Мовляв, молодь радо подалася б до того гуртка, та й старші за віком і навіть літні не захотіли б відстати від молоді, теж приєдналися б до їхнього гурту. Альпінізм загартовує не тільки тіло, а й дух, а вже із загартованим духом можна впоратися з будь— якою роботою коло худоби чи коло землі. Чийсь скептичний голос зауважив, що не тільки на околицях Яблунівки, а й по довколишніх селах немає гір, де могли б підвищувати майстерність альпіністи, та самотній скептичний голос потонув у гаморі оптимістів. Оптимісти мріяли про сходження не тільки на Говерлу, а й на Джомолунгму.
Глибоке враження на всіх справив виступ листоноші Федора Горбатюка, що зійшов на трибуну з поштарською сумкою. Листоноша говорив, виставивши перед собою руки й стискуючи кулаки,— так наче витискував воду із кожного слова, перш ніж мовити.
— З кожним роком у нас більшає та більшає свят. Є свята для хіміків і металургів, для шахтарів і рибалок, для вчителів і льотчиків, для моряків і танкістів. Скоро вже не стане жодного буденного дня, тільки святкові, і весь рік стане святом від першого січня до тридцять першого грудня... Добре це чи погано? Авжеж, добре. То десь люди працюють і навіть у неділю не мають відпочинку, а в нас і під час роботи відпочивають і тільки те й роблять, що святкують. У мене є пропозиція! Пропоную в нашому колгоспі організувати день мрійника!
Послухали б, якими аргументами сипав Федір Горбатюк на підтримку своєї пропозиції! Мовляв, поки що в Яблунівці кожен мріє, як йому бог на душу покладе, до того ж мріють в індивідуальному порядку, мріють про що завгодно і, може, не завжди в інтересах колгоспу чи сільради. Отож годилося б і тут навести лад, навіть обговорити й затвердити план мрій. Такий план можна скласти як для всієї артілі, так і для кожного колгоспника зокрема.
Пропозицію листоноші ніхто не підтримав і не відкинув. День мрійника, гм... Начебто задум не позбавлений сміливості, потай міркували Яблунівці, але ж чому б тоді не запровадити День доброго настрою чи Тиждень поліпшених стосунків із тещею, День сміху чи Місяць золотої журби? Авжеж, годилося б навести лад в індивідуальному мрійництві, але з цією ініціативою, либонь, не слід вискакувати попереду інших, бо можна потім клопоту не обібратись.
Бурхливу реакцію викликала пропозиція одного болільника: футбольну техніку застосувати на збиранні цукрових буряків. Либонь, болільник цей був напідпитку, бо орудував язиком, як безногий протезом. Яку футбольну техніку, як застосувати? Хіба в футболі є збиральні комбайни? Болільник молов мелуна, кажучи, що система дубль— ве на плантації дала б кращі результати, ніж система з одним нападаючим. А ще більших успіхів можна сягнути, коли вся команда виступатиме в ролі форвардів, коли кожен доможеться майстерності Кігана, Бекенбауера чи Бло— хіна. Авжеж, найкраще для колгоспу було б, якби на бурякових плантаціях зростали такі віртуози своєї справи, як "чорна перлина", як "король футбола" Пеле, проте Пеле народжуються не в кожному столітті і не в кожній державі. Іще плутано й не зовсім розбірливо цей болільник говорив про астрономічні рахунки, яких можна було б домагатись на яблунівських плантаціях, про введення ліміту на нічийні рахунки (цей захід підвищив би темпи збирання буряків і вчасне транспортування цінної сировини на цукрові заводи), він також говорив про необхідність наукового підходу до тренування і гри, проте цього болільника слухали без належної уваги, і він, зовсім заплутавшись у своїх пропозиціях, безславно зійшов зі сцени.
Христя Борозенна, знатна доярка (котра, як ви не забули, свого синка назвала Хомою Хомовичем, а потім уже мусила переписувати на Хому Трохимовича, на честь рідного батька), стала не за трибуною, а перед трибуною. Перебираючи пальцями ріжок тернової хустки, вона говорила з ніяковим усміхом, чи то в сонця позиченим, чи то солов’ями навороженим.
— От записують за дитиною хрещеного батька і хрещену матір. Так у народі споконвіку велось і ведеться, А чому б не запровадити в нашому селі новий звичай —— за хрещеного батька записувати, скажімо, колгосп "Барвінок", а за хрещену матір — яблунівську середню школу?
Сказала — й потонула серед яблунівського жіноцтва, а після її виступу зчинилась веремія. Гаразд, запишуть у сільраді за хрещеного батька не дядька Василя чи дядька Демида, а колгосп "Барвінок", запишуть хрещеною матір’ю яблунівську середню школу. То й що? Кум до куми, як відомо, й клинці підбиває, й женихається, й горілки не цурається, а колгосп що? Колгосп — не дядько, в нього нема лудженої горлянки, щоб пити без просипу. Гай-гай, коли послухати Христю Борозенну, то можна дитині записувати хрещеним батьком міст Патона й завод "Арсенал", трикотажну фабрику імені Рози Люксембург і товариство сліпих, театр імені Івана Франка і комбінат друку "Радянська Україна". А хрещеною матір’ю — оперету й Організацію Об’єднаних Націй, Дунайську флотилію і Тихоокеанський флот, Київську консерваторію й Одеську філармонію, Спілку художників і кіностудію імені Довженка! Може, Христина пропозиція й розумна, бо розумною жінкою сказана, але квапитися з нею не слід. Хай такий обряд запровадять спершу в області чи в самій столиці, хай накопичиться досвід, а Яблунівка, не барячись, запозичить
і собі. Знайдеться в селі якась кума Ганна, яка матиме за кума Криворізький гірничо-збагачувальний комбінат, і знайдеться якийсь кум Іван, якому замандюриться кумуватися з Організацією африканських країн!
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ,
у якому, між іншим, висловлюється сумнівний здогад, що година веселого сміху може бути
корисніша для людського здоров'я, ніж глечик сметани
Хоча й гаряче, мов окріп у горщику, зібрання ще не закінчилось, однак ми почнемо новий розділ, цілком присвячений виступу Хоми Прищепи. Окремим розділом хочеться підкреслити як шанобливе ставлення автора і яблунівців до славного співвітчизника і земляка, так і вагомість усього того, що казав, наче виважував на крамничних вагах-тарелях, той, хто крізь землю пройшов — червону шапочку знайшов.
Із бойовими нагородами на вишитій сорочці (ви пригадуєте, що з цими відзнаками доблесті й звитяг давно колись ходив знаменитий старший куди пошлють позичатись Одарці Дармограїсі за телицю) Хома Прищепа став за трибуну й зненацька заспівав:
Що в полі, полі, близько дорозі,
Ой там Іван орлами оре.
Орлами оре, стрілкою сіє,
Стрілкою сіє, лучком волочить,
Лучком волочить да й бога просить:
— й уроди, боже, жито густеє.
Жито густеє, волосистеє.
Поставим женців сімсот молодців,
Нажнемо кіпок, як на небі зірок,
Поставим стожок, золотенький вершок.
Доспівавши, Хома Прищепа хвацько підкрутив вуса, яких у нього не було, й став лунко ляскати в долоні, заохочуючи яблунівців до аплодисментів.
— Правда ж бо, славна щедрівка? Та ця щедрівка — з учорашнього дня й про день учорашній, а новий день треба славити новими піснями. Де ж це видано, щоб у небесах літали космічні кораблі, а по землі ходили піонери та колгоспниці й щедрували отакими піснями...— Він узявся руками в боки, ставши фертом нетутешнім, а тамтешнім, і ревнув баритончиком:—Добрий вечір тобі, господарю! Стережи, боже, твойого товару. Твойого товару від всякого спадку, щоб не було якого припадку! —Вже не стояв собі фертом тамтешнім, а знову обернувся на яблунівського, тутешнього.— То раніше бог оберігав і лікував худобину, а тепер ветеринарія та зоотехніки не згірше від самого бога впоруються. Щоправда, колись бог не був на зарплаті, а ветеринари люблять гроші.
Хома Прищепа перечекав сміх, який хвилею прокотився поміж люду, й провадив далі:
— Живемо в достатку. Правильно говоримо ниньки: а що маємо не тільки на сто га земельних угідь, а й на сто га душі? Тільки подумайте, які в нас душі — в якийсь там морг чи десятину, в сотку чи в десять соток не вкладаються. Ніякою землемірською кроковкою не зміряєш їх, бо ж чуєте: на сто гектарів душі! Що я хочу сказати? Знали колись і посуху, і недорід, і голод. Але навіть у посушливі часи на подільському чорноземі щедро сходило і щедро родило сміхом. Бо які ми? Сміємось тоді, коли є що кинути до рота, й тоді, коли треба тримати зуби на полиці. Регочемо тоді, коли в животі вмістилося півкабана, півкур— ника, півполя, й тоді регочемо, коли маємо в кендюхові затеруху, а в тій затерусі бовтається пучка борошна. Сміємося тоді, коли молоді й здорові, що навіть утримали б віжки від четверика чортів, якщо їх запрягти до воза, й сміємося тоді, коли від старості так руки тремтять, що й волоконце бабиного літа видається трудною ношею. Сміялися навіть на фронтах під кулями й під мінами, коли смерть заглядала в очі. Сміх насідає на того, хто ходить у передовиках, і на того, що пасе задніх. Смішинку, буває, проковтне чоловік, який сидить у президії і якому треба мати поважний вигляд, а він долонею затуляється, губи кусає. А хіба не трапляється, що вийде співати співак на сцену, сидять у залі люди, а співак цей ізнагла як почне реготати! Сміється одягнений і голий, босий і взутий, ситий і голодний, хворий і здоровий, розумний і дурний, багатий і бідний, скупий і щедрий. І не вибирають хвилини для сміху — до обіду чи після обіду, натщесерце чи надголодь, а сміються завжди, навіть уві сні. Сміються, коли обіймаються й коли розлучаються, коли сходяться й знову розходяться, коли гарикаються й миряться. Сміються взимку і влітку, в люті морози і в спеку, сміються після дощику в четвер і через дорогу навприсядки. Сміються тоді, коли весело, й тоді, коли зовсім сміятися не хочеться. Бо найдужчий у цьому світі — це сміх!
Голова колгоспу Дим слухав, приклавши до вуха розплесканого коржа долоні, й кинув репліку:
— Треба знати, з кого сміятись! Так усе можна висміяти й осміяти!
Хома підморгнув лукаво в зал до яблунівців:
— Авжеж, треба знати, з кого сміятись, а що діяти, коли без причини смієшся?
— Бо сміх може бути правильний і сміх може бути неправильний.
— Коли сміється народ, то сміх його завжди правильний.
Голова колгоспу звівся за столом і вже розмовляв стоячи.
— Робота є робота, а сміх є сміх. Треба знати, коли сміятися, скільки сміятися. А також — як сміятися і з кого сміятися. Сміх, дорогий Хомо Хомовичу, є дошкульна зброя, а до зброї треба розумно братися.