Благодать Божа всім дарована, і в кожному народі муж світлого розуму й чистої волі може багато зробити для його чести й майбутньої могутности (моральної абож матеріяльної). До цього часу їх на Україні з'являлося мало. Усі наші кращі уми звертали свою діяльність на користь своєї родини, на невірно зрозуміле врятування своєї душі, на науку, одірвану од течії сьогочасного життя; тепер тільки, саме тепер, коли Ви розкрили рота, щоб сказати з катедри: "Душа цього народу нікчемна", найпалкіші почуття українських діячів зосереджуються на народі. Лайте низькість представників його, але не називайте нікчемною його душу. Це непробачене блюзнірство. Дивіться — од Сагайдачного, що піклувався ствердити освіту в батьківщині, до Хмельницького — яким являвся нарід український.
І це Ви, Миколо Івановичу, можете говорити ці жахливі слова: "Я не обвинувачую тих, що холодні до свого рідного. Людина прагне кращого, а чуже краще". Ні, у Вас засохла жива струна, без якої ніколи не буде гармонії в вищих учених і поетичних діях. Я обвинувачую суворо І вчити не бути холодним до свого означає те саме, що й казати мерцеві: воскресни!.. Коли чуже краще (в чому й я згоден), то чи слід з того, що наше нічого не варте, не варте зусиль цілого життя таких нікчемних істот, як одна людина сама по собі?
IX
Тим часом у Крагельських прискореним темпом готувались до шлюбу.
Анеля Устинівна, Алінина мати, заклопотано турбувалася, що вони не встигнуть з віном, і частенько нарікала на надто близький час шлюбу.
Від ранку до обіду вона їздила по крамницях, закуповуючи й замовляючи все, що тільки можна було замовити й закупити. Вона перекидала гори краму для того, щоб вибрати якусь дрібницю, без якої не можна було закінчити вбрання. Вона почувала себе в своїй тарілці і хоч знемагала від усієї цієї щоденної й цілоденної метушні, але всередині почувала себе задоволеною і спокійною: віно її дочки вийде найкраще.
Сама графиня Меліно, роздивляючись білизну, з подивом запитувала:
— Яке тонке бездоганне полотно! Де ви могли його дістати? Невже це справжні валенсьєнські мережива?
Вечорами до Крагельських з'являлися хутрівники, кравчихи, шевці, модистки й навіть черевичники, бо за тих часів у Києві не було крамниць, де замовляли взуття, а було в продажу тільки взуття готове, привезене з Москви, з Варшави, і, коли привезене взуття не приходилося на ногу, то треба було замовляти в спеціяльних рекомендованих черевичників, що працювали в себе вдома.
Миколі Івановичу не подобалися всі ці клопоти йуся ця суєта.
Він не розумів і питав:
— Навіщо це все робити за один раз, а не в міру потреби? Хіба обов'язково замовляти одразу двадцять пар черевиків, коли їх можна придбати кожного разу, коли вони знадобляться?
А Аліна його лякала:
— Мамуся ніяк не встигне впоратися з віном до Фоминого тижня. Аж ніяк! Отже, небути нашому весіллю на червоній горці, доведеться відкласти.
Микола Іванович, відповідаючи, сердився.
— Прошу! Весілля відбудеться на Фоминому тижні, як умовлено. Хай мама готує все це для Стефанії, а ми зробимо все, що треба, за кордоном. Сподіваюсь, що мене відрядять за кордон в наукову командировку років на два. Ми там працюватимемо: я науково, а моя Аліна студіюватиме теорію музики в Віденській консерваторії.
Вечірні переговори з майстрами не тільки не заважали нареченим, а, навпаки, сприяли тому, що Аліна й Микола Іванович могли лишатись удвох насамоті й їм ніхто не перешкоджав мріяти: Миколі Івановичу про закордонні знайомства з Ганкою, Шафариком, про Прагу, Берлін, Мюнхен, про закордонні книгозбірні, музеї, архіви; Аліні про Відень, консерваторію і Ліста.
Принадна мрія прожити два роки за кордоном була звичайною темою їхніх розмов. Перед Аліною і Миколою Івановичем розкривалися найширші перспективи й можливості. Жити вдвох, тільки вдвох і працювати. Як чудесно! Уся безмежність всесвіту здавалась їм тоді радісною, світлою і досяжною.
Прийшов Великдень! Весна року 1847 була рання. Кінець березня був такий теплий, що можна було ходити в самих сурдутах.
З ґалерії нового тількищо відбудованого будинка, коло Андріївської церкви, в якому оселився перед шлюбом Микола Іванович, перейшовши сюди з Рейтарської вулиці, одкривався чудовий краєвид: перед будинком горбики, порослі ніжною першою травою, внизу розстилався Поділ, далі — світла смуга Дніпра, а за нею широка панорама лук і лісів. Дніпро починав розпливатись, і далекий обрій синів безкраїм морем.
У п'ятницю на великодньому тижні Костомаров був з останньою перед весіллям візитою у Крагельських.
Аліна, як звичайно, зустріла його в вітальні.
Бажаючи пожартувати, вона ставала на стільця за вхідними дверима й звідтіля вітала Миколу Івановича несподіваним: "Ау!.."
Того вечора Микола Іванович був чогось трохи сумний і невеселий. Аліна зауважила йому це і, жартуючи, сказала йому:
— Отже, чи не відкласти нашого весілля до канікул? Тоді одразу поїдемо просто за кордон абож на хутір, за Дніпро.
— Крий Боже, відкладати! Не кажи цього й жартома! — відповів Костомаров.
— А чому сидиш похнюпившись? Що за сумування таке? Заберу обручку!..
Пустуючи, як безтурботна дитинка, Аліна почала здіймати з руки Миколи Івановича обручку, а він, захищаючи обручку од Аліни, зняв з своєї руки іншого персня, одяг його Аліні на руку й сказав:
— Оцього персня можу тобі віддати! Сховай його в себе; хай у мене лишається сама тільки обручка.
— Що це за така "пам'ятка" напередодні шлюбу? Не хочу я цього персня з любими тобі іменами святих. Носи сам.
Це був золотий пласкуватий перстень з матовими рубчиками, що нагадував персні св. Варвари з Київського Михайлівського манастиря — той самий перстень з ім'ям Кирила й Методія, що ними в ознаку містичних заручень на служіння Визволенню й Волі обмінялися між собою братчики.
Аліна наділа його Миколі Івановичу на палець другої руки. Вона не хтіла, щоб цей перстень заважав сяяти обручці. Вона не хтіла, щоб Микола Іванович був зв'язаний ще з кимсь або чимсь, а тільки з нею і тільки для неї. Вона ревнувала його до Братства й братчиків.
Микола Іванович засміявся. Він повеселішав і в веселій розмові просидів з Аліною далеко за північ.
Близько другої години ночі, збираючись їхати, коли пані Крагельська нагадала йому, що він засидівся, Микола Іванович сказав:
— Завтра я не матиму змоги бути в нареченої — багато справ. Треба заїхати до університету, взяти принаймні хоч на тиждень відпустку, тоді умовитися з пан-отцем і остаточно призначити годину вінчання. Завітаю до вас у неділю вранці. Отже, чи не заїдете завтра вдень до нас? Матушка чекатиме вас з чаєм та кавою.
Пані Крагельська прийняла ці запросини. Микола Іванович поїхав додому.
Наступного дня, коли Крагельські, Аліна з матір'ю, поїхали до будинку, де мешкали Костомарови, їх не зустрів ніхто. Парадний хід був відчинений. У вітальні нікого.
— Оце так гаразд стріває гостей той, що запрошував на чай і на каву! — сказала Аліна, не то сміючись, не то з докором на адресу Миколи Івановича. — Коли ж так, то хай тепер за цю провину трохи потурбується. Я сховаюсь, а ви, мамо, йдіть до залі, ніби ви приїхали самі, і скажіть, що через особливі непередбачені обставини весілля відкладається.
Аліна не передчувала, що за її жартом ховається сумна несподівана правда: що мимоволі вона схопила сумну суть здійснених уже подій.
Несподіване сталося.
Пані Крагельська знизала плечима, ніби висловлювала цим здивування з дитячої витівки дівчининареченої. Аліна ж поспіхом сховалась за широкі двері.
Молоде її серце швидко, швидко стукало в напруженому чеканні: ось-ось вибіжить Микола Іванович. Ось-ось стрімголов він одчинить двері. Стукало серце, й чекання тьмарило голову сп'янілістю несподіванки. Але ніхто не з'являвся. В усьому будинку панувала незвичайна тиша. Ніхто не йшов... Від якоїсь несвідомої ніяковости, від нетерплячости Аліна так розхвилювалась, що серце застукало ще дужче.
Нарешті, почулись кроки. Але це не був Микола Іванович. Повернулась мати.
Пані Крагельська сказала серйозно й з притиском:
— Годі пустувати!.. Йди до залі! Тут не до жартів.
Як присоромлена школярка, все ще не передчуваючи страшного горя, Аліна вийшла з-за дверей і пішла за матір'ю.
Назустріч їй із залі вийшла Тетяна Петрівна, бліда, як ніколи, і занепалим якимсь голосом сказала:
— Миколи нема! Сьогодні вночі його взяли.
— Хто взяв? Куди взяли? Навіщо? — питала Аліна перелякано, не розуміючи в чім справа.
— Взяли жандарі, поліцмейстер, губернатор. Повезли, а кабінет запечатали.
Тетяна Петрівна сіла коло замкнених дверей кабінету. На її блідому обличчі позначилось страждання. Вона сиділа мовчки й непорушно; вона не плакала й не зідхала.
Аліна перелякано подивилась на неї, на великі сургучові печатки на дверях. їй здавалось, що вона впаде непритомна. Вона ніяк ще не могла зрозуміти, що, власне, сталося, що повинні означати ці печатки на дверях кабінету Миколи Івановича, цей незвичайний вигляд Тетяни Петрівни. Вона бачила тільки вже тепер, що сталася якась несподіванка, якась жахлива й невідхильна катастрофа.
Увійшов Хомка, блідий і змучений від тривожної безсонної ночі. Побачивши Аліну, він заплакав.
Пані Крагельська, насилу перемагаючи своє хвилювання, сказала Тетяні Петрівні:
— Ми з Аліною поїдемо додому. Щоб швидше довідатись про Миколу Івановича, я прохатиму свого чоловіка поїхати до губернатора й зараз же повідомлю вас про все.
Тетяна Петрівна не заперечувала. Вона ні про що не просила, вона сиділа мовчки, не рухаючись, ніби скам'яніла. (ї надто приголомшило це несподіване горе.
В неділю вранці до камери подільської части, брудної, огидної кімнати, куди після арешту, під доглядом двох поліцейських солдат, посадили Костомарова, увійшов поліцмейстер Галяпкин.
Він роздивлявся на заарештованого, потирав руки й з уїдливою посмішкою сказав:
— Отже, як вам тут, пане професоре, певне, не дуже зручно й не зовсім до вподоби? Воно було б значно приємніше вдома з молодою дружиною?
Часний пристав поводився з в'язнем значно пристойніше й з сердечною приязню.
Увечорі о 6 годині, тобто в годину, коли повинно було відбутися вінчання, Миколу Івановича в закритому екіпажі повезли з подільської части додому, щоб він попрощався з матір'ю й нареченою.
Побачення відбувалося в присутності жандарсь-кого полковника й поліцмейстера.
Микола Іванович плакав, обіймав Аліну, і притискуючи її заплакане обличчя до грудей, запевняв:
— Я не злочинець, повір мені, я не злочинець! Що б не трапилось зі мною, знай одне, що я тебе, Аліна, кохаю й з цим коханням і в могилу піду.
Він ні про що не просив ані матір, ані наречену.