— Бачили таких молодиків!
Він огризнувся з почуттям власної гідності й з цілковитим усвідомленням, що він і справді має рацію вважати себе за молодого, і, огризнувшись, Степан Трохимович знову почав шукати стежок до тієї теми, що його цікавила.
— Таке діло, що, мабуть, прийдеться з своїм помічником скласти плана, — сказав він, звертаючись до Митька-комсомольця.
— З яким це помічником? — поцікавився співбесідник, зрозумівши, про який план іде мова: "очевидно, про план шефської роботи", — подумав Митько.
— Та з тим же помічником, що його мені призначила ячейка, — неохайно кинув старий коваль.
— Ви вже говорили з комосередком? — спитав Митько-комсомолець.
— Аякже! — сказав Степан Трохимович. — 3 самим секретарем говорив. — І, тут же подумавши, що Митько може цю новину переказати Кліщеві (Степан Трохимович хотів обов'язково сам її переказати), додав: — Тільки ти про це,голубе, нічого не говори Кліщеві: я йому сам скажу.
Митько, звичайно, нікому нічого не буде говорити, коли цього Степан Трохимович не хоче, але Митько все-таки цікавиться, кого це ковалеві призначили в помічники?
— Та там одного чоловіка, — сказав неправду Степан Трохимович, він говорив таким голосом, наче й справді знав цю людину, що він її взивав "чоловіком". — Ти його,мабуть, не бачив!
І Степан Трохимович змовк. Мовчав і Митько-комсомолець. І, можливо, розмова на цьому б і скінчилася, коли б мовчанку не порушив сусіда.
— Це ви ведете балачки з приводу тієї історії, що трапилась на комнезамівських зборах? — звертаючись до Степана Трохимовича, сказав сусіда, робітник, Забара.
Забара від старого коваля відрізнявся хіба що своїм молодшим віком. Як і Степан Трохимович, він ні на заводі, ні на селі не вів жодної громадської роботи. Як і Степан Трохимович, він тільки знав з одного боку станок, з другого — своє кармазинівське господарство. В сенсі "громадської активності" він, так би мовити, перевищував коваля. Коли Степан Трохимович відчув себе заводською людиною, Забара й досі дивився на завод (а він там працював років з 10) як на місце приробітку і всіма своїми думками і досі належав селові, себто, вірніше, своєму нікчемному одноосібному господарству.
Забарине запитання, можна сказати, трохи образило старого коваля. Що значить "тієї історії"? Яка це "історія" трапилася на комнезамівських зборах? Забара має на увазі овації, що йому зробили її незаможники? Так хіба ж це "історія", себто така справа, що може тільки дивувати тверезих людей?
— Ти ото, Забара, ні чорта не робиш, — незадоволено кинув Степан Трохимович, чухаючи собі лисину, — та ще й іншим заважаєш революцію готувати.
— Що ви, Степане Трохимовичу! — зніяковів, нічого не тямлячи (він і справді без всякої іронії поцікавився "історією"), робітник Забара. — Це тільки к слову прийшлося.
Але Степан Трохимович вже входив у раж.
— Не люблю я таких людей, — далі говорив він, позираючи на Митька-комсомольця й чекаючи від нього одобрення своїх думок. — І сам не гам і другому не дам.
На твоїй "активності", Забаро, ми розживемося, як ото сорока на лозі або як тінь на воді.
— Та що ви, Степане Трохимовичу! — далі ніяковів Забара. — Та це ж, їй-богу, к слову прийшлося!
— К слову-то к слову, але треба, щоб воно прийшлося до діла.
І що далі говорив Степан Трохимович, то більшим активістом відчував себе і відчував нарешті, що саме тільки тепер він робиться справжнім революціонером і що тільки тепер до нього ніхто не зможе підкопатись. І здавалося Степанові Трохимовичу, що вже ніколи не заболить йому біля серця й ніколи він не буде відчувати себе таким збентеженим, яким відчував себе в останній час.
Кажете, він ще по суті нічого не зробив? Це не біда. Степан Трохимович зробить, бо він уже почав робити, інакше б йому не запропонували помічника. Він не має великого досвіду? Цей досвід дістане він в процесі роботи, і він дістане його від тієї людини, яку до нього прикомандирує комосередок.
Вагон похитувався. Повз вікон пролітали тумани сирої глибокої осені. Дівчата-спекулянтки співали зажурних столітніх пісень. Але Степан Трохимович зовсім не журився і почував себе дуже добре.
"Треба сьогодні піти до Кліща й поговорити з ним", — думав Степан Трохимович.
Йому дуже радісно було, що сьогодні він сам шукає зустрічі з цією невгомонною, нещодавно мало не страшною йому людиною.
Саме з таким настроєм він і вийшов з робітничого поїзда.
XI
Х т о п е р е с т р і в с т а р о г о к о в а л я
б і л я в і т р я к і в? П о ч а т о к а г і т а ц і ї.
Ч о м у н е м о ж н а
з а г і т у в а т и К о р о л ь ч у к а?
З у с т р і ч з м і с ц е в и м п о п о м.
С т е п а н Т р о х и м о в и ч з д о р о в к а є т ь с я.Степан Трохимович був уже біля вітряків (Митько-комсомолець і Забара вже зникли за хатами), як йому дорогу пересік селянин Корольчук, громадянин села Кармазинівки, і, підійшовши до нього, сказав:
— Поясніть нам, Степане Трохимовичу, таке діло: що воно на світі робиться? — і Корольчук поставив на стовпчик мішок з борошном: він допіру був у млині.
Почуваючи себе кармазинівським шефом, Степан Трохимович теж зупинився і, поважно звівши до перенісся свої широкі сиві брови, сказав:
— Ви з приводу чого мене запитуєте? Говоріть конкретно!
— Та оце ж я й хочу говорити конкретно, — висякавшись, промовив жукоподібний Корольчук. — Діло таке, Степане Трохимовичу, ви чоловік городський, шляєтесь там по заводах тощо ("шляєтесь" Корольчук сказав не з метою образи коваля), а ми люди тьомні і нічого нам не видно. Так от допоможіть, будь ласка, і скажіть нам, яка тут прахтіка проісходить?
— Ви, може, з приводу колективізації? — запитав Степан Трохимович, пильно вдивляючись в Корольчукове обличчя.
Іншого разу цього запитання він, напевне, не поставив би, але тепер, коли думки його саме навколо колективізації й метушилися (шефство ж!), він інакше сказати й не міг.
— От-от! — зрадів Ковальчук. — Саме таке діло нас і інтересує. Больно, Степане Трохимовичу, сидіти в темноті й махати руками над діркою. Но яка дірка, к приміру? Дірка получилась од розриву нашого життя. От в чім вопрос.
— Це ви даремно говорите нащот розриву, — поважно сказав Степан Трохимович і, вийнявши свою люльку, набив її тютюном. — Це ви, Корольчуче, помиляєтесь.
Коваль перед тим, як розпочати свою промову (а він саме зараз і вирішив приступити до виконання своїх шефських обов'язків), — перед тим, як цю промову розпочати, свідомо на мент затримав свого язика: з передишкою завжди виходить поважніш.
— Могло буть! Могло буть, помиляємось! — одразу ж погодився Корольчук. — Ми люди тьомні. Говоріть ви. Ми ще вас послухаємо.
— Ну, так ото ж і слухайте! — і старий коваль замислився.
Корольчука Степан Трохимович добре знав. Корольчук жив за кілька дворів від нього. Це був типовий середняк, і за такого його й вважали на селі. Назвати його дуже революційною людиною не можна було, але й контрреволюційною — ні в якому разі. І не тому, що він свого часу сяк-так боровся з білими, але головно тому, що, хоч він і підпадав зрідка під вплив кармазинівської глитайні, все ж в основному симпатизував Радянській владі. Словом, матеріал для шефських експериментів був дуже вдячний.
— От почнемо з приказки, — з почуттям власної гідності почав був Степан Трохимович свою агітацію за колектив… й тут же осікся. Річ у тому, що в голову полізли зовсім не ті приказки, які йому були потрібні: скажім — "гуртове — чортове", "гуртом і батька краще бити" і т. д. — Почнемо з приказки, — тягнув далі Степан Трохимович, — ну… скажім, з такої — "громада — великий чоловік". Вірно я говорю? Вірно! Отепер я вас і питаю: що краще — громада чи отак, як без громади, жити?
— Та ви мені про це не говоріть, — махнув рукою Корольчук. — Я цю прахтіку давно пройшов. Тут діло не в тім… От подивіться на оцей степ, — і Корольчук тикнув пальцем у просторінь.
Степан Трохимович повернувся у той бік, куди вказував його співбесідник, і, на жаль, нічого там особливого не побачив. Степ як степ. Над степом стояла сіра мряка найглибшої осені, по степу пливли брудні осінні дороги, але щоб степ міг зупинити на чомусь око — цього сказати не можна було.
— Що ж там таке? — спитав нарешті старий коваль, здивовано позираючи на співбесідника.
— А таке діло, Степане Трохимовичу, — сказав Корольчук, — що як не крутись, як не вертись, а з шматка нічого путнього не дістанеш, і знову будеш ти без інтересу.
— От бачите! — зрадів Степан Трохимозич! — А я хіба не те ж саме кажу? Виходить, треба щось думати. Обов'язково треба думати!
— Правильно, думати треба! — погодився Корольчук. — Але тут от в чім вопрос. Вопрос в розриві нашого життя. К приміру, так, один каже — йди в колектив, а другий — Боже тебе борони! Один тієї, а другий цієї, а ти стоїш, як овечка, і нічого не розумієш.
— Ну, коли ж вже така справа, — зрадівши, сказав Степан Трохимович, — так тут нічого й говорити. Хто, скажім, агітує за колектив? Га? Ну кажіть, хто? А хто тепер говорить проти колективу? Ну? Кого ж вам слухати: тих чи цих?
— Це ви правильно пояснюєте! — погодився Корольчук, знову забравши мішок на спину й заступавши до села. — Цілком правильно! Но ви, припустім, присоглашаєте до колективу, а от Мотузка співає зовсім іншої. А тепер і розберіться.
Степан Трохимович трохи зніяковів. Що Мотузка був проти колективу — це від коваля не сховалося, але що його громадська діяльність одразу ж наскочить на непоборні перешкоди, цього Степан Трохимович не передбачав. Він передбачав, що треба якось поєднати Мотузчині думки з колективістичною агітацією, але він не передбачав, що їх так важко поєднувати і що їх прийдеться поєднувати на першому ж кроці його шефської роботи.
— А ви його не дуже слухайте! — ризикнув порадити Степан Трохимович. — 3 нього, знаєте, людина хоч і добра, але, знаєте, іноді він таке говорить, що й сам тому не вірить.
— Не кажіть, Степане Трохимовичу, — заперечив Корольчук. — Він рішительно настоює на своєму… Що він каже? А каже він, що як підемо в колектив, то вроді як в кріпаки запишемось. Розумієте, на що він натякає?
— Та то він, мабуть, жартує! — уже безпорадним голосом сказав Степан Трохимович: він і сам не вірив в те, що говорив.
— Кажете, жартує? — сказав Корольчук. — Навряд! Бо як ото вас настановили шефом, то він і говорить: "Тепер, — говорить, — прахтіка не та буде, як сяде свій чоловік до незаможників (це він вас має на увазі), то ми враз знищимо цю пропаганду".