Але як доведеш?
— Ти ж не брав, правда? — з надією спитав у новачка Кося.
— Не брав, — тихо сказав Вася.
— От бачите! — вигукнув Колько.
— Усі злодії на допитах кажуть, що вони нічого не брали, — сказав Вовчик.
— Точно! — підхопив Рудик, наче він бував на допитах.
— От не тре-бе-ба, не тре-бе-ба звинувачувати, коли нема точних доказів, — вигукнула Зіна Бебешко.
— Правильно! От прийде Бровко Барбосович, ви ж чули, він у міліції працював, — усе стане відомо, — сказав Колько Колючка.
— А зараз давайте у щось пограємось! — запропонував Кося Вухань, щоб якось припинити ці розмови.
— Давайте! — підтримав друга Колько Колючка.
— У війну! У війну! — закричав Вовчик Вовченко.
— У війну-війноньку! — заспівав Рудик Лисовенко.
Вовчик і Рудик визнавали тільки одну гру — у війну. Причому щоразу вони були "наші", а всі інші — "вороги". А перемагають, як ви знаєте, завжди тільки "наші". Отже, гра кожного разу мала закінчуватися перемогою Вовчика й Рудика. Тому хлопчики не любили гратися з ними у війну. Але й відмовитися було ніяк. Все-таки хлопчики — то хлопчики. Хто відмовляється, той боягуз. От і зараз Вовчик і Рудик закричали:
— Ми — "наші"! Ви — "вороги"!
Схопили у лапи по замашній гілляці і, наставивши їх, як автомати, затрататакали на весь ліс:
— Тра-та-та-та! Падай — ти вбитий!
— Ду-ду-ду! Мої кулі пробили тебе наскрізь. Падай!
Ще кілька хвилин — і всі "вороги" були б знищені,
Вовчик і Рудик святкували б перемогу.
Але Михайлик Ведмеденко раптом закричав:
— Ні! Ні! Так нецікаво! Давайте хтось буде ховатися, а хтось — шукати. Наче десант. А вже тоді стріляти.
— Правильно! Правильно! — закричали Кося Вухань і Колько Колючка.
Дівчатка, як завжди, у війну не грали, вони зібралися собі окремо і грали у мирні "дочки-матері".
— Ну, гаразд! — змушені були погодитися Вовчик і Рудик. — Тоді ми сховаємося, ми будемо "наш" десант, а ви, "вороги", шукайте. Затуляйте очі і рахуйте до ста. А тоді йдіть шукати. Тільки не підглядайте!
Всі затулили очі лапами й почали хором рахувати, а Вовчик і Рудик дременули у ліс.
— …дев’яносто сім, дев’яносто вісім, дев’яносто дев’ять, сто! — всі одночасно розтулили очі. Ніхто не підглядав. Вони були чесні хлопці.
— Значить, так, — сказав Михайлик Ведмеденко (він завжди був командиром "ворогів"). — Розділяємо ліс на п’ять секторів і прочісуємо. Як тільки знаходимо їх, подаємо сигнал. Отак — і-і-і-і! — Михайлик пронизливо заверещав. — Верещати вмієш? — спитав він у новачка.
— Вмію, — сказав той і заверещав так пронизливо, що дівчатка аж поприсідали.
— Правильно! — сказав Михайлик. — Верещати вмієш. Ну, побігли!
І всі розбіглися в різні боки. Кожен у свій сектор.
Дуже довго на галявину не прибігав ніхто. Дівчатка вже почали хвилюватися.
Аж ось прискакав захеканий Кося Вухань. Він, звичайно, бігав швидше від усіх.
— Не чули? Не верещав ніхто?
— Не чули, — сказали дівчатка.
Другий прибіг Михайлик Ведмеденко.
— Ну що?
— Нічого! — розвів лапами Кося. — Не знайшов.
— І я.
Тут придріботіли майже одночасно Боря Сук і Колько Колючка.
— Глухо! У нас — глухо! Нема! — сказали вони.
Почали чекати Васю Кицина.
Чекали-чекали, а його нема.
Вже й сонечко на обід повернуло.
Дівчатка вже награлися, попрощалися й розбіглися по домівках. А Васі нема й нема. Ні Васі, ні Вовчика з Рудиком.
І не верещить ніхто. Тихо в лісі. Що таке?
— Я вже їсти хочу, — сказав Боря Сук. — У нас сьогодні на обід борщ і каша.
— А у нас галушки з медом, — зітхнув Михайлик Ведмеденко.
Кося з Кольком перезирнулися і промовчали. Дома їх теж чекав смачний обід, і їсти дуже хотілося. Але не кидати ж гру, не дочекавшися всіх. Так чесні звірі не роблять.
— Хлопці! Ми вже не граємо! — загукав Михайлик Ведмеденко.
— Хлопці! Ми йдемо додому! — загукав Боря Сук.
— Хлопці! Васю! Вовчику! Рудику! Де ви?! — разом почали гукати Кося і Колько.
Та ніхто у лісі не озвався.
Довго вони гукали, довго чекали. Нарешті Михайлик сказав:
— Може, вони вже давно дома, а ми чекаємо.
— Напевне, — погодився Боря Сук. — Ви що — не знаєте тих Вовченка й Лисовенка? Вони ж ніколи ні на кого не зважають.
— А Вася? — спитали Кося і Колько. — Він же не такий.
— А Васі, мабуть, незручно було повертатися, не знайшовши їх. От він і гайнув теж додому.
Почекали хлопці ще трохи, погукали і розійшлися.
РОЗДІЛ 4
Зустріч з Бровком Барбосовичем.
Частування. На місці злочину.
Бровко Барбосович замислюється.
"Шакалом Бацилою і не пахне!"
А тим часом делегація від школи і громадськості лісу чимчикувала у село. Очолював делегацію директор Бурмило Михайлович Ведмідь. Членами були вчитель фізультури Макак Макакович та батько Вовченка Вовк Вовкович.
Сірко Барбосович працював сторожем на колгоспній птахофермі. У лісі його всі добре знали. Особливо Лисавета Патрикіївна, яка до того, як перейти на викладацьку роботу, працювала звичайною лисицею.
Бровко Барбосович, який давно, ще у дитинстві, переїхав до міста, раз на рік обов’язково приїздив погостювати у рідне село. І серце його сповнювалося невимовного щему, коли він бачив вигін, свинарник, калюжу біля нього, леваду, по якій гордовито походжали качки й гуси, глибокі грузькі колії на дорозі, вибиті машинами й тракторами… Одне слово — рідні місця, де він бігав колись маленьким щеням, безтурботно задерши хвоста. Він дивився на все це, зітхав і розчулено чухав задньою ногою за вухом. Неповторне босоноге дитинство!.. Гай-гай, яке воно далеке та давнє! Скільки води відтоді спливло! І юнацтво у міліцейській спецшколі, і небезпечна відповідальна робота службового собаки у карному розшуку, і от уже кілька років він артист — один з головних виконавців номера "собачий цирк", куди, побачивши його розум і кмітливість, забрав Бровка Барбосовича знаменитий дресирувальник Степан Ковбасюк.
Милі серцю спогади роїлися у голові Бровка Барбосовича, коли він лежав серед двору на осонні, раз у раз клацаючи зубами, щоб одігнати набридливу муху, яка по дурості своїй не розуміла, що він заслужений артист, і сідала йому на носа, думаючи, що це ніс звичайнісінького сільського кунделя.
І раптом почулося радісне:
— Друже! Дорогий!
На подвір’я зайшла делегація.
Макак Макакович кинувся до Бровка Барбосовича. Друзі обнялися й тричі поцілувалися.
Макак Макакович представив Бурмила Михайловича та Вовка Вовковича.
Бровко Барбосович привітно заметляв хвостом, хоча від одного погляду на далекого родича шерсть на його зашийку мимохіть піднялася сторч. Між вовками й собаками, як відомо, давно ніжності немає.
Бурмило Михайлович не відкладаючи розповів про суть справи, тобто про те, що їх сюди привело.
— Та-ак! — Бровко Барбосович почухав ногою за вухом. — Коліщатко, кажете?.. З годинника?.. А годинник високо на дубі? Та-ак! Що ж… Тут гадати нічого: треба йти на місце злочину. Спершу оглянути, обнюхати, а потім уже будувати версію… Але спочатку треба пообідати. Пождіть, я зараз зберу на стіл. Брат на роботі.
— Та що ви, що ви! Ми не голодні! — замахав лапами Бурмило Михайлович.
— Ну де ви бачили, щоб у нас гостей не погодували? Це вже даруйте! Такий звичай! — І Бровко Барбосович почав збирати на стіл.
Частування було щедре, як і годиться.
За тим частуванням не помітили, коли й сонце скотилося на вечірній пруг.
Бурмило Михайлович уже кілька разів поривався встати з-за столу, але Бровко Барбосович, як гостинний господар, стримував:
— Та посидьте ще! Оцього ще покуштуйте і цього! Он ви того ще не пробували, їжте, звірі дорогі!
А Вовк Вовкович, розімлілий від частування, ляскав Бурмила Михайловича лапою по плечу:
— Та стривай, директоре! Не жени картину! Почекає твоє коліщатко. Ніде не дінеться. Раз такий спеціаліст узявся за діло — нема питань! Усе буде о’кей!
Нарешті Бровко Барбосович вирішив, що час вирушати.
— Стривайте, я тільки брата попереджу. Бо хвилюватиметься, де я дівся.
Поки Бровко Барбосович бігав на ферму, поки вийшли, вже й звечоріло.
Коли вони дісталися нарешті до Великої Галявини, зовсім смеркло.
Їх з нетерпінням чекали вчителі. Бурмило Михайлович познайомив учителів з Бровком Барбосовичем, який усім по черзі чемно потиснув лапи і сказав:
— Дуже приємно!
І всі вчителі теж чемно сказали:
— Дуже приємно!
Потім Бурмило Михайлович зітхнув:
— Жаль тільки… Темнувато вже…
— Нічого, — заспокоїв його Бровко Барбосович. — Темнота — не біда. Мені доводилося і в суцільній темряві працювати. Головне для мене — запахи. Ніс.
Бровко Барбосович обнюхав місце злочину, тобто галявину навколо дуба і сам дуб. Кілька разів обнюхав і сказав:
— Гм!..
Потім почухав лапою за вухом:
— Ніяких сторонніх злочинних запахів не чую. Треба було б годинник обнюхати. Та він височенько, не дострибну… І по стовбуру, боюсь, не видряпаюсь.
— Що ви, що ви, не турбуйтесь. Це ми влаштуємо, — сказав директор і обернувся до Мамонта Африкановича: — Допоможіть, будь ласка, колего!
— Завжди — будь ласка! — мовив учитель лісової історії, обережненько взяв хоботом Бровка Барбосовича, підняв і підніс до годинника.
Бровко Барбосович обнюхав годинник і сказав:
— Гм… Чую сильний пташиний запах. Зозулячий.
— Правильно! — сказав знизу Бурмило Михайлович. — Це запах нашої технічки тітоньки Зозулі. Вона обслуговує годинник.
— Чую наче ще якийсь пташиний запах, але невиразний. Усе забиває запах Зозулі. Опускайте! — І коли Мамонт Африканович поставив Бровка Барбосовича на землю, той обтрусився і задумливо мовив: — Випадок непростий. Прямо скажу — складний випадок. Вперше у моїй практиці не можу сказати нічого певного.
— А може, то все-таки шакал Бацила повернувся до нашого лісу? — спитав Бегемот Гіпопотамович.
— Ні! — категорично заперечив Бровко Барбосович. — Шакалом Бацилою у вашому лісі й не пахне! Кого-кого, а шакала Бацилу я б за десять кілометрів почув.
У цю мить із сусіднього з дубом дерева знявся птах і кудись полетів. У темряві не видно було, що за птах і куди полетів. Та ніхто на це особливої уваги й не звернув. Хіба мало у лісі птахів?!
— Думаю, мені треба буде затриматися, — сказав Бровко Барбосович. — Уночі подумаю, поміркую, завтра допитаю всіх можливих свідків, а тоді вже будуватиму остаточну версію.
Усі розуміли, що Бровко Барбосович почуває себе незручно. Його запросили, сподівалися на допомогу, а він поки що допомогти не може.
— Так-так, звичайно, — вигукнув Макак Макакович. — Переночуєш у мене.