Де тепер той негідник, Щербатий Ніж, і що сталося з Безвухим Котом? Чи не знайшли лого в чагарнику задубілого? Рудий задавака почорнів, немов соснова головешка.
— А так,— відповів Кендюх і опустив на груди свою важку голову. Ще б він не пам’ятав тієї лютої зими! Всі двоногі вовки зголодніли і ледве трималися на ногах. Тоді Щербатий Ніж убив лиса і сам його з’їв. Навіть не сказав нікому, а як ділили шкури на пасма і жували, щоб сяк-так вгамувати голод,— він усе бідкався і прохав собі більше, а вночі накинувся на чотириногого вовка, душив і кричав: "Я Кіт, я Великий Кіт, тікайте мерщій!" Чотириногий вирвався. Тоді Щербатий Ніж плигнув на Голомозого, і Щербатого мусили скрутити. Він все ж випорснув і лежав за табором зовсім тихо, тільки харчав, ніби справді помирав з голоду. Однак це була омана, він хитрував, і поки Руді Вовки журилися його бідою, зумів домовитися з Великим Котом, і той, незважаючи на вогонь, перекинувсь у табір, схопив живцем Кривозуба і відразу ж розчавив йому голову. А Щербатий Ніж лежав і все реготався, запевняючи, що кращої страви, як мозок Рудого Вовка, йому не доводилось їсти.
Щербатого Ножа на місці убили мисливці, а другого дня убили й Кота,— бо що інакше вони могли вчинити?
Цього було досить, щоб Великі Коти втямили небезпеку спілкування супроти людини. Ні один з них більш не з’являвся. Це було взято за добру ознаку, і Руді Вовки за допомогою смоли і міцних ременів з’єднали докупи дві кістки — кістку Великого Кота і кістку Рудого Вовка, що було рівнозначно укладанню довгого й тривалого миру.
Отож, зрештою, треба було б провчити і цього хижака-забродька.
Не міг знайти кого ліпшого нікчемний звір для спілки, як тих легкодухів — Червоних Мурашів!
Кендюх зовсім поринув у ці думки, та незабаром увагу його раптом привернуло гупання босих ніг і важке сопіння, що могло належати лише двоногому Вовкові. Але хто він? Де він міг би взятись, коли всі сидять у таборі, а вони п’ятеро ось ідуть по цій стежці. Він озирнувся. Разом з ним зробила це й решта мисливців. Яке ж було їх здивування, коли розгорнулись кущі і з-за них показалась Костяна Голка. Вигляд її годі описувати: він був страшний.
Кендюх остовпів, а далі, не кажучи й слова, кинувся тікати. Він поспішав, бо спина Голомозого вже ховалась у кущах. Дівка, яка вже вмерла, знову убралась у людське тіло. Це була нечувана річ, жахливіша за зустріч з левом, з тигром, з Великим Котом. Це втілене лихо, сама біда. І всі відважні мисливці, всі п’ятеро, тікали, як тільки могли.
Але вони викинули з уваги Кендюха. Велика голова його і могутній тулуб були надто важкі для його ніг, і він швидко відстав. Як він сопів, як він одчайдушно поривався вперед! А тим часом відстань поміж ним і Костяною Голкою дедалі меншала, і, зрештою, настав той момент, коли, зробивши останнє зусилля, вона вп’ялася йому в плече. Тоді Кендюх несамовито скрикнув і майже непритомний звалився на землю.
— Але годі, що з вами? — не випускаючи з рук Кендюхових плечей, кричала Костяна Голка. Вона сміялась і плакала, тремтіла і захлиналась від щастя.— Це я, це ж я, Костяна Голка. Я зовсім жива, я не вмирала, я навіть не ушкоджена. Розплющіть очі, гляньте на мене, спробуйте рукою. Я зовсім тепла. Серце моє б’ється. Великий Кіт б’ється із грифом, що похапав малих кошенят, я втекла і тепер тут. Ну-бо, погляньте, оце мій ніс, оце мої очі, це руки, це ноги...
Кендюх, все ще не розплющуючи очей, доторкнувся рукою до привида. Справді, дівка тепла, справді, це її ніс, і він також теплий. Тоді Кендюх обережно розплющив очі і не міг сховати виразу щирого задоволення: перед ним таки справді ця дівка, а не казна-що.
Але як же ж вона їх налякала! Фу! Парко, мало не розтрусив черево.
Кендюх сів, опустив на хвилину голову на груди і несподівано роздув ніздрі. А тоді враз схопився і, шарпнувши за руку дівку, кинувся в напрямі до табору. Він учув небезпеку. Великий Кіт уже кинувся навздогін, але, напевне, був іще далеко, і Кендюх мав надію добігти до табору раніше, ніж той встигне зробити свій останній стрибок. Тепер уже не Костяна Голка, а він кричав і волав почекати, застерігав про небезпеку, водночас героїчно намагаючись не відставати від Костяної Голки. Та де йому було угнатись за нею! Почувши про Великого Кота, вона так метнулася, що їй міг би позаздрити найпрудкіший олень.
Вона давно вже зникла у вечірньому присмерку лісу, і Кендюх лишився один. Відчай надав йому сили, і він мчав так, як ще не бігав ніколи. Нарешті ліс перейшов у кущі, а з-за них показались вогні становища. Кендюх ще завзятіше наліг на ноги, водночас прислухаючись, чи не чути звіра за спиною. О, він ніби відстав, напевне, затримався там, де Костяна Голка вловила Кендюха.
Коли Кендюх добіг до табору, він застав там величезне зворушення. Всі були вже на ногах і, потрясаючи списами, заклинали Костяну Голку вернутись туди, звідки прийшла. Костяна Голка метушилась навколо таборища і запевняла Рудих Вовків, що вона не що інше, як тільки Костяна Голка,— що вона жива і втекла із лігва лютого хижака.
Поява Кендюха заспокоїла Рудих Вовків. До його слів прислухалися у таборищі і зважали на них. Крім того, він таки вернувся, хоч і з запізненням! Словом, він перескочив через вогні, якими оточене було таборище, і протяг за собою Костяну Голку.
До них наблизились двоногі Вовки; спочатку боязко, а далі сміливіше вони почали обмацувати Кендюха й Костяну Голку і робили б це не знати скільки часу, коли б далеке приглушене рикання не сповістило їх про наближення Великого Кота.
Кендюх кинувся підкладати дрова у вогнище. А втім, це давно вже робили Голомозий, Око, Довготелеса, Вогняна Хмара та інші сторожкіші мисливці. Табір містивсь на точку, що мав сорок кроків завдовжки і стільки ж завширшки. Ще перед заходом сонця його навкруги обіклали купою гілля, хмизу, повалених дерен так, що, запалені, вони вогняним кільцем відділяли таборище від решти світу. Накидані нові оберемки палива ще збільшили вогнище, і вогняні язики високо підіймалися в темряву неба. Мисливці розташувались купками по лінії вогнища, тримаючи в руках зброю. Вони приготувались до зустрічі. Звір їх не застане тепер, як тоді, коли вихопив Костяну Голку,— зненацька. Але зовні вони поводяться так, ніби нічого не сталося.
Ось, коли хоче, хай той поганий Кіт погляне на Голомозого,— хіба він не такий, як завжди? Як недбало сперся він на свій спис і дивиться через вогнище в нічну пітьму лісу. Ватажок роду робить це так, як завжди, щоночі. Он стоїть Кендюх. Спис аби-аби тримається в руках; очі заплющені, голова важко спадає на груди. Він куняє.
Ніч? Близькість Великого Кота? Яке діло Кендюхові до того, коли очі так солодко злипаються! Правда, вії у нього ніби тремтять, але це може і здатися. Це, мабуть, просто танцюють тіні на обличчі у нього.
Он Око сперся на ратище. Поруч нього Шуліка, Тремтяча Осика, Безпалько, Кривоніс... Усі стоять, де кожному треба, вдивляються в пітьму. І раптом хтось запитав:
— А де ж Оленячий Ріг?
Стало тихо, і в цій тиші прокотився зойк Довготелесої!
— Ми ж забули його за вогнями!
Кендюх підвів голову і, ні слова не кажучи, кинувся, щоб плигнути через вогнище, але саме в цей час за лінією вогню зловісно зашелестіли кущі і з жалібним виттям заметушились по табору чотириногі вовки. По цьому зовсім недалеко пролунав хрипкий клекіт. Кендюх застиг. Поза шкірою в нього пробігли колючі морозяні голки. Великий Кіт сповіщає про своє прибуття.
— Але що ж робити? — вирвалось у Вогняної Хмари.— Невже ми Оленячого Рога так і залишимо?
Голомозий навіть не глянув на нього. Він уже встиг подати знак пальцями Окові, і той, ухопивши ломаку, кинувся розсувати вогонь з протилежного боку від того місця, де обзивався Великий Кіт. І як тільки применшилось вогнище і показалась чорна, не залита полум’ям смужка землі, туди відразу ж кинулись чотириногі Руді Вовки, які до того блукали досі в лісі, мало не збивши з ніг Ока.
Вскочивши в коло, вони сипнули на середину, де сиділи діти й жінки. Ох, як тут було затишно й безпечно!
Вовченята скавуліли і лізли під теплі тіла людей, лизали у носи й губи замурзаних і пузатих своїх двоногих ровесників і по-дитячому лащились до їхніх мам.
Гостровухий якийсь песик швидко добрався до Довготелесої. У неї солодко спала на руках Волохата. Він нашвидку і ласкаво угамнув її за бік і, поки та зо сну міркувала, що сталося, просунувся під неї і притуливсь до теплого живота Довготелесої. Волохата, як жовтий клубочок, скотилася з колін Довготелесої і підбігла до Кендюха. Їй було боязко й цікаво. Повискуючи, вона тремтливо притулилась до ніг свого двоногого оборонця.
— Ну, ти, дурненька,— озвався Кендюх.— Будь лихою й завзятою,— і поклав їй свою руку за вушка.
Волохата, повернувши голівку, висунула гарячий язик і лизнула цю велику, ніжну й чудернацьки голошкіру лапу. Око тим часом розгорнув іще ширше краї вогнища і крикнув у пітьму:
— Оленячий Ріг, якщо можеш, підповзай швидше сюди!
Почулось зітхання, і голос, ніби шелест калинового листя, діткнувся до вуха Ока:
— Я вплутався в ожину. Я не можу й поворухнутися!
Він вигадував, бо був зв’язаний і загорнений в оленячі шкури.
Не встигли завмерти слова хлопця, як десь зовсім близько почулось рикання звіра. Око завмер.
— Він уже тут. Він уже тут, але хай спробує підійти, хай лишень тільки спробує!
Поруч Голомозого виріс Вогняна Хмара.
— Зуби в нього міцні, пазури теж, хутро, як три оленячі шкури, от тільки хай покуштує, які на смак вогняні списи!
— Будьте обережні, будьте сторожкі,— гукнув тихо Кендюх,— він уже зовсім близько блукає, той поганий вонючий Кіт. Одманюйте його далі від хлопця.
Голомозий войовничо й застережливо крикнув у пітьму ночі:
— Гей ти, жовтоокий, чого ти знову прийшов до цього таборища! Іди геть собі далі! Ми не чіпали тебе, ми не ліземо до твоїх дітей і твого лігва! Іди собі, іди своєю дорогою, не виводь з терпцю Рудих Вовків, що завжди ладні стати тобі за найкращих приятелів.
— Ні, він не хоче йти, він наближається,— позираючи на скулену Волохату, гукнув Кендюх.— Він не хоче миру, поганець. Але стежте, щоб не наблизивсь до Оленячого Рога. Он він чорніє...
— Агов, жовтоокий! — загукав знову Голомозий, і цього разу в його голосі зазвучала погроза.— Зупинись, повертай собі геть, повертай швидко, повертай негайно.