Барило захопив броню убитого жовніра, а Кобза завладав бронею Щучиною і поліз у його кишеню за квіткою. Опріч квітки витяг він ще щось, завернуте у бумажці, розгорнув, аж то була та шпилька, що вчора княгиня Четвертинська подарувала Щуці. Кобза сховав… Марко тим часом витяг з дупла свою торбу.
— Ну, пани-товариші, — гукнув він до козаків, перекидаючи через плече торбу, — дві милі нашої дороги, коли ляхи нас не доженуть, то вже хіба тоді побачать, як ми самі до їх прийдемо… Не одставайте!
З останнім словом Марко метнувсь у саму гущину лісу, а слідом за ним і козаки потягли. Широко ступав він, неначе ведмідь-бортняк продирався між заростю, ламав віти, виривав кущі з корінням і прокладав за собою стежку товариству.
Пройшовши кілька гонів, перебрались вони через глибоку балку і з милю простували рідким лісом, так що якби погоня настигла, то б латво було їх тутечки захопить. Однак поки жовніри добігли до замка і дали звістку, яка халепа спіткала патера і Щуку, поки піднялось кварцяне військо, наші сіроми перебігли рідколісся і вже кралися пущами і глибокими бескидами. Дуже-таки й потомились, бідолахи; деякі вже й приставать стали. Один Барило браво йшов, і втома його не брала; неначе кішка, здиравсь він на дерева і оглядав, чи не наспіва погоня. Як вели його на шибеницю, то йому й байдуже було, а теперечки, як став на волі, усе його лякало: схопиться з дерева птиця, залопотить звір у кущах, зараз приглядується і причува — сказано, запорозька сторожка натура. Вибравшись на невеличку прогалину, козаки посідали, щоб трохи одпочить.
— А що, Марку, — спитав Кобза, — чи полегшала твоя гаспидська торба хоч трохи?
— Здається, трохи полегшала, — одказав Марко, — бачу, мені вас жаль стало; вона у мене така, що тільки до кого хоч трохи озветься серце жалем, то вона зараз і полегшає.
— Нехай вона тобі зовсім полегшає за те, що нас вирятував. Теперечки хоч і доженуть, так не зв'язані руки, поки знов скрутять, так я десять укладу. — Кобза витяг з піхви шаблю Щучину і став її розглядать: — Бач, яка гостра та уважиста, ще краща за мою…
— Куди ж ти запроторив свою броню?
— Там десь біля замка позакопували з Остапом, як нечиста мати понесла нас на весілля. Бач, з бронею не пустили б.
— Та й наша броня там зосталась, — озвались деякі козаки.
— Годі вам теревені гнуть, — гукнув Барило, прислухаючись. — Чи чуєте, здається, у роги трублять?
Всі замовкли і стали прислухаться, аж справді десь далеко гугнів охотничий ріг. Сіроми посхоплювались і знов потягли за Марком. Ліс усе ставав густіший і густіший, кущі глоду, терну і шипшини позростались собі і стояли, неначе добра огорожа. Не пройшли вони й п'ять, гонів, як ближче зачулись роги, а згодом, натрапивши на їх слід, загавкали і заскавучали гончі собаки.
— Не одставайте, пани-товариші, — озвався Марко, — недалечко вже зосталось!
— Каторжні собаки, — бубонів Барило, озираючись, — од їх не втечеш, бодай вони виздихали!
Незабаром знов ще ближче загуділи роги і заскавучала собачня. Деякі з жовнірів, доїхавши до гущини, позлізали з коней і продирались слідом за гончими. Чутко вже було, як вони гукали на собак і перекликались проміж себе, коли разом зупинився Марко біля дуплуватого дуба, що ріс над горою, поліз попід кущем глоду і одчинив невеличке віконце, таке що тільки хіба гадюкою пролізти чоловікові.
— Ануте, хлопці, лізьте в мою хату! — скрикнув він, придержуючи віконницю.
Духом, як миші, поховались козаки у ту нору; останній уліз Марко і зачинивсь. Віконниця була обложена згори дерниною і прикривалась густим кущем глоду, так що як не приглядайся, а не побачиш, де вона одчиняється. Земляночку викопав Марко під самим дубом, і його коріння розходилось, неначе крокви і лати, і підпирало землю; з дупла проходила оддушина і освіщала підземну хижку.
Тільки що вони поховались, як зашамкотіли кругом землянки гончі, гавкали, скавучали і, не находячи далі сліду, деякі порозбігались, а другі метнулись слідом назад. Жовніри, що йшли слідком, завернули собак, і вони знов закрутились побіля дуплуватого дуба, а одна, добігши до самого віконця, заскиглила і стала дряпать лапами і скребти землею. Горою, з краю балки, з жовнірами їхав верхи пан хорунжий.
— Чого вони так гвалтують? — спитав він сих жовнірів, що пробирались у балці.
— Кат їх батька зна чого, — обізвався передовий жовнір, — усе крутяться на однім місці, а чортма нікого, мабуть, натрапили на барсучий слід.
— Трубіть у роги, скликайте собак, — озивались з балки жовніри, — тутечки тільки даремно потратимо час.
Загуділи роги, поскликали собачню, а там затріщав хмиз під копитами, і через яку часинку все наокруги замовкло…
Потомлені козаки попростягались на долівці, а Марко витяг з пічурки глек з водою і клунок з сухарями.
— Снідайте, хлопці, що бог послав! — сказав він, ставлячи біля їх глек і кинувши клунок. — Другої потрави у мене нема, вибачайте.
Голодне товариство миттю випило воду і розхапало сухарі, аж торбинку пошарпали на шматки.
— А чи довго ж ми тутечки сидітимемо? — запитали козаки Марка, заморивши черв'яка.
— Поки утихомиряться ляхи, — одказав Марко.
— Куди ж ми рушимо? — питали деякі.
— От слухайте. Чотири милі звідси в пущах є острів, наоколо оточений заливом із Сули, болотом і драговиною. На тім острові в горі повикопувані глибокі і великі печери, у котрих, розказують люди, колись, ще за Владимира святого, ховався змій; з того часу і острів той прозивається Зміїним. Не один вік минув, а нікому ж то не доводилось бувати у тім урочищі: одно, не латво було його й знайти, а друге, коли кому й лучалось ненароком зблизиться до того острова, то з ляком тікали від його. Дак на сім острові, кажу, теперечки осадився з своїм загоном переяславський козак Кривоніс, той самий, може, чули, що хуторяни за його лютість прозвали Вовгурем, а його ватагу вовгурянцями. Він приймає до свого гурту, тільки не всякого, а з проби, щоб кожний мав таку силу, як і в його: хто обнесе тричі біля його куреня дві каменюки, кожна в десять пудів, той йому товариш, хто шість, той йому побратим. Так бачите, хіба тільки одного Кобзу прийме до свого загону; може б, і побратим йому знайшовся, так той ні до кого не пристає і до себе нікого не приймає. Та байдуже, знайдуться і окрім Кривоноса ватажки, та ще й не один.
— Хто ж нас на той острів проведе? — спитав Барило.
— Я вас проведу, мені не раз доводилось уже на йому бувати. Там теперечки і народу чимало зібралось. Порадимось, прийшла пора підійматься: мабуть, уже й Хмельницький з ордою з коша рушив.
— А може, вже й з ляхами б'ються, — додав Барило.
— На тім тижні я був у Переяславі, — казав Марко, — і дещо чув. З Варшави Барабашеві прийшов приказ, щоб він, посадивши реєстрових козаків на байдаки, поспішав ік Кодакам, на підмогу Стефанові Потоцькому.
— Як же воно буде, — загомоніли козаки, — наші кревні, православні, та й будуть биться проти нас, своїх братів?
— Тоді скажемо, як воно здіється, — одказав Марко.
— А багацько війська у ляхів по тім боці Дніпра? — спитали козаки.
— У двох гетьманів Потоцького і Калиновського буде тисяч з тридцять, та й у Хмельницького чимало того війська: одних братчиків п'ятнадцять тисяч та реєстрових козаків Полтавського, Миргородського й Гадяцького тисячі чотири буде.
— А скільки ще того народу з України понаходило, — додав Барило, — як комашня пруть на Запорожжя; та ще як і татари дадуть нам підмогу, то завдамо такого чосу ляхам, що й до нових віників не забудуть…
Марко витяг з кутка кілька шабель, пістолів, рушниць і сумки з порохом та кулями.
— Ануте, пани-молодці, — казав він, розкладаючи броню на долівці, — розбирайте, у кого нема, може, доведеться нам на дорозі спіткать ляхів, так щоб було чим оборониться.
Кобза взяв два пістолі і гвинтівку, а другі побрали й шаблі.
— Ну, теперечки на добраніч вам, спочивайте, хлопці, — сказав Марко, узявши свою торбу і глек, — а мені треба ще трохи декуди побрести…
— Що воно таке за чоловік? — спитав Барило Кобзу, як Марко виліз із землянки.
— Не вгадаєш, козаче, — одказав Кобза.
— Давно вже ти з ним спізнався?
— Торік.
— Що у його в торбі? Носиться з нею, як кіт із салом.
— Бодай тобі не довелось побачить!
— Диво, не чоловік; мабуть, він не то ляхів, а й самісінького чорта не злякається!
— Його чорти лякаються!..
Кобза не дуже був охочий до розмови. Кохання неначе яким чадом його підкурило, тільки й думки було, що про княгиню Четвертинську. Потомлені сіроми недовго ще балакали і поснули, як мертві!..
XI
Як уже смерклось, повернувся Марко і побудив козаків. Повилазили сіроми з земляночки, неначе ті бабаки, і довго протирали очі, поки не прочумались; дуже-таки позасипались. Марко приніс їм хліба, сала, пляшку горілки і глек води. Заморивши черв'яка, козацтво запалило люльки і повело розмову.
— Знаєте, пани-молодці, що, — почав Барило, — коли Кривоніс не прийме нас до свого загону, дак ми оберем собі ватажком Марка та й будемо приймать до гурту…
— А кого ж і обрать, як не Марка! — загомоніли козаки.
— Постривайте, пани-товариші, — озвався Марко, встаючи, — не мені бути вашим ватажком, вибирайте собі іншого, а поки я з вами, то буду вашим поводатарем.
— Чом не хочеш бути нашим ватажком? — питали козаки, оточивши Марка. — Не треба нам іншого, не треба!
— Не вам мене питать, не мені вам і казать!.. — Марко похмуро скинув очима на товариство, і його погляд зупинився на Кобзі. — Як до чого припаде, дак от вам ватажок! — додав він, показуючи на Кобзу.
— А поки припаде, — озвався Барило, — нехай він випрудить із свого серця княгиню Четвертинську, а не випрудить, то ми з його викурим те кохання порохом!..
— Та й не рівня нам ті князі та пани! — загомоніли деякі.
— Чом не рівня, — перехопив Кобза, — хіба ж ми не такі люди, як і вони?
— Нехай, бач, і такі, — одказав Барило, — так не такі ж теперечки часи, щоб возиться з тим коханням!
— Як не такі, то й підождем, — одказав Кобза, понурившись.
Отак розмовляли, поки не зійшов місяць, і наші небораки рушили. Довгенько йшли вони за Марком, продираючись гущиною, а там, вибравшись на високу гору, вийшли на битий шлях, що пролягав проміж густого лісу.
— Ну, теперечки, пани-молодці, — одказав Марко, зупиняючи їх, — ляцький день, а ніч наша: коли спіткаємо на дорозі дряпіжників, то не будемо утікать, а будемо биться.