Пішліть йому і цілий табун коней, а коли йому того буде треба, то вас усіх візьме за чуприну і пішле в Сибір, і певно не завагається... Певно, як йому треба було хабаря, то написав чемненького листа... Блаженні, котрі вірують, що цариця не знає того всього... Як можуть розумні голови такі нісенітниці говорити! Цариця знає усе. Вона знає через своїх шпигів, що ви їсте, а не знала би того, що нашу землю заселюють балканськими зайдами та що ми не даємося? Таж те все робиться по її волі. Хоч би лиш з наших чолобитних прохань дізналася би, що твориться на Запорожжю. Ой, люди, люди!., та хіба ви люди? Таж ви гірше дітваків, бо й дітвак в таке не повірить. Хочете знову висилати депутатів до Петербурга та ненаситним панам хавку запихати нашим добром. А скільки вже тих депутатів посилано. Із них у нас вже створилася окрема порода людей — "столичників". І вони писали недавно до нас, коли хлопоталися про відмежування наших запорозьких земель, що пани вміють брати, а зробити нічого не хотять. Таке саме буде й тепер — і на це я дам собі голову відрубати, коли покажеться не так. Таж подумайте — ви розумні голови,— що як цариця завзялася знищити Запорожжя, то її від цієї думки не відведеш ні подарунками, ні вірною службою, ні нашою кров'ю. Як ми вірно дотепер служили царям! Хто здобув усі займища турецькі та татарські, як не ми? А для кого — чи для себе? Для цариці. Нас гнали все напереді, а щойно за нами йшли світлі потьомкіни, розумовські та паніни— з московським військом. Без нас пропали б вони всі, мов руді миші в степу. І коли ми що здобули своєю кров'ю, тоді аж вони приходили. їм досталася уся воєнна добич, а нам — дуля. Вони верталися, навантажені усяким добром, а ми — обідрані, голі та голодні. Вірнішої служби за нашу світ не знає, а в нагороду за це цариця, куча дочка, відбирає нам нашу прадідну землю і роздає своїм коханцям або зайдам і військо з них робить, щоб потім нам скочило на голову. Прийдеться нам або в драгуни, або якого там чорта переписатися, або в кріпаків піти, так як на Гетьманщині сталося... Так, панове товариство, наше сонце заходить.
— Не можна так говорити, пане-товаришу, бо цариця, наша матка,— розумна людина і знає, що запорожців їй треба. Нам треба йти покорою та хитрощами, щоби наверху удержатися. Ти, пане сотнику, дивишся на Москву вовком, хоч не маєш до того причини, бо ти багатій і всякого добра у тебе доволі.
— Певно, що не був худопахолок, але цариця мені того не дала, і все те добув я пильною працею і своїм доглядом. Цариця навіть не наділила мені такої позолочуваної бляшки з візерунком, як січовій старшині, ані такої золотої табакерки, як тобі, кошовий батьку. Та я й не прийняв би такого подарунку, бо мені здається, що бляшка спалила би мені грудь, а коли б понюхав табаки із цієї табакерки, то мені спух би ніс, як насінний огірок. Мені краще мій ріжок... Але те все, що я надбав, я мусив покидати та втікати з цілою головою, щоб царським людям не попасти у лабети...
Ця мова дуже задернула старшину. Вони знали, до кого сотник п'є, і пізнали, що він небезпечний на язик.
— Що ж би нам, товаришу, на це все порадити? — питає один старшина.
— А ви цього самі не знаєте? Всі сидимо на одній лаві, а приходить такий один-другий зайда та й каже: посунься, нехай я сяду. А ти, замість прогнати його в потилицю, посуваєшся чемненько щораз далі і далі, на сам крайчик. А як прийде ще один, то вже нікуди посунутися — і ти впадеш під лаву. Тут немає для нас іншого порятунку, як наша шабля, мушкет та гармата. Прогнати пажерливого клятого москаля за його межу. Як нам вдасться, то й Гетьманщина до нас прилучиться,— і їй теж остогидла московська кормига. А як буде єдність між нами, тоді вернеться славна Хмельниччина з-перед переяславського договору... Тоді знову зійде наше сонце, яке тепер нам заходить...
— А як нам не вдасться?
— Тоді поляжемо усі, як лицарі, і це буде краще для нас, як гнути спину під московський кнут та вмирати в неволі або в сибірських снігах.
— А що станеться з нашим майном, що ми надбали?
— Те саме, що станеться і без того. Воно піде в бездонну московську кишеню... Панове! — нас буде проклинати наше грядуче покоління, що ми для статків нехтуємо нашою свободою. Дивіться на мене.
Я на свою відповідальність прогнав зайдів-поселен-ців з нашої самарської паланки. Я не завагався своїми слабими силами розбити в порох дивізіон драгунів. Я знав, що за це жде мене помста і руїна мойого майна. Коли туди вернуся, то застану, певно, попелище. А моє майно неабияке. І все-таки я не пожалів зложити на олтарі добра моєї батьківщини. Але я зискав з того багато, бо переконався, що москаль не такий сильний та страшний, як нам здавалося. У мене було лише півтори сотні... Зробіть і ви так, як я. А коли козацьке поспільство побачить у вас таку посвяту, то певно стануть усі при нас і не пожаліють свого життя за свободу.
— Ти, сотнику, возглашаєш небезпечні резони,— каже сердито кошовий.— За таку мову тебе жде, певно, Сибір або ще що гіршого.
— Піду в Сибір, піду на муки, коли мене січове товариство віддасть московським катам в руки. Та ви підождіть з тим трішки, аж прийде такий приказ з тайної московської канцелярії. А він певно прийде. Але тямте, що живого мене не візьмете, хіба зрадою...
— Сотнику,— каже в свою чергу кошовий,— що тобі сталося? Чого так розгарячився, ти, такий ста-точний, розважний чоловік? Тільки, кажу тобі, не смій мені бунтувати січової черні, бо я того не стерплю і може вийти для тебе погано.
— Слухай, кошовий батьку,— каже сотник, заскаливши злобно одне око,— чи ти певний того, що й тебе не вивезуть на Сибір в кайданах, як вивезли славної пам'яті нашого Івана Сірка? Тоді і ця бляшка тебе не заступить...
Калниш, почувши таке, дуже схвилювався і ним аж підкинуло. Хотів щось сказати, та не стало йому слова. А тим часом сотник вклонився усім і вийшов від кошового. Пішов прямо у свій курінь, де мав багато приятелів та знайомих.
Тим часом кошовий радився з старшинами, як би то відвернути цю нову небезпеку, якою загрожував їм несамовитий сотник. Вони всі признавали Жукові правду, тільки що воно небезпечно на таке пускатися. Росія кріпшає з кожним роком, а за козацтвом ніхто не постоїть. На таке небезпечне й непевне годі пускатися, і важити своїм життям і майном.
— Говоріть, що хочете, панове, але цей Жук не в пору до нас прийшов. Що іншого прогнати яких там обірванців, але розбивати царське військо — то вже того не вибачить нам цариця. Тепер маємо посилати в Петербург наших послів. З чим вони там прийдуть? Там зараз тицьнуть їм у вічі: ви бунтарі, ви посміли воювати з нашим військом. Яка б вона була цариця, щоб таке простила!
— А що буде, панове, як цей Жук піде між чернь і скличе нам на голову чорну раду? Тоді зметуть нас, мов помелом, і підуть понад нашими головами,— каже полковник Софрон Чорний.
— Того немає чого лякатися,— каже Калниш,— зробимо те, що зробили з корсунським курінем: покличемо московське військо з новоросійського ретраш-менту* — і воно провчить їх моресу.
— Я на таке не погодився би,— каже Чорний.— Кликати москалів, щоб карали запорожців, то те саме, що пустити їх на Січ і віддати судівництво в їхні руки. А як вони раз це захоплять, то вже важкіше пройдеться їм це відбирати. А я вам кажу: як цей Жук з своїм гострим язиком піде між січову чернь, то не лиш його один курінь підніме бунт.
— Не треба до того допустити.
* В р. 1769 збунтувався корсунський курінь через те, що, на приказ кошового, було арештовано шість товаришів з того ку-ріня. Калниш не хотів їх випустити, а коли курінь збунтувався, післав за підмогою до генерала Паніна о поміч. Таким робом бунт було здавлено.
— Ви заголосно говорите,— каже кошовий,— а стіни теж чують.
Він устав, заглянув у сіни. Посильного козака відправив геть і замкнув двері. Потім прикликав старшин ближче себе, і нараджувалися стиха.
* * *
Знайомі і приятелі Жука, як довідалися, що він приїхав, посходилися до корсунського куріня, щоб його відвідати та розпитати, що твориться на запорозьких землях. Жук мав що розказувати. Розказав їм теж, що перед хвилею почув від кошової старшини. Усім не було це в смак, усім хотілося станути до відкритої боротьби з Москвою за свої права. Пізно вніч порозходилися і полягали спати.
Як вже позасипляли, приходить у корсунський курінь десятник із прибічної гвардії кошового* з десятком козаків і зараз засвітив свічку та став розглядатися по куріню. Деякі козаки прокинулися і попідносили голови з лежанок. Прокинувся і Пилип Жук.
— Де тут буде пан сотник Пилип Жук, що сьогодні вечером на Січ приїхав?
— Це я — чого тобі від мене треба?
— По приказу пана кошового і пана генерального судді, беремо пана сотника під арешт і треба з нами зараз йти...
Та зараз схопився з лежанки курінний отаман Гиря:
— Геть звідси! Я тут господар, у мойому куріні, я тут голова, і нікому не дозволю втикати носа у моє право — хоч би і самому кошовому. Як наш товариш Жук провинився проти козацтва, то на це є козацький суд, і то вдень, а не вночі. Геть мені звідси, кажу, поки у вас цілі ребра!.. Не дозволю нашого товариша арештувати.
* Кошовий справді держав при собі гвардію, зложену з молодих новиків, що прибували на Січ "розуму вчитися".
— Такий приказ, пане отамане,— ми лиш виконуємо приказ.
— А мій приказ у мойому куріні такий, щоби ви забиралися ік бісовій мамі, поки не проженемо вас палицями. Ти, Жуку, навіть не вставай. Гей, хлопці, а вас тут немає — дозволите, щоби з-поміж вас нашого гостя арештували?
Умить весь курінь був на ногах. Сердега десятник не знав, що йому робити. Не приведе арештанта, то кошовий буде гримати, а буде стояти при свойому, то його поб'ють.
— Хлопці,— гукав Гиря,— йдіть по курінях і скажіть, що тут робиться... Це нечуване. Замість такого лицаря, що за нашу землю наважив своє життя, на руках носити, то наша старшина виконує службу царської гончої собаки. Ото гарних часів ми дожили... Ти чув, що я казав? — каже Гиря до гвардійців.— Почіхаєшся добре...
Отаман узяв палицю в руки. Гвардійці пішли навтікача.
Козаки розбіглися по курінях. На Січі зчинився великий рух. По курінях заблимало світло. Виходили узброєні козаки і підходили під корсунський курінь.