ляхів та справляй їх сюди до нас, а сам принеси мені певні звістки про запорожське вїйсько та Хмеля.
— Як іти, то й іти! — спокійно відповів Зануда й, віддавши товаришам свою зброю, помандрував на Стеблів. Опріч Зануди, Галаган вирядив ще з десяток козаків по околицях Корсуня: у Богуслав, Нетребку, Лисянку, Охматів, Ставище й навіть у Канів, щоб підмовляти людей озброюватись та збіратись до Крутого Байраку.
Щодня в байраці людей більшало, і Микита, скориставшись з того, почав перекопувати шлях, що йшов із Корсуня на Богуслав повз береговий ліс та Крутий Байрак. Окрім рівчаків копали ще ями та закидали їх зверху гиляками, як на дикого звіря, щоб ляхам ніяк не можна було проходити цим шляхом. Тільки козаки, що жили в байраці, знали якими стежками можна було дійти до Корсуня, Стебліва й Богуслава.
Сам Микита теж іноді виходив з байраку на розвідки, вистежуючи, де й як стоїть польське військо. Двічі по ночі приходив він навіть до своєї хатий ховаючись у темряві саду, виглядав, чи не вийде Пріся, але вона під той час приймала муку в замку, і Микита вертався від хати до байраку ні з чим. Через чотирі тижні до Крутого Байраку вернувся Зануда. Він цілий місяць не голив собі бороди й тепер справді скидався на старця-кобзаря. Козаки щільним колом оточили його.
— Ну, кажи ж, які вісті!
— Вісті такі, що хоч би й довіку!
— Слава Господеві! — почулося по натовпі. — Починай же все з початку.
— Як вийшов із Січі Хмельницький із запорожцями, так зразу ж до нього почали збиратися люди з України та ще, Кримський хан прислав йому чотири тисячі орди на потугу. А тут почув Хмель, що пливуть на нього Дніпром козаки з Барабашем, а суходолом суне Стефан Потоцький з коронним військом. Що йому робити? Подумав і пішов з військом на Потоцького, та й перестрів його на Жовтих Водах.
— А з реєстровими ж як? — спитав Галаган.
— А до реєстрових він вирядив Джеджалія Хвилона та Ганжу, так ті й підмовили реєстровиків стати на бік Хмельницького.
— А недоляшок же Барабаш як?
— З Барабашем недовго розмовляли: Джеджалій простромив його списом та й укинув у Дніпро!
Натовп радісно загомонів:
— Молодець Хвилон! Катюзі по заслузі!
— Ну, далі, далі кажи!
— Так от, як приєднав Хмельницький до себе лейстровців, так і вдарив на Потоцького. Драгуни польські трохи побилцся, та й собі передалися до наших... Тоді як ударили всі гуртом на ляхів, та як почали їх рубати... а далі оточили їх у Княжих Байраках з усіх боків, та й вигубили всіх до останнього.
— Слава! Гаразд! — почали гукати козаки. — То їм за наші кривди!
— Тепер Хмельницький уже здобув Чигирин і прямує битим шляхом сюди на Корсунь, щоб ударити на коронного гетьмана.
— Добре буде! — сказав Галаган. — А ми вдаримо на ляхів ззаду. Глядітъ, панове: тепер пильно треба стежити за польським військом.
— Наблизився час, щоб нам або покласти свої голови, або витягти на волю всю Україну. Хто не охочий віддати своє життя за волю України, той нехай іде геть з нашого табору!
Щоночі після того чатівники Галаганові доходили аж до Корсуня й як тільки поляки почали робити позад Корсуня й по-над Россю шанці, Галаган зараз же про те довідався й зрозумів, що Хмельницький наступає, а поляки не наважуються на нього напасти й окопуються, щоб оборонятись.
Побачивши того ж вечора, що над Стеблівом, а далі й над Корсунем, небо почервоніло від пожежі, Галаган догадався, що ляхи покинули обидва міста й палять їх, щоб не досталися Хмельницькому. Він поділив своїх козаків на дві ватаги і одну послав з 3анудою до Стебліва, а другу повів сам до Корсуня з тим щоб рятувати серед пожежі своїх людей та відбивати в поляків награбоване добро. Свою ватагу Галаган повів тим самим шляхом, що ним тікав із Корсуня, себ-то через березовий ліс та балкою по Росі. На своєму шляху козаки перестріли валку поляків, що бігли верхи з Стебліва на Корсунь, але тепер був уже не такий час, як тоді, коли Микита ховався від поляків по терниках... Тепер козаки не ховалися, а привітали поляків з мушкетів і ті, не сподіваючись тут ворогів, кинулись у розтіч, лишивши на землі біля балки,скілька трупів та поранених.
Що далі бігли козаки, то все більше червоніло над ними небо. Корсунь майже ввесь уже зайнявся й горів, як свічка. От нарешті добіг Галаган до Росі, щоб перебрести на той бік. Осяяна червоним полум'ям вихиляста річка скидалася тепер на вогненного великого змія, що, мов у корчах, покрутився по долині. Не звертаючи уваги на той дивний, невиданий краєвид. кезаки перебрели червону Рось і побігли берегом. Далі ж Галаган поділив їх на десятки й пустив всякий десяток окремо, наказавши добувати собі коней та збіратись, як що можливо буде — на майдані, а ні — так біля броду. Сам він з десятьма товаришами побіг до хати свого тестя.
Перебігши леваду, Микита вскочив у садок, побіг стежкою й несподівано натрапив просто на Прісю, що, стоячи навколішках, схилялася до непритомноі своєї матері.
— Микито! — несамовито скрикнула, скочивши на ноги Пріся, пізнавши при сяйві пожеж чоловіка.
— Прісю!
Микита простяг руки, щоб обняти любу дружину, але в цю мить полум'я відбилося своїм червоним сяйвом на її обличчі й він жахливо відступив від жінки назад.
Мов ножем він прошив тим рухом серце своєї Прісі й вона зодчаю заламала свої руки.
— Нащо ж я нещасна лишилася жити на світі? Краще б кинутись мені у полум'я пожежі ніж дождати, що милий мене відцурався!..
Тільки тепер Микита опам'ятався й зрозумів, що з Прісею сталося якесь нещастя. Він кинувся до неї й намагався заспокоїти її.
— Прісю, Прісю! Що тобі сталося?
Вона припала до нього з риданнлм і почала розповідати про все, що було без нього.
— Бідна моя, бідна! — сказав він, коли Пріся скінчила. — А проте не вдавай серця в тугу — ще твій видочок вигоїться. А що з матінкою?
— Тихше сину! — сказав Цимбалюк. — Мати помирає!..
— Боронь, Боже, від такого лиха!
— Годі гаятися, Отамане! — озвалися козаки. — Чуєш, люди репетують.
— Зараз, зараз! Простіть тату, що мушу покинути вас.
— Ти кидаєш нас під таку добу? — з докором скрикнула Пріся.
— Ніколи тепер балакати, серденько! — відповів Микита. — Чуєш, там братів наших мордують? Вам же отут безпечно. Треба бігти туди на поміч!
Хати в Корсуні стояли далеко одна від одної, чергуючись з садками, городами та левадами, тому-то хоч майже всі вже хати горіли, а ходити й їздити вулицями було безпечно. Там жовніри гнали ще волів та коней і тягли вози, як раніше. Всі вони були зовсім безпечні, знаючи, що вороги були від Корсуня далеко.
— Побачивши двох уланів, що гнали десяток коней, козаки кинулися їм назустріч, вбили обох з мушкетів і, забравши коней, зраз стали всі вершникаыи.
— Рубаймо ж тепер, панове, всіх ляхів, кого здибаемо, а наших рятуймо! — гукнув Галаган.
Козаки побігли вулицею, рубаючи шаблями жовнірів і повертаючи назад вози все те, що вони награбували. Вони забігали навіть у двори, де вчувався галас і, застукавши там поляків за грабунком, рубали їх на смерть. Скоро Галаган збігся ще з кількома десятками своїх товаришів, що всі вже поробилися вершниками, і, приєднавши їх до себе, подавсь на інші вулиці, що були далі від Росі. Тими вулицями виходило з Корсуня останнє польське військо. Постріли, що вчувалися туди з нижньої вулиці, не звертали на себе уваги, бо всі покладали на думці, що то жовніри стріляють тих корсунців, що змагаються.
Дві години бігав Галаган з товаришами по Корсуні, й хоч не мав сили загасити пожежи, а проте одбив і повернув назад скілька сот возів з добром людським, забрав скілька сот коней, багато товару та іншого добра.
Через дві години Микита виїхав на майдан і побачив перед замковою брамою польську залогу.