"Що я таке, — погадав він собі, — чим я провинився, кого забив або запалив, щоби мене перед цілою громадою виставляли на публіку ?" Вчорашнє роздразнення ожило з більшою силою, почало снувати йому поперед очима бог знає які дивовижні догади. Е, кривда їм, що не можуть мя з усього обібрати, як липу з лика обдерти! О, гадають, най хоть напублічимо го!" І бачилося Василеві, що всі, хто є в церкві, ззираються на нього і кивають головами та шепчуть: "Е, мусив Півторак щось немалого зробити, коли го паламар з свічков обминув". За тими гадками Василь і не чув євангелія. Доперва тоді зіснувся, як його почали штуркати і перти взад деякі громадяни, що після звичаю на казання виходили з церкви побалакати з сусідом під дзвіницею. Василь пропам'ятався, підвів очі ід вівтареві і стрітив погляд панотця, що, бачило му ся, пильно слідив за ним. Він перехрестився поквапно і почав слухати проповіді.
Панотець, як кожду проповідь, так і нинішню, зачали ось якими словами: "Да воскреснет бог, і разидутся всі вразі єго! Слова суть записані у святого євангелисти, гм, гм, гм". На тім місці панотець звичайно закашлювалися і сейчас після такого вступу дивним і безпримірним наслідством гадок зачали про пиянство і легкодушність родичів, що не вважають на своїх дітей, на їх дочесне і вічне життя, а віддаються гидкому налогові лиш для того, щоби свому череву угодити. Панотець довго говорили: голос їх не раз підносився і гудів, мовби хто на церковний дах нараз висипав великий міх каміння, що торохтить, долів котячися. Особливо при словах: "Горе вам, п'яниці-недбалиці! Під вашими ногами пекло горить, бо в своїм поганім і гидкім налозі ви не тямите навіть про християнські обов'язки! Не досить, що ваше господарство йде ніворотом , діти ходять самопас, без боязні божої, ви навіть, ви самі, заллявшися до непам'яті трунком, лягаєте, не перехрестившися, встаєте і насамперед, замість зробити хрест святий на собі, посягаєте по келишок! Скажіть же мені, ци годен такий чоловік (панотець, розгарячені, показали пальцем Василя, а всіх очі звернулися на нього, немов перший раз в житті їм довелося його бачити), ци годен, кажу, такий чоловік називатися чоловіком? Ні! Він худобина, гірший як худобина, бо й тота прецінь встане рано, то уперед здихне до бога, а відтак ажень береся до їди!"
Під час цілої проповіді бідний Василь стояв, як на терню. Які гадки снувалися по його нещастями і встидом приголомшеній голові, то лиш бог один знає. Але то бачили всі виразно, що бідолаха аж мінився на лиці і сам не знав, що з собов почати, коли очі усеї громади немилосердно звернулися на нього. Надійшов великий вхід. У Василя була своя трійця, котру звичайно ніс при великім вході. Нині його трійцю ніс Трофим Паруха, старий, сивий дідусь, а Василь, аж блідий, стояв на своїм місці. Ось і служба скінчилася. Василь аж легше відітхнув, узяв шапку і хотів виходити, коли, втім, паламар узяв його за плече і прошептав:
— Куме Василю, ходіть-но, чогось вас єгомость кличуть.
Що робити? Скулився Василище і йде за паламарем за закристію, ждучи ще більше ганьби на себе. В його душі дивним способом застряла приповідка: "Піду я, мамо, до церкви, але чорта з'їш, що ти ся буду богу молити!" Василь не знає, відки вона тепер впала йому на гадку, і без відома повторяє її собі в душі раз, і другий, і третій, сам не знає, по що й по яке?..
Панотець сиділи на кріслі у ризниці і пили каву, котру їм приношено до церкви по хвалі божій. Василь уклонився до колін і став при дверях, ждучи, аж поки панотець не скінчать снідати.
— Що ти, Василю, — почали панотець остро, — щось лихо ся справуєш!
Василь мовчить.
— Був ту в мене нині твій син, жалувався, що поле продаєш, нічого не доглянеш, лиш усе горівков заливаєшся!
Василь ані слова.
— Іди ж, іди, а вважай, щоби-м тото послідний раз о тобі чув. Фе, встидав би-сь ся! Такий поважний газда, що би повинен усьому селу приклад давати, а він от що робить! Встид, ганьба!
Панотець кивнули руков, а Василь вийшов, не сказавши і слова.
"Скотина якась, гадина, не дитина! — думав собі бідолаха, йдучи долі селом додому. — А, він до попа з язиком, та й ну на свого рідного тата! Пожди-но, щенюку якийсь, я тебе навчу!"
Не знати, чи щоби забути про свій нинішній сором, чи щоби набрати більше сили на вирідного сина, чи з якої другої причини (хто знає, може, погані і гидкі наклінності уже вроджені людям такого низького стану, що ще до того, встаючи й лягаючи п'яні, і хреста святого на собі не положать), досить, що Василь по дорозі вступив до Шмілової коршми, де вже на лаві сиділо кількох людей, і кружив за чергою келишок.
XI
— А, паничу, — почав вечором Василь, добре підпитий, до сина, — то ти мені нині такої ганьби наробив перед цілою громадою?
— Якої ганьби? — запитав Іван знехочу. Йому прикро було нагадувати все, що сталося в послідні два дні.
— А, якої ганьби? Щенюк поганий! Допитуєся мене, ніби не знає! Ти бігав до попа з язиком, брехати на мене?
— Не знати, що я такого набрехав! — відворкнув півголосом Іван.
— Ах ти, погана скотино, негіднику якийсь, та на свого тата, що тя згодував і виховав? То ти ми ся тепер, на старості літ, так відплачуєш, що мені через тебе тепер ніяк межи людьми показатися, що всі тепер на мене пальцями показують. "Адіть, говорять, пияк, розфійник, марнотратник!" То ти мені вже тепер таке строїш?
Василь, говорячи тоті слова, впадав щораз в більшу лютість. Його невеличкі очі загорялися щораз живішим, непевнішим блеском, на лиця виступав гарячковий рум'янець, жили на чолі набігали кров'ю, а зуби стискалися від лютості. Мовчанка Івана, що за той час не то спокійно, не то несміло сидів узакутні, ще збільшила його гнів.
— А, от то-м собі виховав гадину сорокату за пазухов, о! То синочок, що би рад, щоби всі вітця відцуралися, щоби всі на нього плювали, пальціма показували, як на чудовище. То ми синочок, о!
— Тату, — відізвався твердо, але трохи тремтячим голосом Іван, — тату, ляжте нині, проспіться, завтра побесідуємо по-тверезому. Правда — правдою, я винен у тім, але ви ще більше.
— Що, ти, вирідку гадючий, ти мені, свому вітцю, смієш розказувати, мене виноватити?
Роздразнення Василя, що так нагло вибухло і зміцніло в послідні дві доби, шукало без упину предмета і спосібності, щоби виллятися з цілою силою. І ось спосібність нагодилася, предметом був Іван-бідолаха. Василь в опалі прискочив до нього і з цілого розмаху ударив його кулаком поза уха.
— Тату, — скрикнув Іван, схапуючись, — а ви що робите?
— Мовч, вироде поганий! Знай, як вітця шанувати!
Удар повторився, кров пустилася Іванові з рота.
— Тату, дайте спокій! — крикнув він, виходячи вкінець із свого рівнодушного спокою. — Дайте спокій, бо зле буде з нами!
— Що? Ще мені грозити? На, ось тобі наука!
Новий удар. Лице Івана посиніло. Йому також не стало терпцю і п'ястуком штовхнув вітця у груди так сильно, що той звалився з ніг і грепнув насеред хати.
— Га, поганине! — ревів п'яний, розжертий Василь, двигаючися з землі і хватаючи за сокиру. — То ти вже й на мене руку підносиш? Рад би-сь мя скоро в гріб запхати та сам усім подавитися!.. О, не діждеш, страчуку проклятий, не діждеш, мерзеннику, ні! Ади!
Василь силувався видобути сокиру з-за лави.
— Тату! — проговорив за той час Іван тремтячим, но твердим голосом. — Най вам бог тото не тямить, що ви о мні говорите та що зо мнов робите! Але щоби-сьте не гадали, що я напосівся так дуже на ваш маєток та жду вашої смерті, то бувайте здорові! Я відрікаюся всього. Жийте собі при божій помочі, доки вам судилося, робіть си з своїм маєтком що хочете, записуйте го по своїй смерті, кому вам ся вподобає, але мене вже не побачите в своїй хаті! Волю з голоду згинути, волю свої руки по кичеренки проробити, аніж маю слухати, що мій рідний тато таке гадає про свою дитину! Бувайте здорові!
Двері рипнули, а стать Івана лиш мигнула попід вікна і щезла в тіснім закавулку. Василь стояв за той час насеред хати з сокирою в руці і не знав довгу хвилю, що такого сталося. Його лютість, спочатку скажена і сліпа, поволі пройшла, він почав спокійніше розглядати все діло. "Ігі, а я що зробив! Рідну дитину від хати відогнав! Та й за що? За тото, що ми піп не казав у церкві свічку дати? Тьфу на тебе, помано! І що то таке велике? Гей, гей, як бог хоче чоловіка покарати, то насамперед му розум відбере! Мені би то нині було розумцю більше здалося, мені!" Василь довго роздумував в той спосіб і під ніч дійшов навіть до того, що почав плакати, сидячи в сумерці та сперши голову на криси глиняного комина, під котрим не горів нині огонь, бо не було його кому розложити, не було Івана.
Василь думав зразу, що Іван, висказавши тоту погрозу в першій опалості, верне запевно сейчас на другий день. Ніч минула для нього дуже неспокійно: погані сни морочили його аж до рана. То раз бачив усіх своїх синів, тонучих у глибоченній ямі в смердячій кип'ячці і дармо кличучих до нього о поміч. Другий раз йому привиджувався Іван, як напивається в коршмі з чорними, брудними, замащеними людьми, на котрих аж гидко ся дивити. Бачить Василь, що і Іван поволі стає такий, як вони, кричить, співає і ганьбить усіх, як вони, п'є і валяється по болоті, а далі наливає порцію горівки, досипає якогось порошку і підносить йому: "Пий, — каже, — старий, на здоровлє!" Але Василь ніби знає, що се горівка затруєна, що Іван хоче його чим борше упхати в могилу, щоби вдавитися його добром. Проч пішов, негіднику! — кричить він крізь сон і кидає келишком до землі. — Чорта з'їш, що дістанеш з мого маєтку хоть рубець! Ні, ти й шнура не варт, щоби тя на нім повісити!.."
Такі сни пленталися Василеві всю ніч. Вкінці розвиднілося. Настав один із тих сірих, сумрачних зимових днів, у котрі надворі сніг ліпить, аж дерева тріщать під його вагою, а в селянській хаті і холодно, і понуро, темряво і сумно-сумно, мов у домовині, а ще самому. Василь загорнувся в кожух, обув чоботи і пішов подавати худобі зрана. Відтак увійшов до хати, воркотячи з досади, і принявся розкладати під челюстьми огонь, щоби бодай що-то обігріти хату та порозморожувати вікна.
— І де той хлопчище поплівся? — говорив Василь сам до себе. — Тадже чень му ся дур голови не ймила, не шубовснув собов де в яку западню.