Він раптом опинився в центрі якихось вібрацій, які трусили не лише його тіло, а й душу. Втім, він не сказав би, що ті коливання діяли на нього ззовні, а не він сам був їхнім джерелом. Майнула думка, що з власного тіла його сутність виходила значно легше, ніж тепер із Компанійцевої плоті. Раптом побачив кімнату згори; він немовби витав попід стелею, а його духовна сутність, що досі була згустком і ховалася в упакуванні, стала розтікатися простором і часом. Йому вже було відоме це почуття безмежности свого "я", за яким починається "тунель", а далі — потойбіччя.
Найпершою умовою повернення в матеріальний світ була людська плоть, яку слід весь час тримати в пам’яті. І цього разу такою мусила стати його власна, прикручена до крісла постать. Щойно увага перенеслася з обездушеного Компанійцевого тіла на його, Тищенкове, як свідомість потьмарилася, він відчув щось схоже на страх. Над непритомною постаттю батька "Експарки" — його постаттю — витало лихо. Тищенкові навіть здавалося, що тіло обснувала не линва, а павутиння, і на тому плетиві сидить страшна сутність. То був дух тирана, його астральна аура, що почасти вийшла за межі тіла; зло у сконцентрованому вигляді, мізерної частки якого досить, щоб отруїти весь людський океан. Воно коливалось і пульсувало, як велетенська крапля червоної отрути. Він ще побачив Івана Івановича, який сидів за пультом апарату перевтілення в суміжній кімнаті, сум’яття й непевність на рум’яному лиці його і раптом увійшов, ні, заглибився в темряву. Враз урвався зв’язок з матеріальним світом: при ньому лишилася тільки пам’ять, і в ній — дві постаті під арками.
У мороці він перебував якусь мить, а тоді "побачив" світло. То було проміння від духовних сутностей, що линули йому назустріч. Від них струмували доброта й радощі; на нього очікували.
— Тишо, ми знали, що ти не забаришся. Всі, кого наймав "Порядок", для своїх оборудок, уже тут. — Це казав Хома Булига — друг дитинства і колега з "Експарки".
Поруч з Хомою були й інші їхні друзі, що пішли з життя в різні часи, виконуючи завдання "Експарки". Від їхніх сутностей відходили інформаційні тіні завдовжки з земне життя, власне — "голографічні фільми" з запахами, звуками, барвами, почуттями і всім іншим, чим наділена людина земна. То були відкриті історії осіб із гріхами й чеснотами. Тищенкові варто було згадати лише незначний епізод, пов’язаний з кимось із них, як він ураз опинявся в тій ситуації і ставав таким самим її учасником, як і тоді, коли вона мала місце. До того ж подія, що колись тривала години, а то й дні, спалахувала тут за частки секунди. Його свідомість уникала торкатися тільки останнього рядка земної історії котрогось із друзів. Власна біографія Тищенка була теж оголена. Там, у матеріальному світі, її немовби фільмували на мікроплівку, і він при бажанні міг подивитися (згадати) тільки найяскравіші епізоди на тій стрічці; все інше перебувало за межами його земного бачення. Зараз же зафільмований матеріал багаторазово збільшувався, ставав об’ємною інформаційною тінню. Та тінь, хоч і була його власною долею, щокроку перетиналася з такими самими інформаційними тінями сім’ї, друзів. Усе те утворювало мережу причин і наслідків, вчинків і подій, взаємопов’язаних доль — від людини до людини у просторі, від сина до батька, діда, прадіда і т. д. в часі. Його — Тищенкова, інформаційна тінь була тільки мізерною часткою інформаційного поля Вселенського Розуму. Тут, у потойбіччі, по мережі причинно-наслідкового зв’язку він міг "побачити", ні — опинитися на місці будь-якої події, що відбувалася в будь-якому куточку Землі, в будь-який час. Раптом він "почув":
— Той, що привів тебе сюди минулого разу, розгорнув тут бурхливу діяльність. — Це казав Микита Коршунович, який загинув у сузір’ї Кассіопеї.
Тим часом простір довкіл став тьм’янішати; їх обступили закриті сутності; інформаційні тіні, що від них відходили, перебували в густому серпанку. Здавалося, на ясному небі палахкотять сузір’я чорних комет, чиї хвости губляться в безодні простору. Зненацька між ними виринуло велике чорне тіло, що пульсувало і мінилося чорним перламутром. Воно дихало світлом, поглинаючи його, як "чорна діра". Це була сутність "месії".
— За мною, Хомо! — наказав батько "Експарки", поринаючи в нічийний шар.
Булига відреагував умить — він не дав випередити себе Компанійцевій душі, що чорною блискавкою шугонула до тунелю, утвореного Тищенковою сутністю.
Раптом тунель скінчився, Тищенкова сутність обернулася на хмаринку, власне — мотрійку, де пульсували вкладені одна в одну кульки з туману, що мінився опалом. Хома, який це "спостеріг", не міг би сказати, що менша з "мотрійок" перебувала в більшій, а не навпаки. Хмарка стала зменшуватись і водночас темнішати; якусь мить вона коливалася під стелею невеликої кімнати над головами двох нерухомих людей у кріслах, а тоді огорнула чоловіка в картатій сорочці, чиє могутнє тіло було прив’язане до спинки товстою линвою. В міру того, як "хмаринка" танула, чоловік оживав. Це хоч і тривало якусь мить, але для Хоминої сутності, що перебувала ще поза часом, відбувалося повільно.
Булизі дісталася плоть чорнявого молодика, що сидів, поклавши руки на руків’я, в позі фараона. Інформацію про Тищенкові наміри Хома зчитав із його свідомости в потойбіччі. Він знав, що йому належить вернутися в земний світ під виглядом чужої сутности і грати роль, яку досі грав Тищенко — роль месії, покликаного з задзеркалля, аби відновити колись створений ним (месією) лад і врятувати асоціацію "Порядок" від цілковитого занепаду. На нього чекала роль кривавого тирана.
Прочинилися двері, й до кімнати зайшов Іван Іванович. На його повному обличчі було помітно надію і водночас тривогу. Він спершу підійшов до Булиги-Компанійця і, зазирнувши йому в очі, поцікавився:
— Ну, як?
— Як і мало бути, — відказав той. — Каламус із нами.
Керівник Центру перевтілення полегшено зітхнув, а тоді покликав двох охоронців, що стояли в коридорі і наказав розв’язати Тищенка. Коли охоронці, виконавши наказ, причинили за собою двері, він звернувся до недавнього бранця:
— А цей, у чиєму тілі ви опинилися, перед самим розвтіленням опритомнів і волав, що він — Особа...
— А Александром Македонським він себе не проголошував? — посміхнувся Тищенко, розминаючи суглоби.
— Хе-хе... Це ж треба... — дивувався вчений. — Вбивця віддає власне тіло жертві. — І, звертаючись до Булиги-Компанійця, поцікавився: — Куди і під яким ім’ям ми влаштуємо вашого соратника?
— Найліпше — під ім’ям ємкості, яку він зайняв — керівника "Експарки", — відказав Булига-Компанієць.
Тим часом Тищенко, отямившись після повернення в земний світ, раптом виявив у своєму мозкові дубль чужої пам’яти. То був життєпис дивної істоти, що хотіла добра всім і зневажала кожного, визнавала людство і не визнавала націй, боронила суспільство і знищувала людей; істоту з обмеженим інтелектом і безмежною амбіцією, з комплексом меншовартості і гіпертрофованим самолюбством, що прагнула від людей глибокої любові до себе і водночас змушувала їх переживати тваринний страх перед своєю особою. То була пам’ять самого антихриста, що претендував на роль Бога. В ній Тищенко побачив усі три вбивства Каламусів, знаряддям яких стала його, Тищенкова, плоть. Але що найгірше, для всього того було своє обгрунтування. І хоч то була тільки чужа пам’ять, вона все ж проникала в духовну сутність Тищенка, будила сумніви.
Постукали в двері. Іван Іванович, що досі зачудовано дивився на обох прибульців, умить змінився на обличчі, пішов відчиняти. Зайшов водій-секретар; він окинув поглядом людей під арками, зупинив очі на мотузці, що лежала на підлозі біля Тищенка.
— Дзвонили з асоціації, цікавилися... — сказав він. Інформація явно призначалася Іванові Івановичу, проте секретар дивився на Булигу-Компанійця, ніби давав цим зрозуміти, хто тут за старшого.
— Все склалося, як бажалося, — відказав Іван Іванович і за хвильку додав: — Ну, тепер, коли ви вже разом...
— Авжеж, коли ми вкупі, — підхопив Тищенко, — нам слід негайно вчинити генеральну пиятику. — І повівши оком на Булигу-Компанійця, додав: — Га, хазяїне, як ти?
Водій-секретар розчулено всміхнувся, готовий виконувати наказ.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
З ТОГО СВІТУ — ІНКОГНІТО
1
Не новий уже легковик із літнім водієм за кермом і трьома пасажирами, проминувши заміську розвилку, виїхав на трасу. Незважаючи на те, що друга смуга була вільна, а на машині стояв форсований двигун, водій не захоплювався швидкістю. Він вів машину так, аби кожної миті мати змогу для маневру.
Іван Іванович розстібнув два верхніх гудзики кітеля, але розвалитися на сидінні, як він це полюбляв, не наважувався. Його бентежило, що в машині сиділа колись наймогутніша особа в світі і що всі троє його супутників — прибульці з потойбіччя. Попри глибокі знання механізму інкарнації, його нема-нема та й проймало якесь моторошне відчуття, ніби він сидів у компанії мертвяків. Мабуть, це була звичайна помисливість; людина не втаємничена нічого подібного не відчувала б.
— Куди ми їдемо? — озвався молодий чоловік, що сидів поруч із водієм.
— У профілакторій, — відказав водій.
— А чого ми там не бачили? — знову молодик.
— Ну, ви ж зажадали відзначити приїзд, е-е, повернення...
— А чому не на дачу? — подав голос чоловік років тридцяти семи, котрий сидів на задньому сидінні за спиною молодика.
— Не можна. Там зараз музей, — пояснив Іван Іванович.
З десяток років тому в спеціальних журналах почали з’являтися статті на тему тимчасового відокремлення духовної сутності людини від її матеріальної оболонки. Вчені-інкарнологи твердили, що на тілі тимчасово обездушеного хворого можна робити будь-якої складності операції. Але офіційна наука поставилась до тих ідей скептично, навіть вороже; наукові часописи перестали друкувати подібні матеріали. Вщух і шум у пресі. Невдовзі дослідження були засекречені, а служба безпеки "Порядку" подбала, аби жодна газета не прохопилася й словом на тему інкарнації. Така велика увага до кволих тоді ще розробок спричинилася несподіваним висновком, до якого прийшли науковці: в принципі можна не тільки відокремлювати на час сутність (себто душу) людини від плоті, а й замінювати її на сутність іншої — давно померлої людини.