"Не піду! Не хочу!" — ніби востаннє рішає Люба, але через хвилину знов точить думку щось тяжке, супротивне: "А може, піти? А може, скажуть..." Люба все ходить по хаті, втомлена, бліда, з мученим виразом у лиці. Вона не розуміє, що та незважливість єсть уже якийсь психоз, що вона, Люба, просто недужа, що у неї малокровний одлив од мозку... А вона все ходить, ходить.
Ах! Хтось іде до її дверей!.. Певне, за нею, щоб ішла туди!.. Ну, що ж сказать?.. Ні, вона не піде, нізащо не піде!
— Herein! (нім.Зайдіть!)
На той дозвіл ввіходить Корнієвич.
— Ви ще не обідали? — питає.— Ходімо ж! Я прийшов просто в ресторан, бачу: вас нема. Ходімте!
Та зовсім проста, спокійна мова, і про річ зовсім, мопсім іншу, виливає на Любу, немов освіжаючий
— Ходімте, ходімте! — одповідає вона якимсь непритомно жвавим голосом, котрого вигуку сама трохи дивується. На улиці повітря ще більше освіжа її. Корнієвич говорить, що по дорозі він заскочив до знайомих, де учить дітей, і взяв нову книжку російського журналу, дуже цікаву; коли Люба хоче, то от після обіду можна почитать, тільки, власне, треба читать сьогодні, бо книжку дали тільки до завтрього.
— Добре, добре! — каже Люба.— А що ж там
єсть, у книжці?
— Єсть повість Слепцова, деякі нові речі Некрасова, хороше "внутреннее обозрение".
— А! Се добре!.. Слепцов дуже гарно пише!
— Я знаю, що він вам теж до сподоби. От і прочитаємо!
— Гаразд! Гаразд! — все проказує Люба.
В ресторанику вони застали за їх звичайним столом Кузьменка. Обід іде весело. Люба щебече, жартує з Кузьменком так жваво. Корнієвич глядить, щоб вона їла, і казав подати своє любиме вино, котрим він уже не раз частував Любу й Кузьменка. Люба, сміючись, випила трохи вина. Обід і вино значно підживили її.
— Ну й реферат ущулила Брагова! — мовить зненацька Кузьменко.
— Страшенно пустий реферат! — додає Корнієвич.— Я вже навіть не сподівався такого! Нічогісінько нема!
— Ну, вже так, щоб нічого, то не можна сказать! — вкидає Люба.
— Та, власне, таки нічого! — каже Кузьменко.— Що ж вона такого сказала? Там і всього того реферату як кіт наплакав, щось із п'ять карточок, та і в них нема нічого! Я думав справді, що там таке вона може нового сказать про легке і його функцію! Думав навіть покористуватись колись для своєї докторської дисертації! Аж воно вийшло, що гора вродила миш! Ну, а юрба, звичайно, як юрба: плеще! Я думаю, що коли б Брагова, вийшовши на кафедру, показала язик, то й тоді б плескали в долоні!
— Ет,— проказала Люба.
— Та ні, справді! — провадив Кузьменко.— Що ж у тій ученій праці говориться? Що легке складається з двох мішків, що воно починається бронхами, а кінчається капілярами, що чоловік легким дише. Ну, дивіться, се ж уже, мовляв, усякий дурень знає, що людина дише легким, а не носом!
— Ну, припустим, що й носом теж,— вкидає Корнієвич.
— А правду Слободська Україна каже! От сього Брагова й не сказала; а краще було б! Оригінальніше!
Всі троє сміються так голосно, що сусідні німці й слуги аж на їх зглядаються; Люба скілька раз хоче вдержатись, але ніяк не може! Далі пересміялась і згодом питає:
— А одначе, як же буде з гулянкою, що там для Братової владновують?
— Що з гулянкою? — перепитав Кузьменко.
— Ви підете?
— Якого біса? Ото ще що вигадали! Не піду і вам не раджу!
— Та я то й не збираюсь! Ми от будемо читать з Дмитром Назаровичем.
— Ну, і я піду з вами! — закінчив Кузьменко.
Прийшли до Люби. Корнієвич береться за книжку; Люба сидить на своєму ліжку, скраю, і щось уже задумалась.
— Знаєте що? — мовила вона несміливо Корнієвичу.— Може б, піти... туди... на гулянку?
— І не думайте собі! — рішучо мовить Корнієвич.— Я прямо вам сього не дозволю! Перше всього, нема чого йти, а друге — пожалійте ж ви себе. Ви ж за останній час тим учінням та сидінням у лабораторіях так себе затягли, що страх! Ви собі страшенну анемію розів'єте! Треба ж берегти сили, а не тратить їх без пуття! Нікуди ми вас не пустимо! От приляжте лишень, бо ви слабі! Для вас се буде добре: голова одпочине.
Корнієвич поладив подушку і стояв над Любою, далі взяв її за ручку своєю сильною рукою і мовив знов:
— Приляжте, а я вам буду читать.
Люба почувала, що не здолає противитись тій руці, і, сміючися, сперлась на подушку.
— Ну, от так! — проказав Корнієвич, дивлячись їй у личко ласкавим поглядом, як на слухняну дитину.
— А мені, Корнієвичу, можна голову на подушку положить? Бо і я щось нездужаю! — 3 тим словом Кузьменко взяв подушку Песцової і умостився десь у другім кінці хати, на канапці.— Ви ж мене, землячко, не бачите? — спитав звідти Любу.
— Ні, трохи бачу! Та бог з вами вже, лежіте!
— От і спасибі.
Корнієвич почав читать, сівши біля столика недалеко од Люби. Вона, слухаючи, дивилась на його лице і сама собі дивувалась, чому вона сьогодні не боїться Корнієвича, от розглядає його зовсім сміливо. "Красивий його рот, виразний такий, і зуби он які білі! Чудно як: сам русявий, а очі карі, се дуже рідко буває... Він сьогодні інтересний, сіре убрання йому до лиця, бо він свіжий такий".
— Ви не слухаєте? — спитав Корнієвич, почувши на собі те споглядання.
— Ні, слухаю! — одказала Люба з таким мило-жартливим усміхом, що Корнієвич, глянувши на неї, на хвилину перестав читать — тільки поправляє своє волосся, збентежений.
— Е, Корнієвичу, ти-бо вже читай, коли читаєш! — мурчить із свого далекого кутка Кузьменко.
Корнієвич стрепенувся і взявся виразно до читання. Люба теж слухає вже пильніше, менше дивлячись на читця. Оповідання, котре він читав, було справді дуже гарне, а притім недовге, і всі не згле-ділись, як скінчилось.
Обсуждали, хвалили, читали інші речі. Люба далі встала, приймала своїх гостей чаєм. Розмовляли щиро, якось одмінно по-товариському.
Пізненько вже було, коли вернулась у домівку Песцова.
— А! Бачите, вони де! — гукнула вона одразу жваво.— Ви нащо мене, Аполлон Степанович, одурили?
— Чим же я вас одурив? — питав Кузьменко.— Нападіться на кого іншого!
— Та як же? Сказали своє "еге ж"! Я з того подумала, що ви підете, а ви й збрехали!
— Еге ж! — проказав Кузьменко.
— Безсоромець! — гнівалась Песцова.— За віхор би вас!
— Е-ге! — мовив Кузьменко, спинив її за руки і посадив біля стола.
Песцова змінила гнів на ласку:
— Давайте лиш чайку, Калиновська! Смерть хочу! Там одно безладдя було!
— Ага, розкажіть лишень, що ж там справді було? — спитала Люба.
— Та нічого особенного! Так, як завжди!.. Пробували тільки говорить промови, та щось не виходило! Пили багацько пива, і більше нічого!
— Ну, то, значить, нема про що й балакать! От слухайте, я ще одну хорошу штучку прочитаю! — мовив Корнієвич і почав знов читать. Дочитавши, він сам сказав:— Годі! Любі Василівні пора спать! Прошу ж вас, будьте розсудливі, не балакайте довго і примусьте себе скоріше заснуть! — умовляв Корнієвич Любу, прощаючись.— Не забувайте того, що ви хвора!
— Ні, я не хвора! Ви ж мене викорували! — одказала Люба, одповідаючи на його міцне стискання руки...
XV
Ну, вже ж от прийшла така пора, що ні оповіданнів читать, ні на гулянки ходити вже зовсім не можна: ідуть останні екзамени. Скрута така, що й господи!
Люба зовсім "перепалась": сидить з Песцовою по цілих днях і ночах, учиться. Інколи забіжить Кузьменко чи Корнієвич, посидять, порадять об чім-небудь, та й знов дівчата самі з книжками.
Слава тобі господи! Вже скілька екзаменів одбули щасливо, можна трошечки віддихнути. От і Кузьменко вбіг; повеселів хлопець знов, і жартливість йому вернулася.
— Ну, що, землячко? — мовить він до Люби.— Прохолоджуєтесь сьогодні? А завтра знов "кувати"? Ех, благую часть ізбрала наша князівна Білосельська: плюнула на екзамени, та й шабаш! У Париж вибирається.
— І чого їй у Париж?
— Отаке сказали! Чого в Париж?.. Ви б спиталися, чого вона сюди попала? Належить вона до розряду "головоногих" — знаєте ж ви таких? От ви у мене "явноголовая"! Так воно й знати.
— А я якая? — питає Песцова.
— І ви шануйтесь!.. Еге ж! А Білосельській добре, їй-богу; сьогодня йду, аж із її вікон на всю улицю луна йде: виграє собі князівна на фортеп'яно! Зайшов і я, і Константин Михайлович там, Шубертів та Шопенів слухають.
— Загоровський? — спитала Песцова.
— Та він же! Я вже місяців два чую, що од його почало пахощами Білосельської смердіти!..
— Ах, пане Микито, які у вас смішні вирази: "пахощами смердить"! — сміється Люба.— А з Братовою по равлики хіба вже не їздить?
— Ні вже. Він так, як Гейне; хоче з сотню симпатій перемінить!
Ну, скінчили ж уже всі екзамени! Тепер воля! Воля!.. Світ широкий перед очима... Куди тепер? Як уладнувати своє життя?.. Збираються ж усі виїздить; та ще тим часом у Цюріху, поки документи здобудуть, поки се та те!
Пішла Люба купувать собі щось там, далі зайшла в фотографію, зустріла Раїсу. Повітались.
— Ну, що ж, як? Ідеш хутко? — питає Люба.
— Ні, я не їду! Я в Штокмана асистентом зостаюсь.
— Невже?! От як!
— Так. Кланяйся там мамі! Ну, та я їй про все напишу сама!
А швиденько після тої розмови проміж позосталим товариством як вихор бігла чутка: "Чи ви знаєте, що Брагова йде замуж за Штокмана?" — "Та не може буть! Хто вам казав?! — "Я вам кажу!" — "Та ні, се, може, так!.." — "Як — так? Мені сам бувший Штокманів асистент казав, що через два місяці шлюб візьмуть! Та й чого ж так дивуватись? їм обом добре буде: Штокмана Брагова підучить по-руськи, потім повезе його в Петербург, він там видержить наш екзамен, щоб мати право на практику, і будуть удвох практикувать! Що ж ви хочете? А практика буде! О, буде! Свідомого медика, ще й заграничного професора! Не така, як у сій злиденщині, а петербурзька! А гарно так удвох здобувати!"
А молодь все ж таки бентежилась, проміж нею ходило прозвище, котре Кузьменко вигадав Раїсі: "Slockfrau!", хоть вона ще й не була повінчана з Штокманом.
Кость слухав гомін про заміжжя Раїсине трохи збаламучений, а більше того байдужний... Думкою він був уже в Парижі. "Як? І він в Париж? — питали знакомі.-— Чого?"
Ну, як же ж таки йому, виїздивши з Європи, не побувати в тому жвавому центрові європейської думки й життя!.. Одним поїздом з ним виїхала і Білосельська, справивши собі на дорогу свіжу, елегантну туалету...
Перед виїздом Кость прийшов попрощатися з Любою:
— Прощавайте, Любов Василівно!
— Прощавайте, Константине Михайловичу.
Кость глянув на розчинену скриньку, на зложені книжки, питає:
-І ви вже виїжджаєте?
— Виїжджаю,— одказує Люба.
— Куди? В Росію?
— Ні, перше думаю заїхать у Відень: хочу там пройти неділь у шість коротенький практичний курс акушерства, придивитись, поучитись при клініці.