Вона йому давала багато цікавого і з боку знань, і з боку думок, що ними були завжди набиті голови курсантів. "До кращого, до ліпшого, до яснішого життя",— кричала кожна така думка, і Михайло дерся, скільки вистачало сили.
Із Лукеркою бачився він не дуже часто, бо не було часу, але коли вже бачилися, то радості їх не було кінця. Вдвох їм було так гарно, як ні з ким. Гуляли в лісі, жартували, бігали, а то й серйозно говорили: Михайло про свої справи, а Лукерка про свої. І завжди було так: чим докладніш і довше Михайлик розповідав про себе, про свої успіхи, пригоди чи неприємності — тим смутніша ставала Лукерка.
— Ти все вчишся...— сказала вона якось йому.— Ти потім вивчишся і .станеш паном, а я так...
Вона не доказала, схилилася Михайлові ка плече й заплакала, їй було боляче за свою темноту, за своє одноманітне життя, без запалу, без боротьби, без людей і науки. Вона розуміла, що він ще трішки підросте, підучиться, а потім потягнеться й полетить кудись далеко, і, хто знає, чи доведеться їм коли навіть побачитися.
Од цих сліз, от тремтячих Лукерчиних плечей у'Михайла боляче зробилося на душі. Він пригорнув її до себе і щиро і тепло сказав:
— Не плач, Лукерко! Ми будемо завжди і скрізь разом... Лукерка всміхнулася крізь сльози. Вона любила його. Він
був круглий сирота, і Лукерка замінить йому всіх найдорожчих людей ка світі.
І довго ще сиділи вони та говорили, а над ними світив місяць і пливли сріблясті зорі.
8
Сенько бігав по малій Михайловій хаті, скаржився:
— Пропало моє життя: ні сюди ні туди! Диявол проклятий! От панич — у комірчиках і манжетах, майбутня права рука в млині, а тут батько, як проклятий, пріє у млині, мати хустини чистої не має. Він дума, купив мене? Чорта лисого!.. Я йому покажу!..
Лице його зачерзонілося, очі заблищали:
— А що я тепер? Ні пан, ні робітник, од чорної роботи одвик, чи й не бачив її, а панське мене ножем в серце ріже. Хе-хе!.. Купив дурня за комірчики. Цей лягавий з хамської породи — буде щирий на службі! Аж так! Гляди! Впіймав... Але що ж мені робити? Куди посунутися? Легко сказати: кинуть усе... А за що я вчеплюсь?
Сенько зупинився і вп'явся руками в своє гладенько причесане волосся:
— Де ти, буйний Сенько? Шаромижник, босяк, шмаро-воз, задирака? Нема тебе... ех! — І бризнули сльози у хлопця, й покотилися через біле личко на чисті комірчики.
— Сядь, Сеню, і заспокойся! — взяв його за руку своїми, з'їдженими вугіллям, руками Стьопка.— Тут діло дуже просте. Хай пан паном буде, а тобі що? Як хочеш послухати мене, то роби так: служи, дослужиш, навчайся біля того господарства економіцького ходити. Що взнаєш,— за плечима не носити. Важка така школа, але що ж? Де наш брат не вчиться?.. Тільки борони тебе боже піти в ту прокляту кочегарку: висушить, спече, замучить, очі випалить, душу скалічить.
— А там її хіба не калічать?! — вирвалось у Сенька.
— Калічать, Сешо! Наша школа важка, завжди калічить. Тільки там краще, ніж у кочегарці. Я ж кажу, залишайся в пана й учись,—г колись знадобиться. Принаймні хоч хліба легкий кусок з'їси. А то ще й так подумай — кинеш ти, другий знайдеться, а машина й далі буде собі йти, ніби нічого такого не сталося.
Хвилювався Сенько, хвилювався і Стьопка, а Михайло заклопотано сказав:
— Майбутнє таке невідоме, що хто зна, що ще може трапитися. Тільки от, скільки я не читав наших захалявних книжечок, а всі розказують, що скрізь і в кожній країні в певні часи були...— тут голос його понизився і він, майже пошепки, докінчив: — Революції. Були революції у Франції, у Німеччині, в Англії, і в нас буде... І скрізь, і завжди траплялось так, що після кожної революції все старе гинуло і нові люди заходжувалися творити нове життя. Ми ще молоді. Ми ще довго будемо жити, і може, ще й нам пощастить на революцію. А тоді... Знаєш, що тоді буде, Сеню? — голос його ледве помітно тремтів.— Невже ж всидимо по конторах та цехах? Невже ми не зможемо порахуватись з нашими панами та хазяїнами?.. А поки що що зробиш? Я знаю, що ти задихаєшся там, але ми зможемо тобі
ПО?Ж)ГТИ...
— Хто ви? — ледве чутно кинув Сенько.
— Ми... Ти не знаєш... У нас тут гурток революціонерів... Тільки... ш-ша... Ми знаєм, що робити... Йди до нас, а там — видніше буде...
Довго ще говорили в маленькій Михайловій кімнаті. Як і з початку життя, їх було троє. Тільки тепер це були не ті безтурботні пустуни. Пройшло щасливе дитинство: перед ними стало велике многогранне життя повноліття.
РОЗДІЛ 9-Й І ОСТАННІЙ
У тисяча дев'ятсот чотирнадцятому році вибухнула війна. Все закрутилося й пішло вниз головою. В п'ятнадцятому пішов на фронт Стьопка, у шістнадцятому — Михайло. Сенька викрутив пан: саме тепер йому потрібні були робочі руки: хліб уряд вибрав з току.
Три тяжкі роки тяглися, як десятки літ, і за цей час товариші зовсім не бачилися. Михайло листувався з Лукеркою. Вона писала йому теплі листи, де розказувала про все, що робилося. Розказувала про Сенька, але не все. "Розкажу, як побачимося..." — стояло в листах, і Михайло догадувався, що говорить про Сенька — значило б видавати його військовій цензурі. Напевне, він не сидів склавши руки.
Був квітень сімнадцятого року. Весело прискало весняне сонце і на дерева, що вже розпустилися, і на вулицю, що кипіла од люду. Солдати слабосилої команди — Стьопка Опара та Михайло Осокоренко — сиділи на ґанку шпиталя і жваво говорили про нові події, про недавно пережите, про свою зустріч і про все, все. Сміялося сонце, і сміялись вони до нього, до весни, до революції. Обоє вони були поранені на фронтах, але то дрібниця... Бо наспіла революція, і вони, підгоївшись та підлікувавшись,— знову кинуться, та вже не смерті в обійми, а в обійми нового життя.
Вулицею сновигали люди, веселі і такі ж щасливі, як і ці двоє...
Раптом їх очі зупинились на другій двійці, що стурбовано розглядала їх будинок і напис на воротах.
— Глянь! — скрикнув Михайло.— От, сто бісів і сто відьом, на заклад, що то Сенько і...
— Лукерка! — схопився з місця Стьопка і, шкутильгаючи на поранену ногу, кинувся до воріт.
— Стьопка!
— Секько!
— Мишо!
Всі четверо збилися докупи, обнімалися, цілувалися, дивилися й ке могли надивитися одне на одного.
Всі четверо знову були вкупі. Всім чотирьом знову сміялося сонце.
— Ну, а тепер що, як, хто, куди? — говорив увечері Сенько, оглядаючи всіх товаришів.— Щодо мене, то я весь до послуг революції. Розквитався з паном, подякував йому за науку, хоча,— Сенько голосно засміявся,— він не дуже був радий з тієї подяки. Та я заспокоїв його, сказавши, що при соціалізмі всім буде хороше і всі будуть запанібрата.
— А ти ж, Лукерко? — підвів на неї очі Стьопка.— Ти що думаєш?..
— Еге, і про це ми вже подумали в нашім комітеті.
— Як? Хіба і Лукерка теж?
— То виходить, що всі круглим числом... теє...
— Виходить, Стьопо...
— Але ж ти і словом у кожному листі не натякнула! — взявши за руку Лукерку, сказав Михайло.
— Таж не можна було...— почервоніла та.
Ми скінчили коротеньку історію наших героїв. Де вони тепер? Що вони роблять?
Вони тут, серед нас Працюють, учаться, і їх завжди, всюди і скрізь можна зустрінути,— тих колишніх дітей наших шумляних парових млинів. Але про їхнє теперішнє життя ми скажемо колись іншим разом...
1926
1 Сєнченко Пелагея Олександрівна — мати письменника, померла 26 січня 1926 р.
2 "Гей, ви, х л о п ц і-г у р т о п р а в и, завертайте сірі воли, женіть на Москз у!.." — Слова української народної чумацької пісні
3 Івана Купала — старовинне свято слов'янських і балтійських народів на честь весни і початку літа та їх божества — Івака Купала з іграми, купальськими піснями, стрибанням через багаття, купанням. Ояткується в ніч з 6 на 7 липня за н. ст. (23—24 червня за ст. ст.).
4 ...і родове зілл я...— Тут мається на увазі Ірод І — цар Іудеї з 37 р. до н. е. За християнською міфологією, довідавшись про народження Ісуса Христа (гаданого царя іудейського), він наказав винищити у країні всіх немовллт-хлопчиків, аби врятувати свій трон. Вжито у значенні: шибеники, неслухняні діти.