— це багатий панок, колись представлявся Василькові, він тут не так давно, кажуть, чорнокнижник якийсь...Мало з ким пристає...
Яке неприємне обличчя. промовила тітка Лара, — надто нахабне...
Я б не сказала, — озвалась тітка Фламінго, — навпаки, досить цікаве обличчя. Він подібний до Шеллі або Лєрмонтова...
У Ганнусі всі подібні або до Шеллі або до Лєрмонтова. Куди там! У них обличчя були лагідні, добрі. А цей Немирич, той твій філософ, якщо на когось схожий, то хіба на, кондотьєра Гатамалату або Коллеоне... Розбійницьке обличчя, різке, ' коване, нічого лагідного. Його предки мабуть завойовували цю землю вогнем і мечем... Про шо він з тобою говорив?..
Про те, шо селянство — це сіль землі, рушійна сила і тим подібне, — неохоче промимрив Олелько,
— зокрема тут, на Україні...
Нісенітниці, — сердито озвалась тітка Лара, — селянство ніколи не було, не буде і не може бути, якоюсь рушійною силою в суспільстві. Воно закостеніле, з усіх станів і клясів найбільш консервативне і егоїстичне, здібне тільки до анархічних, безглуздих бунтів. Це всім загально відомо...
А може цей твій Коллеоне чи Гатамалата, — зТдливо промовила тітка Фламінго, — саме й може бути селянським ватажком, міледі...
Тітка Катря та й Олелько попросили ше морозива. Тітка Катря любила поласувати, особливо солодощами.
Отже Шеллі, чи Гатамалата?.. Прижмурила очі Фламінго.
Досить про це, — сердито сказала тітка Лара,
— нідочого займатися якимсь самовпевненим і пихатим паничиком...
— Він зовсім не пихатий, — озвався Олелько, — говорить до речі... А он дивіться — скит! Ви бачили скита, тіточки?
Перед верандою кофейні, дешо оподалік, відставши від юрби, на них дивився спильна якийсь чолов'яга. Він був босий, у сірій, латаній сермязі, підперезаній мотузком, а може у старому, чернечому підряснику.
Цей його жебрацький одяг був рішуче замалий на його кремезну, майже могутню стать. Гиря чорного, блискучого волосся спадала йому на чоло; він був молодий безвусий, і теребив, ніяково посміхаючись, невелику борідку, що завелась у нього на щелепах і на важкому підборідді. Все у ньому було і моторошне і жалісливе; чого він тут шукав на цьому ярмарку і чому, такий молодий і здоровий, що міг би бути добрячим косарем або погоничем, товкся осьде, начебто зовсім сторонній і чужий усім, як неприкаянний у цьому свойому лахміттю? Бистрі були тільки його очі, що дивилися на панянок з неприхованою, неземною розчуленістю. Він зауважив, що й панянки дивляться на нього, підійшов ближче і простягнув руку. "Подайте, Христа ради, панночки — пташечки божі..." Тітка Фламінго прожогом відчинила торбинку і кинула йому монету на брудну долоню. "Це божий чоловік, прочанин..." "Це скит — засміявся Олелько, — йому б тільки турів ловити на аркан, а може це мних Тріадо..."
Лара, зашарівшись, глянула на нього притьмом, з підозрою.
Який мних Тріадо? Що ти верзеш? Звідки це ти взяв?
Тріадо, це був може скитський, може грецький монах, що допомагав будувати і прикрашувати Софійський собор у Києві, — недбало, мов про себе сказав Олелько, — с переказ, шо він малював фрески на стінах собору із скоморохами, що грали на сопілках та вчиняли бісівські ігри. Його начебто скинено з кручі Дніпрової, але не за фрески, але за те, що був лю-басом наймолодшої Ярославни...
1 Олелько вдивлявся в тітку Дару. Вона не відривала очей від того юродивого молодого прочанина; вона закам'яніла, наче влучена перуном, скіснуваті очі її жагтіли і кутик уст раз у раз тремтів. Олелько, схильний до невинного кепкування, озирнувся, щоб ще раз глянути на запиленного прочанина, цього юродивого телепня, як він собі подумав, і йому хотілось похихотіти коштом тітунь. Однак мниха Тріадо вже не було. Він змішався з натовпом.
IX
Увечері над Старим містом стояла луна. Одні говорили, що це відсвіт комети, яка наближається до землі, звістуючи війну, інші пояснювали це підпалами в дальших, лісових околицях. Замкова башта різьбилась на фіолетно-рудавому небі: може в амбразурі стояв князь Гедимін і визорював, що діється в надгоринських борах, може там лунали роги і порикували тури та єдинороги.
Олелько знов бив байдики на бульварчику біля заїзду, чекаючи, поки мати і тітки причепуряться до відвідин Дворянського зібрання. Він слухав як торохтять заулками запізнілі вози, як гуторять панські візники, викочуючи екіпажі і ладнаючи коні. їхні цигарки блимали в присмерку немов світлячки; коні порскали. По дошатих хідниках без упину вешталися люди, в'юнкі ярмарковичі, що й потемки добивали торгів; бігли балагули в білих балахонах і з батогами в п'ятірнях, від них несло оселедцями і нафтою: вони везли товари у глухі села. По бульварчику проходжувались жидівочки з білими шалями, накиненими на плечі, вони вкрадливо-зазивно зиркали іноді на Олелька і він мимоволі потуплював очі під їхнім поглядом, що й досі зберігав тисячолітню жагу біблейських таїн кохання. Олелько й сам не міг збагнути, чому погляд цих дівчат так збентежив його, адже нічий інший не пробуджував у глибах його сокровенних думок такого гріховного кушення; адже погляд Мотрі був як дзвінка, прозора синява, а ці чорноокі дівчатка з Юридики були немов глибезний таємничий затон, де плавали, обіймалися гнучкі лілеї і вирила зрадлива течія...
На головній площі, де мерехтіли ліхтарі, виблискувала бляха на шапці у вусатого стражника, що достойно, із сановитим виглядом, бовванів на коні.
А праворуч, серед дубів і кленів білою масивною брилою вростав у небо сімома банями собор. Олелько пригадав собі розповідь батька, що колись, давно-давно на місці цього собору була церква, що пам'ятала татарське лихоліття. На її порозі осліплено і вбито князя, може турівського, може новгород-сівер-ського. Олелько уявив собі постать і обличчя того злощасного, безталанного князя в мить кривавої розправи: круте чоло, викарячені, перелякані вирла, рідка борідка, руки, що складаються з молінням про пощаду або, хто зна, може це був гордий посміх нескореного, що з презирством зустрів своїх вбивців і смерть. Що ж, кров його всякла у землю, напоїла землю; на ній забуяли бур'яни, а може спалахнули дикі троянди. Така німовна приреченість історії.
У Дворянському зібранні Олелько був уперше. Це був просторий будинок в безоблично-казарменному стилі кінця сторіччя, перебудований мабуть із якогось палацику. Йшлося під колонами нагору по сходах, вистелених червоним килимом, повз миршаві цитринові деревця і пальми у вазонах, а толі роздавалися залі, затоплені сяйвом жирандолів, що здавалось отот зірвуться із стелі ресторанного залу. Там пахло укропом та тією зеленою травичкою із Біловіжської пущі, що на ній настоювано улюблену мисливцями зубрівку. Офіціянти і послугачі у фраках снували між столами, але маєстатично, без поспіху.
Коли Рославці увійшли, на них зразу ж звернулися погляди всіх присутніх. Це було приємно — Олелько й сам був задоволений, що його мати — Ольга Антонівна та й тітки в сукнях лагідних пастельних кольорів були справді гарні, гарніші і достойніші ніж звичайно, з якимсь таїнним мерехтом в очах, із своєю гордовитою ходою, яка тут зовсім не видавалася зайвою. Особливо любим був Олелькові його батько. Хоч він увесь день був зайнятий безконечними справами у нотарів, у суді в земській управі, у представництві сільськогосподарських машин, увійшов сюди бадьорий, на голову вищий від усіх, в чорному одягу, що так добре пристав його молодій і дужій постаті. Його огоріла від сонця рука лежала на білій скатерті і офіціянти дружно та з помітною приємністю виконували його спокійні замовлювання. Статочно сиділа й Ольга Антонівна, мабуть задоволена, що вона тут у повному дозвіллі, визволена від щоденних рославицьких турбот і справ. Вона тільки призволяла на ті чи інші entrees та страви і не гребувала мадерою чи сторічним рейнським, які для Ро-славців принесено із льохів у пляшці, оповитій сірим мохом. В міру пробували вина й тітки, які на очах розцвітали. Навіть тітка Фламінго зреклася суворо-сти і пустувала. Від тітки Лари пахло фіялками, з її обличчя не сходила весняна глузливість, так начебто все це бундючне і манірне довкілля, яке б у інших обставинах викликало у неї лише презирство, вона сприймала поблажливо, без злосливості і звичної іронії. Мабуть, — думав Олелько, — це одвічно жіноче: якщо жінки попадають у зони безжурності, довілля, осяяння, музики, нехай і найлегшої, аби тільки бравурної, а при тому свідомі своєї вибраності і довершеності — бож вони такі в очах усього довкілля, — тоді вони лагідніють і мимоволі стають тільки жінками, шо хочуть лише подобатись.
Тітка Катря не могла стримуватись іноді від притишеного хихотіння і її частенько спиняв докірливий погляд Ольги Антонівни: адже тут була уся провін-ціяльна знать, вершки суспільности; треба було відповідати на численні уклони сусідів і люб'язно посміхатись, дарма що насправді це все зборище і його учасники були химородними, деякі просто потворними карикатурами, солодко-маніжними, закандзюбіли-ми у своїй нічим не виправданій пишності і самохи-зуванні, були громадкою масійських, нікому непотрібних людців, що залишились навідшибі життя і часу.
Губернатор, лисий, жовтавий панок з одвислими немов бубон шоками на бабському обличчі, підійшов до Рославців поцілувати ручку, правив компліменти і спішним шепотінням розпитував Василя Михайловича про становище в околиці. Він видно був таки збентежений, бо рученята у нього тремтіли і він поплентався похнюплений до столу, де головувала його сухірлява як жердь дружина. Раз-у-раз підходили вітатись знайомі і незнайомі. Один поміщик, підстаркуватий, з чорним, мабуть фарбованим вусом у дворянському мундирі з золотим шиттям, шо пропахнув нафталіном, (мабуть, представлявся губернаторові), дриґав ніжкою в вузьких білих штанятах: "Малюшко-вич, Малюшкович, Звягельського повіту-повіту"; другий — пузань Гуляницький з добрими, рибячими очицями, кивав головою мов ідолець; третій — на крилах фрака, підлітав бісом, ворушив вусами, що гороїжились сторчма і правив тіткам компліменти, втручаючи французькі слівця. Підходили і військові. Це були офіцери 7-го драгунського Кінбурського полку, викликані на втихомирення бунтарів із Звягеля і
67-го Тарутинського піхотного, що стояв у місті гарнізоном.