— Я вважаю, що Іван Павлович не заперечуватиме (ввічливий кивок у бік ректора), якщо ми надамо можливість Хомутенкові перездати російську мову. Хлопець він здібний, це видно по оцінках з інших предметів, і буде жаль, якщо ми його не приймемо. Крім того, треба взяти до уваги, що він виходець із колгоспної сім'ї. А до того ж підготовка в сільських школах дещо слабша, ніж у міських, і коли взяти до уваги точку зору Ірини Леопольдівни, то багато сільських десятикласників залишиться поза вузами.
— Так, так. Теорія Ірини Леопольдівни не витримує, м-м-м, критики. Я, м-м, не погоджуюся з нею, — висловився дідок, пощипуючи себе за сиву борідку.
Зачувши слово "теорія", похмурий член комісії витяг шию, як стройовий кінь на звук труби, і зараз же пішов у наступ.
— Щоб критикувати чиюсь теорію, треба мати якісь докази, а ви їх не маєте!
Бачачи, що два старих півні вже зчепилися, ректор постукав олівцем об графин, закликаючи їх до порядку, і задумався. Всі теж мовчали і чекали його слова. Потім ректор сказав щось, і члени комісії заговорили всі разом, але розмова їхня відбувалася впівголоса, і Улас нічого не міг розібрати.
Ректор, поговоривши із членами приймальної комісії, відкинувся на спинку стільця і якусь хвилю дивився на Уласа уважним вивчаючим поглядом.
Обличчя хлопця було відвертим і простим, воно зробило на ректора хороше враження, і він за цю коротку хвилю вирішив справу і щось тихо сказав секретарці. Секретарка підійшла до Уласа і подала йому папірець, потім відступила так, щоб приймальній комісії було видно вступника, а їй —доцента, і поштиво стала біля столика, спершись на нього правою рукою, вигнувшись тонким станом і підігнувши під себе правий каблучок.
— Товаришу Хомутенко, — оголосив ректор, — рішенням приймальної комісії вам дозволено перездати російську мову. Якщо вам це вдасться, ви будете зараховані на історичний факультет. Згодні?
Улас кивнув головою і тихо сказав:
— Згоден.
Секретарка вирядила його за двері і викликала слідуючого.
Улас перездав російську мову і був зарахований на історичний факультет. Провчився два курси, а на третьому змушений був припинити навчання: на зимовій сесії він не набрав потрібної кількості балів, і з нього було знято стипендію.
Нікому нічого не сказавши, Улас поїхав додому. Уже дома він одержав кілька листів від товаришів. Вони докоряли йому, говорили, що йому не до лиця губитися перед труднощами і що якщо в нього залишилося хоч трохи мужності в серці, то він мусить негайно повернутися в університет і продовжувати навчання,
Улас на листи не відповів. Друзі, заклопотані студентськими буднями, згодом перестали турбувати його.
Так він і жив у рідному селі, нікому ні слова не говорячи про справжню причину свого приїзду. Коли ж його допікали запитаннями, він відповідав, що приїхав у село поправити своє здоров'я, що в нього головні болі і що в зв'язку з цим лікарі надали йому відпустку на невизначений час.,
Мати бачила, що з сином щось коїться незвичайне, і допитувалася, чи не вкрав він чого, крий боже, бо в городах і таке буває, чи не оженився?
Улас заспокоював, що нічого подібного не сталося, а сам робився ще мовчазнішим і замкнутішим. В селі майже не появлявся, бо йому соромно було дивитися людям у вічі, і цілими днями порався вдома по господарству. У вільний час читав книжки або бродив по лугах, задуманий і похмурий.
VI
На дверях кабінету голови сільради висить табличка, на якій написано: "По лічним ділам прийом по середах від 12 до 2". Сьогодні був четвер, і Гнат, відмикаючи двері, перевернув табличку другим боком: "По служебним ділам від 8 годин ранку до 6 годин вечора". Коли Гнат відкрив двері, в лице йому вдарило застояним повітрям, але він звик до нього, і не звертав уваги, і навіть не відкрив вікна, —щоб провітрити свій кабінет, а зняв картуз, поклав біля себе на столі і став чекати відвідувачів. Зодягнений Гнат був у кітель і в галіфе, і це було його офіціальним костюмом, в якому він приймав відвідувачів, виступав на зборах і їздив верхи на жеребці. І навіть сторонні люди, глянувши на його костюм, пізнавали в ньому сільське керівництво.
Стіл, за яким сидів Гнат, був реквізований у попа. Зелене сукно із нього поздирали, і Гнат наказав сільрадівському конюхові Кузьмі його спалити, але Кузьма не спалив, а забрав клапті додому і пошив собі картуз. Гнат не міг стерпіти, щоб сільрадівський робітник носив на голові попівщину, і коли їхали через міст, зірвав картуз із голови Кузьми і зі словами: "Релігія—опіум народу!" — вкинув його у Ташань. Кузьма почухав пужалном потилицю, сумними очима подивився, як відносить вода картуз, плюнув через перила і поїхав далі.
Крім стола, в кабінеті було кілька стільців, шафа з паперами, пуста етажерка, на якій стояв глиняний глечик з водою. На стіні висів портрет Чапаева на коні і в бурці, з оголеною шаблею. Дядькам, які не хотіли здавати молока або м'яса, Гнат, показуючи на картину, говорив:
— За вас воювали. А ви тепер хочете Радянську владу підривать?
Склавши руки, Гнат сидів так довго тому, що ждав приходу секретаря, який повинен був доповісти йому про стан сільрадівських справ і про те, що нового, які папери одержано з району, які телефонограми при-ч" йнято, що "до виконання", що можна відкласти на якийсь час. Секретар сидів через стіну, і щоб його покликати, досить було постукати кулаком у стіну або просто зайти в його кімнатку, але Гнат цього зробити не міг, бо це не входило в його обов'язки. До того ж секретар часто говорив Гнатові: "Я ваші кроки, товаришу голова, ще на ташанському мосту чую". Ось чому так настирливо чекав Гнат приходу секретаря і вже навіть почав гніватись, що той не приходить, як раптом пригадав, що секретаря викликано в район на якесь засідання, отже, в сільраді вони залишились вдвох із кучером Кузьмою, що сидить під конюшнею і латає хомут.
Гнат відкрив вікно і запитав у Кузьми, куди пішов виконавець.
— Коли б не додому снідати, — поволеньки відповів Кузьма.
— Ти довго будеш ширяти швайкою?
— А що таке?
— Сідлай жеребця. Мені їхати треба.
— Як же я його засідлаю, як він пасеться аж за Радьківщиною? Це ж п'ять верстов. Доки приведу — обід буде.
— А хто тобі давав розпорядження там пасти?
— От тобі й раз!.. Хіба ж ви забули, як ми їхали степом і ви казали, що там сільрадівська толока і щоб я тамечки пас.
Кузьма волоче в конюшню недолатаний хомут, розшукує вуздечку і поволеньки пускається в дорогу.
Через дві години із-за бугра появляється він на жеребці, їде тюпки, як верблюдом по Сахарі.
— Швидше! — кричить йому Гнат.
— Куди швидше? Він такий сатана, що ще скине. Поволі, як би сонний, прив'язує Дуная до конов'язі, накидає йому на спину сідло. Незабаром повз вікна пропливає лискучий від поту рудий круп жеребця. Гнат уже стоїть на ганку і жде, доки йому підведуть коня.
— Пльотку, — простягає він до Кузьми руку.
— І навіщо вона вам здалася? — мнеться Кузьма. — Дунай і так слухняний.
— Не твоє діло.
Гнат чіпляє на руку нагая, жеребець скошує очі, неспокійно перебирає ногами, шкіра на ньому ворушиться. Гнат натягає повіддя, лице його стає червоним, як випечена цегла, жеребець поволі осідає на задні ноги, робить стрибок і стелеться в наметі, збиваючи копитами хмару куряви. Кузьма довго дивиться вслід голові і знову сідає під конюшнею латати хомут.
Кожного ранку Гнат об'їжджає село, щоб встановити, чи всі вийшли на роботу, чи немає ніяких порушень, як-от крадіжка колгоспного майна, порубка дерев на шляху, ночівля проїжджих та перехожих без його дозволу і т. д. Цього разу, їдучи селом, він ще здалеку помітив запряжену волами гарбу, що зі скрипом рухалася йому назустріч. На гарбі лежали Опанас Бовдюг, Гарасько Сич, Охрім Горобець, Сергій Золота-ренко і Андрій Блатулін — Латочка. Біля гарби танцюючою ходою ішов молодий парубок Северин Джмелик — "двогубий", прозваний так за те, що колись парубки "на чужій" розсікли йому навпіл губу. Губа зрослася, але тонюсінький, як ниточка, рівчачок все рівно розділяв її на дві половини. На Джмеликові сорочка нарозстіб, білі гудзики виграють у два ряди, як клавіші на гармошці, очі голубі, як ясне небонько, в них так і кипить відчайдушність.
— Куди їдете? — запитує Гнат, заступаючи жеребцем дорогу.
— У Крим по сіль, — веселіє очима Джмелик.
— Говори толком.
— Хіба не бачиш куди? Орати, — говорить Бовдюг і спльовує через полудрабок.
— Чому так пізно? Закон знаєте: весняної пори в полі до схід сонця!
— Орали за Пісочковим, там кінчили, тепер пере-'і їжджаємо на Радьківщину.
— Дивіться...
— А то що буде? — виграє очима Северин.
— Можемо за ледарство з колгоспу викинути. Северин глузливо усміхається, цьвохкає биків батогом, гарба із скрипом рушає далі.
— Викидай, блат, та тільки на м'яке, щоб не розбитися, — кричить услід Гнатові Латочка, у якого замість "брат" виходить "блат", бо він не вимовляє букви "р".
Але Гнат не розчув останніх слів і поїхав далі. У нього було ще два пункти, які він мав провірити: медпункт і школа.
Спочатку він заїхав на медпункт. Старенький фельдшер у білому халаті з рудими плямами на полах стояв на задньому ганку і годував курей. Забачивши Гната, він крикнув до когось у хату:
— Так на що ви скаржитесь?
— Ріже мене і пече попід боками, — обізвався із хати жіночий старечий голос. — Так мене мучить, голубчику, що хоч лягай та помирай.
Гнат зайшов до амбулаторії і побачив на стільці стару бабу з жовтим лицем. Біля її ніг стояв кошик, у якому тріпалася зв'язана курка.
— Хабар? — суворо насупив брови Гнат і показав ногою на кошик.
— Який там хабар, голубчику! На базарі купила.
— Так рано справилась?
— Раненько встала, то й побазарювала. Гнат лізе в кошик, витяга звідти присмирнілу курку і грудочку масла, загорнуту в ганчірочку, люто витріщає на фельдшера очі:
— Оце ти так трудящих лікуєш? Земську больницю відкрив? Ну, я з тобою поговорю!.. Я тебе швидко одучу від слабості на праву руку!
Він кладе курку і масло в кошик і спроваджує бабу з амбулаторії. Переляканий фельдшер кидається до ша-ховки із спиртом, щоб як-небудь врятувати своє становище, але Гнат і слухати нічого не хоче; він сьогодні невмолимий.
— Зайдіть до мене в кабінет, — суворо каже він. — Я там з вами побалакаю. Фельдшер уже знав, що значить зайти в кабінет.