Я сам знаю, що я ТЕПЕР – нуль: Я складаюсь тільки з майбутнього. Що я – людинка? Моє єство – це мої твори. Життя наше – коршма і тимчасова станція. Сказати правду — для мене все мертве давно. Я гордий лише майбутнім. Я давно охолов від усіх хвилювань і пристрастей, я живу своїм власним світом... Ось я між вами, земляками, а здається мені, що чужі ваші обличчя... Робіть, що хочете, зі мною, хоч і шельмуйте, ображайте... Я – опудало, на яке можете одягати бриля, все, що хочете, можете змітати з мене куряву, під самим моїм носом мести, а я не чхну, не присну, навіть не поворушусь...
...Знов зашуміло Корсо перистим подолом, виграючи голосами, барвами, вогнями. Біснувалися кошачі, свинячі, орлі машкари...
– Анунціата! Дивіться, це вона!..
Сеньйор Ніколо навіжено зірвався, схопив, як финтик, капелюха й паличку і, навіть не глянувши на прощання, побіг геть. Повз господу в сяйві смолоскипів, справді, їхав той самий вквітчаний віз. Гули тимпани, підсвистували флейти. Звисока, серед жируючих штукарів, гультяїв, дівоньок, богинь, споглядала маєстатично все та сама красуня-римлянка, може, патриціянка, може, правнука кондотієрів, може, донька того піццікароло, який ніс клістирну руру заввишки із дзвіницю. Але... "густа смола волосся двома кільцями важенної коси знялась над її головою... повний голос її дзвенить, мов мідь... Все в ній – корона досконалости, від рамен до антично віддихаючої ноги...".
– Це ось так він остиг для земних пристрастей! – зареготався Шаповаленко.
– Ні, життя таки справді помалу щезає в ньому, – зітхнув Лугановський, – цевідходить його молодість...
– Якщо вона у нього була, – задумано промовила Рєпніна. – Що за дивна людина!.. Яка нещаслива людина !..
– Але як він пише! – сказав Климченко. — Оце напередодні упрохали його вІванова почитати з "Мертвих душ". Шосту главу читав. Гомерично! Як не кажіть, а це після "Ревізора" – вершина! Несамовито! Незрівнянно! Й ось такими нісенітницями, таким от мотлохом-дріб'язком таврує, вбиває, всю цю оскотинену Росію просто розчавлює...
– Не знаю, – ще не остигав Трохимовський. – Для мене це незрозуміло. Навіщо тоді плазує перед царем і всією тією псарнею? Чому не залишиться тут, хоч би в Італії, не відречеться на весь світ від того осіянного петербурзького болота, в яке грузне?..
– Я говорив йому про це, – докинув Шаповаленко, – я й про кошти його впевняв – найдемо; та ж він і так набір живе...
– Ну, й що ж він на те?
– Подивився лише на мене й сказав: "ПОКИ ЩО НЕХАЙ ТАК БУДЕ, ЯК Є...".
– А я чула, – промовила Рєпніна, – що він хоче потрапити в наставники до наслідника і тому збирається видати книжку, в якій буде прославлено царя, бо ж кожна влада від Бога, та буде проповідуватись обранність самодержав'я... Словом, якась нісенітниця неймовірна...
Трохимовський зірвався, аж задзвеніли й покотились келихи:
– Кат! Сам собі кат! Божевільна, хвора людина! Якщо він тільки нава-житься видати таку книжку – він умре для всіх! Ніщо його не врятує! Його чекає страшний кінець – це я вам кажу! Такий, який зготовано ренегатові й Юді...
– Василю Івановичу, – раптом обірвала його Рєпніна, проясніла й звернулась до Штернберґа, який весь час мовчав і тепер підняв голову, моргав веселими очицями, – розкажіть, як там наш Шевченко...
... Світало. Роса воложила розпечений камінь. Хмарини низько пливли над садами. Пробігли вже коні без вершників — гасло кінця карнавалу. Ніч утомлено потахала. У вильоті Віа Феліче гурт гульвіс і дівчат, ще бешкетуючи, ще пустуючи, хоч і без масок, наздогнав чоловіка в киреї. "Сеньйоре Ніколо!" — хотіла зашуткувати зальотниця, але сахнулась. "Ідіть до чорта"! — чоловік підняв кийка і щез у брамі. У нього під брилем було злюще й безкровне обличчя опиря.
Грошові справи сеньйора Ніколо не були такі вже марні. Останній його гонорар за "Ревізора" – 2500 карбованців – уже влітку 1836 року був перед вичерпанням. Доводилось бідувати, доки Михайло Погодін, у відповідь на слізні благання, прислав до Риму як позику 2000 карбованців. У 1838 році Микола Васильович отримав подарунок від царя, як вислід зворушливих листів до Жуковського –близько 4000 карбованців. У 1839 р. мільйонер Бернадаки (якого Гоголь вивів згодом у "Мертвих душах" як "позитивного"' типа – "російського американця" Костанжоґло), дав йому 2000 карбованців, а наслідник Олександер через посередництво Жуковського і ніби для Жуковського відпустив 4000 карбованців, у зв'язку з чим Микола Васильович писав до Жуковського: "...Дасть Бог – виплачу мій борг. Обіймаю вас безліч разів, МІЙ СПАСИТЕЛЮ...". Але віддавати цей борг (як і всі інші) Микола Васильович ані в гадді не мав. "Я придумав ось що, –пише він до Жуковського ще перед тим, 21.12.1839р., – зробіть усі, хто справді має до мене співчуття, складку, зложітесь і дайте позику в 4000 карбованців. Я даю слово, якщо не вмру, виплачу з процентами..." Однак ні ці, ні інші позики у Рєпніних, Волконської не були ніколи виплачені. Якщо зважити, що жива людина в ті часи в работоргівлі коштувала близько 100 карбованців, не зрозуміло, чому Микола Васильович безнастанно жаліється на недобір, злидні, навіть голодування. Правда, він допомагав дещо сестрам, але не настільки, щоб це порушило його, в основному, не такий вже убогий бюджет. Близько 15 тисяч карбованців протягом 4 літ, на одну людину – це навіть для побуту за кордоном, зокрема в злиденно-здешевілій Італії, було б зовсім достатньо. Імена кредиторів, а швидше жертводавців для сеньйора Ніколо говорять за себе багато... Крім царя, цариці й наслідника, це Жуковський, Демидов, Погодін, Баратинський, гр. Вієль— горський, Бернадаки та ін. – царедворці, великі підприємці, – "мільйонщики", слов'янофіли, "почвенники", льоялісти, тобто тодішня "чорна сотня" в повному розумінні. Згодом до цього почту належатимуть і Бенкендорф, і Сгроганов. Гоголю зумисне не дають посад, яких добивається, навіть хоч би вони були тільки синекурами, як, наприклад, секретаря міфічної Комісії мистецтв у Римі; його треба зв'язати "келейно", приватно. "Таке вже створіння – людина! Любити когось особливо я міг лише з інтересу. Якщо мені хтось зробить якусь істотну користь, того я вже й люблю"... – писав одверто-цинічно Микола Васильович Аксакову. Отримавши даток від царя, Гоголь писав, між іншим: "Я отримав допомогу, дану мені великодушним нашим государем. Вдячність сильна в грудях моїх, але вилив її ніколи не досягне престолу. Як якийсь бог, він сіє повною рукою благодіяння і не хоче чути наших подяк, але, може, слово поета дійде до потомства і додасть умиленну рису до його (Миколи І) царственних доблестей..." (30. 10. 1837). Постійна жебранина, листовне лебедіння, яке друзі називають "стогоном", моління про гроші супроводяться, щоправда, впевнюваннями про "монашу долю", "мені нічого на цьому світі не потрібно", про "мертвящий гніт низького, гидкого, що лежить на раменах моїх", про те, що "мене не треба леліяти для мене".. Але це все – прикидання. "ЖИТТЯ! ЖИТТЯ! ЩЕ Б ЖИТТЯ!..". Серед нічим не забезпеченого існування, непевних заробітків, але з жагою до життя, й то неабиякого, а досить вигідного, оплатиться не лише впевнювання всіх у своєму "пророчому покликанні", у своєму талантові (який іншого разу не завагається й поставити в сумнів: "Який убогий мій талант"), але й у своїй "недостойності", "невдячності", недостачі сил для виявлення своєї вірнопідданности і т. ін. Ця дуже складна стратегія земного влаштування, коштуючи безліч енергії, чорнила, скигління й самоопідлювання, дала свої наслідки. '"Мене повідомлено, – писав граф А. Бенкендорф, кат Шевченка й кирило-методіївців, цареві, – що відомий письменник Гогель (!) перебуває в скрайньому становищі, не має навіть на щоденний прожиток і тому цілковито впав на дусі... Я насмілююсь просити всемилостивішого Вашої Величносте наказу про видачу одноразової допомоги згаданому Гогелю (!) в висоті п'яти сот рублів сріблом...".
Бідний обержандарм! Купуючи найбільшого письменника доби, нащадка непідкупного хмельничанина полковника Остапа Гоголя, він навіть не знав доладу, як пишеться його прізвище. Або, може, тим висловлював своє жандармське презирство до літератора, купленого вже давно бісами імперського велепростору. До людини, що її колись живе серце ставало спрокволу діловито-вирахуваним, до людини, котра передчасно постарілась, знітившись невпинною боротьбою ДВОЇСТОЇ душі своєї, до людини, котра, сліпа й глуха до всього людського, вже здалась, мов подорожній, на стихію славетної імперської трійки й мчала з нею в безвість, на свою ж поталу.
"...З якою радістю я став би фельд'єґером, кур'єром, навіть на руській перекладній і відважився б навіть у Камчатку – що далі, то краще..." – знаменно писав Гоголь до Погодіна, майже в один день із зловіщою й остаточною декларацією С. Аксакову: "ТЕПЕР Я – ВАШ. МОСКВА – МОЯ ВІТЧИЗНА...". Його вже скоряла недуга велепростору, Схід...
"...Ви визволяєтесь уже від місцевого, провінціяльного, українського, – писав йому ще один біс, Віссаріон Бєлінський, – ви стаєте письменником національним, РОСІЙСЬКИМ..."
ІЗ ЗАПИСОК ХУДОЖНИКА ШАПОВАЛЕНКА Серпень, 1839, Рим.
Давненько я не заходив у будинок на Віа Феліче. Учора піднявся на хвилину: сеньйор Ніколо був у найфантастичнішому костюмі – у флянелевому жупані, зверх того мав оксамитний каптан, на ногах – тільки панчохи, а на голові клубок чи шлик, малиновий, шитий золотом, мов мордонський кокошник. У руці у нього було перо, він довго дивився на мене, але мовчки, презирливо-вбивчо, й я пішов геть. Я залишав його усі ці тижні самого серед його житейської веремії. Він то придивлявся до процесій Божого Тіла, як по килимах, уздовж усього Риму, аж до св. Йоанна Латеранського під благословенням Григорія XVI ішли когорти жебрущих ченців, палки огорілих селян, аббатів й чітадіянів, несучи пурпурні прапори, хоругви і образами святих, хрести, ліхтарі... То він проводив день у кав’ярні, розповідаючи анекдоти художникам... То їхав у Кампанью, до Поте Нументано, лягав проти неба на камені й дивився так у блакить годинами. Раз бачив я його ввечері: повертаючись звідкись іч Йорданом та Ставассером, біля палацу Барберіні, ні з того ні з сього заспівав свою улюблену пісню: "А я з того поговору пішла собі за комору..." – і пустився танцювати гопака серед вулиці...