На темному небозводі проносяться яскраві метеори. І над усією цією красою в безмежному просторі світиться Південний Хрест. Невимовно прекрасна тропічна ніч Полінезії. Але чому ж у відчутті прекрасного радість і мир поступились місцем тривозі і якійсь недобрій таємниці?
Тихо б'ють склянки на кораблях.
— Коли розглянути все, що заподіяв для роду людського в Тихому океані цей прославлений Кук, можна жахнутися!
Завадовський і художник Михайлов стоять на шканцях "Востока" і замислено дивляться в бік берега. Перед ними в сутінках вогні пожеж, і здається, наче скорботні вигуки несуться до них з острова. На палубі Торсон продовжує розповідати матросам:
— Відкриваючи різні народи, нещадні мореплавці... Ой, скільки кольорових дітей постріляно, зґвалтовано, пограбовано. Скільки згубили наївних острів'ян, які за богів вважали ці зграї океанських піратів.
Торсон замовк. Офіцери й матроси стоять мовчки, затамувавши подих. Гнівний і скорботний стоїть серед них Торсон, втопивши свій погляд в бік островів. Цих вогнів і жалібних вигуків він не забуде вже ніколи, йому не раз згадаються казкові полінезійські ночі в холодному Сибіру, в далекому Селенгінську, де буде зносити він довге безрадісне життя каторжника-декабриста. Згадаються світлі дні молодості і далекі блакитні моря...
На салінгу до самого світанку тихо співає Касаткін, линучи мріями до своєї Надії. Розвиднілось.
На шканцях, під тентом за робочим столом, серед карт, таблиць, обчислень працюють Беллінсгаузен, Симонов і Купріянов.
На основі найточніших вимірів складається нова океанографічна карта Полінезії, точність якої згодом дивувала всіх мореплавців. Це — улюблене заняття Беллінсгаузена. Душно. Кітелі скинуті. Настрій відмінний.'
— Ось тобі і "небезпечне море"! Пам'ятаєте слова Гаврила Андрійовича: "Не ходи!"
— Так. Сімнадцять нових островів нікому досі не відомих.
— Картина!
— "Архіпелаг росіян" — яка краса! — Купріянов тільки що написав каліграфічним почерком ці слова на карті.— Острів Голеніщева-Кутузова, Єрмолова, Барклая де Толлі, Чичагова, Милорадовича, острів Раєвського! Імена!
— Божественно! Небагатьом випадає в житті щастя сказати — хай буде острів, і є острів, правда?!
— Два острови праворуч і ліворуч за шість-сім миль,— сповіщає, увійшовши, лейтенант Торсон.
— Ну от, ще два! Дев'ятнадцять. Назвемо один в честь корабля "Восток",— говорить Беллінсгаузен,— другий в честь Михайла Петровича — острів Лазарєва. Звичайно, це все чудово. Адже що таке коралові острови і мілини? Хребти підводних гір. Дивіться. (Показує накреслену схему). Ось вони і піднялися з дна океану паралельно Кордільєрам,— Беллінсгаузен весь заглиблений в свої думки.— І кожен кораловий острів — це велична будова, створена черепношкірими. Коли вершина будови зводиться над поверхнею океану, морська трава, сміття, пташиний послід і мертві птахи, згниваючи, утворюють грунт. А насіння, що приносять хвилі й птахи, дає початок рослинності. Я так гадаю.
Коли ввійшов Лазарєв, всі підвелися. Підвівся і Беллінсгаузен назустріч радісному другові.
— Михайле Петровичу, дорогий, з добрим ранком!
— З добрим ранком. Вітаю з "Архіпелагом росіян"!
Далі картина набуває зовсім іншого характеру. Незрозуміла мова острів'ян "Архіпелагу росіян" і Таїті. Незрозумілі їх звичаї, наміри, вчинки. Але головне зрозуміле. Воно звучить для моряків в одному слові — "юрана".
— Юрана, юрана! Привіт, привіт! — чують вони з уст красивих довірливих острів'ян. Тому, хоч полінезійці балакучі, будемо знімати картину, не чуючи слів. Хай для більшої правди слова замінить музика, пісні матросів і знову музика, і "юрана, юрана" (привіт, привіт) — перше слово, що запам'яталося.
Якщо перекласти на мову звичайних понять враження від мелодики їх слів, міміки, жестів, від їх дитячих безпосередніх виразів почуттів, поглядів, від веселості та легкості вдачі, то загальний їх зміст звучатиме приблизно так:
"Ми діти. Світ наш дуже малий. Ми не знаємо, звідки ви прийшли. Можливо, ви чужі боги. Ви могутні і незрозумілі, як незрозуміла більшість ваших вчинків і речей. Але більшість ваших предметів прекрасна, тому дайте їх нам. Дайте нам сережки, люстерка, намисто, гвіздки, магнітну смішну стрілку. І дайте нам п'янких напоїв, ми любимо веселість. Як жаль, що ніхто з вас не вміє добре плавати і що ви некрасиві. У вас немає кольору. Ваша шкіра біла, і це смішно і трохи навіть страшно й гидко. Шкіра людини мусить бути такого красивого кольору, як у нас. Але — юрана, юрана — ми бачимо у ваших очах доброзичливість і дружні наміри. Живіть з нами".
Острів'яни виявляють морякам свою приязнь і гостинність, запрошують в свої оселі, частують кокосовими горіхами й апельсинами.
Молода прекрасна острів'янка, її звати Вайрау-Маті, частує Завадовського і художника Михайлова свіжою кокосовою водою. Вони дарують їй сережки. Вона посміхається і щось говорить, гармонійна у своїх рухах, природжена художниця.
Дівчата і молоді жінки фарбують тканини.
Інші виготовляють фарби з маленьких ягід.
Дехто розмальовує квітами тканини.
Михайлов пише портрет їх короля Омері, величного й простого, вдягненого в білий одяг. З якою дитячою цікавістю спостерігають острів'яни за його роботою, радіючи і по-дитячому захоплюючись кожною рисою схожості.
Симонов, Купріянов і Обернібісов підходять до маленької річки, що впадає в море. Дівчина, дуже схожа на Вайрау-Маті, підводить їм човна з того боку, бредучи вище колін у воді, і так перевозить їх на другий берег.
Матроси Кисельов і Гладкий розмовляють з чолові-ками-острів'янами. Кисельов записує в книгу полінезійські слова.
Ось з піснею проходять матроси в супроводі веселої юрби.
Ось віддаляється острів Таїті. Люди на березі, у воді, на човнах. Музика острова. Юрана, юрана!..
Ідуть кораблі в океан. 21 серпня кидають якір біля острова Оно. До кораблів наближаються сотні острів'ян на полінезійських човнах. Прибуває і сам Фіо — король острова, п'ятдесятилітній, великого зросту, смуглявий атлет, перев'язаний вузеньким поясом, як і всі острів'яни південних морів. Коли король Фіо зійшов на корабель, Беллінсгаузен вийшов йому назустріч. В присутності офіцерів він обмінявся з королем на шканцях вітанням, урочисто торкаючись носами, після чого Фіо зразу сів на підлогу. Беллінсгаузен і Завадовський сідають так само. Двоє наближених короля теж сідають в коло. Король Фіо бере подану йому бездоганно гарним юнаком — сином — пальмову гілку і передає своєму головному наближеному. Взявши з рук короля гілку і високо піднявши її над головою, наближений почав пісню дружби.
Цю пісню підхопили острів'яни в човнах.
Оркестр заграв "Коль славен". Беллінсгаузен начепив на груди короля срібну медаль. Потім зробив саме головне — наказав подарувати острів'янам, що хто міг.
Матроси "Востока" починають роздавати сокири, ножі, пилки, одяг, намисто, насіння, лопати, матерії — все, що залишилось у них для подарунків народам. Багато голих коричневих рук простягаються назустріч матроським рукам, і в міру того, як зростає вдячність і радість у серцях тих, що отримують, зростає і радість віддавання у тих, що дають. І здається, що в цій безкорисній справі найщасливішим у всій Полінезії був Проша Касаткін. Він увесь сяяв, віддаючи дарунки.
Беллінсгаузен замислено дивиться на приголомшеного короля Фіо, на гарних його людей, які ще не бачили заліза, і на своїх героїв.
Однак пора. В Південній півкулі почалась весна, шлях далекий, і Оно на їх шляху — останній острів в океані.
Ось і він зникає за небосхилом.
Юрана!..
"Пориви вітру жахливі. Хвилі підіймаються, як гори, і підвітряні їх боки круті через надзвичайну густоту води. Море вкрилося піною, повітря наповнилося водяними бризками, зірваними вітром з вершин валів, і бризки ці, мішаючись з падаючим снігом, утворили надзвичайний присмерк, і ми майже нічого не бачили попереду".
Біля штурвала вдягнені по-зимовому штурман Ільїн і Обернібісов.
— Наступає ніч!
— Як?!
— Ніч наступає.
— Все одно... Несе вже нас навмання!
— На кригу!
— Все може бути!
— Вже десь плаває вона! Чую серцем...
— Що?!
— Крига спереду! Крига! — кричать з салінгів і з баку.
— Вона!..— штурман з ненавистю вдивляється в крижину. Штурвальні з люттю крутять колесо. Ні! Надто пізно! Не втекти вже "Востоку" від цього... Вона вже колишеться перед очима. Шість могутніх рук крутять штурвал. Скоріше, скоріше! Скоріше, скоріше!
— Хотів би я знати в останню хвилину, де ми? Де ми перебуваємо?
Солона вода наповнює йому вуха, ніздрі, рот, б'є в підборіддя. Відкривши очі, він відпльовується.
Серед оглушливого шуму, плеску і вигуків команд чути різкий, несамовитий звук. Заглушуючи всі останні звуки, він наростає швидко, з гнітючою нестримною силою, наближається, шириться і раптом, розірвавшись на тисячі хаотичних звукових осколків, щезає в гуркоті урагану.
Це звук мультиплікаційної карти: мчить по глобусу червона стріла від берегів острова Таїті, через тропік Козерога, минаючи Порт-Джаксон, Тасманію, острів Макварі, піднімається в заполярне коло, огинає, звиваючись, всю білу пляму біля Південного полюса. Майже біля мети...
Солона хвиля ще раз б'є Ільїна в підборіддя і заповнює ніс і рот... Корабель знаходиться на такій близькій віддалі від плавучого крижаного острова, що корабельна аварія неминуча. Але в останню секунду перед явною своєю загибеллю не занепали духом моряки. З неймовірними зусиллями поставили вони штурмові стакселі, і "Восток" пролітає повз величезну кригу, майже торкнувши її бортом.
Пронесло!.. Але від перевантаження парусів на корабель звалюються нові жорстокі удари. Він починає занурюватись носом у воду.
— Гармата!.. Вогонь!
Гуркоче найбільша гармата "Востока".
— Слуха-ай!
Слухають на салінгах, на баці — немає відповіді "Мирного".
"Мирньїй" іде недалеко. Тільки не лише гарматних залпів "Востока" не чути, власні голоси ледве-ледве чутні на "Мирному". Обернібісов і Ільїн біля штурвала в бризках і піні.
— Не чую!!!
— Двадцять один день шторму!
— Так!!! Уже всі звикли!
— Що?!?!
— Звикли всі. Так створено світ!
— Паруси не по шторму!
— Наказано так іти!
Корабель хитає так, що всякий рух на ньому вже небезпечний. Навіть лежати в каюті важко.
В каюті:
— Постріл?!
— Не чую... Що?
— Наче постріл з "Востока"!
— Не чую!..