Мовляв:
— Підійдипідійди, занудо, вона тібє гризаньот! Вона тібє покажіть, як близько до коней підходить!
Підійшов громадянин. Кобила вуха прищулила:
— Іііі!
І до пасажира. А "ванько"!
— Тррр! Та куди ж ти лєзіш? Повилазило, што лошадь строгая? Тррр! Лазять тут, зарази!
А взагалі наші харківські візники кращі. Вони веселіші! Тут, у Берліні, найняти таксі чи візника — справа дуже проста.
От стоїть гурт їх.
Коли ви підходите й сідаєте до котрого з них в екіпаж, то другий, задній чи передній, підбіжить і одчинить Дверці.
Ну, що ж це за робота?
От у нас!
У нас, коли ви наймаєте візника з гурту, то підскакують із кіньми всі! Один одного гатить батогом. І всі вони лавою їдуть на пасажира.
Пасажир, нарешті, вигинаючись, як в'юн, ускакує до якогонебудь!
Тоді решта — не пускають того візника з пасажиром! Б'ють батогами коня, б'ють екіпаж, а як перехрестить котрий батогом по шляпі пасажира, тоді:
— Я звиняюсь, але моя черга! А він, зараза, лізе! Лясь!
У нас весело!
* * *
Далі.
Кав'ярень на кожному кроці заводити не треба.
Досить буде, коли ми на кожній вулиці збудуємо по літбудинку ім. В. Блакитного, з бібліотеками хорошими, з концертними залами і з волейболом.
Да… З більярдом обов'язково, а то що тоді Миша Биковець і Володя Сосюра робитимуть?
— Як з буфетом?
— Обов'язково!
* * *
Не знаю, що нам робити з Лопанню, щоб хоч трішки зробити її подібною до берлінської Щпрее.
Самих "естественных надобностей", як видно, замало, бо якби від них залежало Лопанське "многоводіє", то давно б уже і Лопань, і Нетеча, і Харків повиходили б з берегів, і був би тоді не Харків, а Венеція* чи Харкнеція.
Тут одне з двох треба: або Харків перенести на Дніпро, або Дніпро на Харків.
Розробимо відповідного проекта та подивимось, що краще й дешевше.
Тільки обов'язково треба проекта, а не так, що спочатку збудуємо, а потім уже за проекта візьмемось.
* * *
Шуцманів заводити не треба.
Хай будуть наші міліціонери. Надягати на них касок з орлами не будемо, а по гумовій палиці кожному слід дати.
І як би такі гумові палиці вигадати, щоб міліціонер міг нею так і підсадити клієнта, коли той виліз з пиварні, щоб клієнт сам "легенькою парою" поплив до району.
Щоб без пересадок наваньків і без рукамаханнів з відповідними з боку клієнтури висловами.
* * *
Німецькі "аборти" для Харкова потрібні, як вода. Обов'язково побудувати! І побільше!
Не варт будувати місцевий бюджет на тім, що "в неуказанном місці".
Без цього можна перебутйся!
Та й як ти його іноді обійдешся без "невказаного", коли на ввесь Харків одне "вказане", та й те або замкнене, або "забарикадоване" так, що треба бути добрим спортсменом-олімпійцем, щоб усі ті "барикади" перескакувати!
* * *
Далі.
Треба негайно розпочати виробляти всяку "чепуху": бритви оті, що самі голову одрізують, гребінці, олівці, пудру, гуму і т. д.
І пустіть "авслендерів" побільше, хай купують та вивозять усю цю "єрунду".
* * *
А взагалі, щоб із Харкова зробити Берлін, треба робити. Не сидіти й не дивитись на небо, думаючи, "чому я не сокіл, чому не літаю", а робити, шукаючи "свою долю" в себе під носом, а не на небі.
У нас тієї "долі" на чотири Німеччини вистачить, так ми ж її не бачимо, ми все ще на небо поглядаємо, повилазило б нам!
* * *
Гінденбурга на президента вибирати не треба! Хай залишається Григорій Іванович!
ВАРШАВА
Варшава — поки що столиця польської, як то кажуть, республіки.
Я кажу, — "поки що", бо, хто знає, що буде далі: можливо, що Варшава буде всесвітньою столицею.
Це буде тоді, коли на всій земній кулі буде сама Польща.
Поки що Польща посідає частину тільки України, Білорусі, Литви й Німеччини, так що Варшава ще не всесвітня столиця.
До Варшави слід заїздити, їдучи в Європу, а я заїхав, повертаючи з Європи, через те я бачив Варшаву тільки один раз.
А цього зовсім не досить для того, щоб тебе там убили: для того треба трішки всетаки довше попожити у Варшаві.
Коли ви під'їдете до Варшавського головного вокзалу, особливо, як їдете ви з Берліна, — зразу якось почувається, що потрапили ви до великого європейського міста, що через якихось двістітриста літ, — а таки дорівняється, ну, хоч би й до того самого Берліна.
Така вона пишна й розкішна.
Щоб дорівнятися до Берліна, Варшаві залишилось збудувати ще всього тільки 53 вокзали, бо вона має їх 5,а Берлін — 58.
Потім треба буде їй позаливати асфальтом улиці, вдосконалити електрику, почиститись, помитись, збільшити разів у чотири населення, позаводити парки, музеї, театри, крамниці, наукові установи, фабрики, заводи, побудувати кращі будинки, кращі трамваї, завести кращі авто, кращі таксі, збудувати підземку й надземку — і Варшава дуже скидатиметься на Берлін.
У чім Варшава випередила Берлін — це в кількості (господи благослови! Перший раз написав це прекрасне слово) свого війська.
Війська у Варшаві вистачило б на чотири Берліни.
І військо все "орляче": на голові орли, на грудях — орли та ексельбанти, та цяцьки на кашкетах, на мундирах, на штанях, на шаблях.
Є з перами в шапках, з кінськими хвостами.
Ох, і війська!
На кожному кроці — військовий. І всі хоробрі!
Беручи під увагу мирні настрої польської, як то кажуть, республіки, таку силу війська пояснити можна тільки тим, що доросле населення в Польщі любить гратися "в салдатики".
Головна вулиця у Варшаві — Маршалківська.
Від назви цієї вулиці й Пілсудський має звання маршала.
* * *
Я був у Варшаві тільки один день — від поїзда до поїзда.
За такий короткий час, звичайно, деталей не вхопити. Хоч, завдяки ласці Ю. М. Коцюбинського, подивився, мабуть, чи не все місто. Бачив Уяздовську алею з Бельведером. Пілсудського в Бельведері не бачив.
Єврейські квартали бачив.
Ах, оті дітки єврейські в єрмулках і з пейсами! У їх великі, сумні очі, цадиками наполохані. І кругом діток тих — така'в засмальцьованих лапсердаках убогість!
Кому вони, навіщо вони, оті сумні дитячі очі, оті лапсердаки?!
Отже ж і над єврейським кварталом гуде мотор аероплана.
Бачив двох капуцинів. Вони огрядні, з чорними бородами і в сандаліях на босу ногу…
Дивився на капуцинів, а думав чогось увесь час про жеребців, про конярські товариства, про случну кампанію й про жеребця Гарсона з Оленівського радгоспу.
Бачив палац, де живе президент польський. Палац — старовинний, тихий. Президент — сучасний, тихий.
* * *
Із пам'ятників мені особливо подобався постамент одному з королів Іванів, що сидить на коні й конем отим давить українця й татарина.
Лежать українець з татарином під королевим конем, обличчя в них у муках корчаться, а король Польський Іван задоволений і грізний, бо "покорив під нозі всякого врага й супостата"…
І волочиться по землі буйний чуб запорозький в упокореного земляка мого…
Кажуть, що то пам'ятник майбутній автономії сестрі моїй Західній Україні, що її (автономію) нібито готує сучасний уже не король, а маршал.
Є в Варшаві й могила невідомого жовніра.
Перед нею ввесь час невгасимий огонь горить.
Франція, побачивши це у Варшаві, і в себе в Парижі таку могилу невідомому солдатові зробила.
* * *
Населення у Варшаві мільйонів з півтора. Воно живе, урядує, торгує, молиться богу, танцює фокстроти й мазурки й стріляє в радянських представників.
Робить кожний те, що йому доручено.
Крім того, сила є народу, що охороняє наших представників у Варшаві.
Не менш, мабуть, як три чверті варшавського населення це робить.
Придивившись до того, як охороняється наше там представництво, у мене сльози поДяки виступили на очах. А як же і не заплакати?!
Проти повпредства і день, й ніч жандар стоїть.
По боках, біля повпредського будинку і день, і ніч на лавах сидять старі, й малі, й діти, й жінки…
Вони стежать, щоб ніхто не зайняв представників наших.
На ріжках Познанської (вулиця, де міститься повпредство) й найближчих до нашого повпредства вулиць — візники й таксі стоять, і їм так само доручено охороняти представників наших.
І проти повпредства нашого і збоку повпредства нашого, всі будинки заселено людьми, що охороняють представників наших.
Коли хтось із співробітників повпредства чи його жінка, вийде з будинку, щоб піти чи в крамницю, чи в кіно, — за ним (чи за нею) обов'язково йде чоловіка зо три…
То спеціально для того, щоб ніхто не образив його чи її по дорозі.
Така, розумієте, чемність, така передбаченість.
На що ми, прості собі люди, що ніякої офіціальної місії у Варшаві не виконували, — а й нас, спасибі їм, пильно охороняли.
Коли ми сідали на візника, щоб поїхати на вокзал, до нас підійшло раптом і, вроді непомітно, чоловіка з чотири, прислухались, куди ми візника наймаємо, і за кілька часу за нами їхало таксі, пильно на всі боки вдивляючись, щоб якась Каверда не прийняла нас за мішень стрілкового гуртка.
Я сказав своїй товаришці:
— Голову вище, голубочко, нас ескортують, як найпочесніших гостей…
Пригадуючи те все, не можу не висловити Варшаві своєї глибокої подяки.
Даааа! У Варшаві не пропадеш! І ніколи не загубишся! Варшава має п'ять вокзалів і п'ять тюрем! Буде у Варшаві п'ятдесят вісім вокзалів — і тоді у Варшаві не загубишся. Знайдуть і приставлять…
* * *
Хороше місто! Гостинне й привітне!
ЯК Я, БУВШИ ЗА КОРДОНОМ, НЕ БАЧИВ МАКСИМА ГОРЬКОГО
(Пародія)
Редакція одного з журналів, користуючись з нагоди, що я їду за кордон, доручила мені обов'язково не побувати в Соренто і не побачити Максима Горького.
Редакція того журналу, не відстаючи в цій справі від усіх газет і журналів Радянського Союзу, і собі взяла за обов'язок не надрукувати хоч щонебудь про Максима Горького в Соренто.
Я з радістю вхопився за це доручення, бо це мене не дорівнює до всіх і великих, і малих письменників Радянського Союзу, що їдуть за кордон.
Доручення редакції я, як читачі нижче пересвідчаться, виконав.
Автор
Ще не під'їжджаючи до Неаполя, я, не сидячи на пароплаві і не вдивляючись в оксамитові хвилі лінивого південного моря, не думав:
— Нарешті й мені й не доведеться потиснути спрацьовану, труджену руку Великого Максима.
Аж ось і не Неаполь.
Гід не зносить моєї невеличкої валізки і, не бачучи, що я чужоземець, не питає мене, намагаючись говорити поукраїнському:
— Сорентівка! Максим Горький! О! Туже! Туже! (Дуже! Дуже!)
Я йому радісно не киваю головою: "Догадався, — не думаю. — Ич який!" А на обрії не гори.