А Лесик іти в лавру не наважувався.
А коли за кілька днів Лесик зустрівся з дідом, той і словом не обмовився про пропажу шматка фрески. Чи то він і досі не помітив, чи то йому й на думку не спало, що в цьому винен його рідний онук… "А може, той шматок взагалі нікому не потрібен, а я переживаю", — заспокоював себе Лесик.
У всякому разі він повеселішав, порожнеча в грудях минула. І потроху все забулося.
Тільки Лесикове ставлення до Агашкіна після цього ще ускладнилося.
З одного боку, з Агашкіним, безперечно, було цікавіше, ніж без нього. І дуб Д'Артаньяна ввійшов у життя колись п'ятого, а тепер уже шостого "Б". Скільки різних цікавих ігор придумав іще Агашкін біля нього — не перелічити.
З другого боку, якийсь кручений усе-таки був той Агашкін, нещирий, лукавий.
От якби в Агашкіна взяти оту його моторну вигадливість, запальність та й додати до них чесність, порядність, щирість Ясика Гриценка — який би гарний був хлопець! А якби ще й технічний геній Жори Комп'ютера — ціни б йому не було, тому хлопцеві.
Ну чому, чому доля так нещедро, так потроху видає людям — одному одне, іншому друге?! А отак, щоб комусь усе разом, — не хоче, скнарує. От доля!..
Розділ IX,
у якому ми дізнаємося про пригоди Агашкіна. Вибач, Жоро. Раптовий напад
— Ой, чилдрени! — вигукнув Агашкін. — Не знаю, що з вами було, а зі мно-о-ою… — він похитав головою. — Я ж кажу, кіно! Просто не повірите, фільм жахів! Хічхок ніщо із своїми вигаданими кіножахами проти моїх пригод… Чесно! От недарма у підручнику географії пишеться: "Сповнене страшних небезпек життя первісних людей було пов'язане з постійною боротьбою з природою". Це точно. Такої боротьби з природою, як я, ніхто, мабуть, не переживав…
Ми з тобою перезирнулись. Агашкін лишався сам собою навіть у доісторичному часі. Він не міг не працювати на публіку. Навіть якщо публіка складалася з двох напівголих, брудних і тремтячих, мов цуценята на морозі, однокласників.
— Перше, що я відчув, — лежу я в якійсь холодній багнюці. Напівморок. Придивляюсь, бачу — лежу в болоті. Поряд щось ворушиться. Придивляюсь пильніше… ой леле! Та це ж якісь потворні плазуни, земноводні, рептилії якісь — чи то змії, чи то ящірки велетенські, чи то крокодили… Спершу я застиг із переляку. Трохи полежав, а тоді думаю: "Застигай не застигай, однак побачать, почують — гам! — і все!" Треба тікати. Але куди? У який бік? Кругом же тої погані ворушиться — не знати скільки… Нарешті вирішив: а я вас обдурю. Вдам, наче я такий, як і ви, — земноводний. Перевернувся обережно на живіт (я на спині лежав) і поповз болотом, звиваючись, як змія. І раз у раз ротом плямкаю, наче комах якихось ловлю, як жаба. Це таке образне порівняння… Бачу — то один земноводник на мене з цікавістю гляне, то інший. Але агресивних рухів у мій бік не роблять. Може, й бояться, гадають, якийсь новий вид повзе, хтозна, чи не більший хижак за них самих. Словом, не чіпають мене. І я їх, певна річ, не чіпаю. Повзу-повзу, нарешті бачу — твердий берег показався, виповзають на нього гігантські хвостаті ящірки (чи то крокодили, чи саламандри, хто їх зна). От-от уже виповзу і я. Раптом — шубовсть! — попід самісіньким берегом провалююсь у якусь баюру. І починає мене засмоктувати. Ой лишенько! Ще трохи — і все, капець! І тут я у відчаї хапаюся за хвоста якоїсь гігантської ящірки, що проповзала поблизу. Вона обернулася, перелякалась та од мене — на берег. І потягла мене. Я тільки молюсь: ой, хвосте, не одірвися! Ви ж знаєте, ящірки запросто залишають хвости в руках. Але ця, гігантська, — ні, чесно витягла мене на берег. Чи то з переляку, чи то доісторичні ящірки з хвостами взагалі не розлучаються. Не знаю. В усякому разі я їй дуже вдячний, тій ящірці…
— Стривай! — перебиваєш Агашкіна ти, Жоро. — А чого це в тебе ящірки по болоті повзають? Ящірки у болоті, здається, не живуть.
— Це наші, — спокійно каже Агашкін. — А доісторичні — ти ж не знаєш… І я ж не кажу, що це точно ящірки. Може, це просто якісь не відомі науці плазуни, які потім вимерли.
— Ну, гаразд, — кажу я, — розповідай далі швидше, та будемо щось робити, бо дуже холодно і хмариться — здається, знову буде злива. Слід якусь печеру шукати абощо. В усякому разі треба з цього яру вибиратися.
— Треба! — каже Агашкін. — Цей яр мені дуже не подобається. Мене сюди мамонт закинув.
— Як це так? — здивувалися ми.
— Так от слухайте ж… Видряпався я, значить, з допомогою того плазуна на берег і довго роздумувати не став. Тільки-но відчув під ногами твердий ґрунт, підхопився й ушкварив щодуху від того болота і тих земноводних. Біжу якимись перелісками, петляю серед окремих деревовидних хвощів і папоротей. Ніколи й угору глянути. Бачу — попереду якісь чотири волохаті стовбури. Тільки хотів між ними проскочити, як ті стовбури зрушили з місця, і я з розгону тільки — геп! — об один стовбур лобом. Обхопив руками, завмер. І раптом відчуваю — щось обплутує мене за поперек, одриває від землі й підносить угору. Й от уже переді мною два величезні білі закручені бивні, і роззявлена паща, і маленькі очиці, і волохаті вуха. Мамонт! "Ой! Не їж мене! Я не винен! Я не хотів тебе вдарити! Я просто не помітив!" — волаю я.
— А чого б це він тебе їв? — кажеш ти, Жоро. — Він же травоїдний.
— Дуже ти розумний, — образився Агашкін. — Повисів би ти на п'ять метрів над землею у хоботі мамонта біля тих бивнів — не знаю, що б ти закричав.
— Ну, не сваріться, — кажу я. — Не до сварок зараз. Давайте вибиратися…
І ми подряпалися по схилу нагору. П'ятами вибиваємо у мокрій глині заглибини, щоб можна було впертися, руками чіпляємося за все, за що можна вчепитися, один одному допомагаємо, тягнемо, підштовхуємо — ліземо потроху.
— Ну, то як же все-таки далі було з тим мамонтом? — питаю в Агашкіна, тягнучи його за руку.
— Та як… Ніяк. Їсти він мене, звісно, як бачите, не став… В іншому разі ви зі мною не зустрілися б… А розмахнувся хоботом і шпурнув мене вбік. Лечу. "Ну, все, — думаю, — і кісток не позбираю". Аж ні, приземлився саме на схилі яру, ковзнув по дотичній і благополучно з'їхав на дно. Хотів вибратися, та де там: дві години щонайменше сковзався на тій глині. Як добре, що я вас, чилдрени, зустрів… Утрьох не те що одному. Бачите, ліземо. Ще трошки — й будемо нагорі. А ще як серед нас такий технічний геній, як ти, Комп'ютере! Ти мусиш неодмінно щось придумати, щоб зігрітися.
Ми вже були майже нагорі.
Я й Агашкін вхопилися за якийсь деревовидний хвощ, який ріс на краю урвища. А ти до того хвоща долазив, уже тягся рукою. І тут раптом почалася злива. Та така, ще гірша за першу. Ну, просто Ніагарський водоспад — суцільні струмені води ринули з неба.
— Жоро! Жоро! — кричу я.
Але ти зник, як булька на воді. Нема тебе, та й усе.
Змило тебе водою на дно яру й понесло кудись. Там, на дні, вирував, бурунився стрімкий потік, наче гірська річка.
Засмутилися ми з Агашкіним страшенно. Щойно ти був разом із нами, говорив, лаявся. І враз нема, зник, наче й не було зовсім. Це ж страшно, коли людина раптом зникає. Дуже ми з Агашкіним засмутилися…
— "З Агашкіним"… "З Агашкіним"… — ображено перекривив Лесика в цьому місці Жора. — А де ж я все-таки подівся?
— Хто тебе зна? — знизав плечима Лесик.
— Що значить? Ти мусиш знати! Твій сон, твоя фантазія… Ти й відповідаєш!
— Ну, я гадаю, буде все гаразд. Плаваєш ти чудово, у басейн з батьками ходиш. Отже…
— І все-таки… Не можеш сказати, де я подівся?
— Поки що ні.
— От макітра! А ще присягався в дружбі. Ну, певна річ… — Жора зітхнув. — З Агашкіним тобі цікавіше, ніж зі мною.
— Ну, дивак! От дивак! — вигукнув Лесик. — Ну, що я — навмисне? Так уже вийшло. Історично склалося. Хіба я винен?…
— Винен, — надув губи Жора. — А чого ви не кинулися рятувати мене?
— Ну, Жоро, дорогий, ну як же кинутися туди? Ти собі уявляєш? Тебе змило, кудись потягло, ми ж навіть не бачили куди. Ми з Агашкіним зачепилися за той деревовидний хвощ, висимо. А тебе нема. Бурхливий каламутний потік потяг тебе десь на дно яру й далі. Куди ж кидатися? Як?
— Не знаю. Тільки якби тебе кудись потягло, я тебе рятував би.
— То ти просто ситуації не уявляєш…
— Уявляю! — ображено сказав Жора, сунув руку в кишеню, дістав акуратно складений аркушик, зазирнув у нього і закопилив губи: — Взагалі-то мені треба вже ділом займатися. От бачиш, написано: "Двадцята тридцять — моделізм". За графіком…
— Та який там графік?! Який моделізм?! — вибухнув Лесик. — Я йому таке розказую! Тут такі події, а він — графік! Справжній комп'ютер, а не людина!..
Жора зітхнув:
— Ну, гаразд. Розказуй уже далі, зрадник…
— От даремно ти все-таки… Та щоб ти знав, Агашкін щиро засмутився, що змило саме тебе, а не мене. Він же так розраховував на твій технічний геній, на те, що ти щось придумаєш, щоб зігрітися, і взагалі… Ти для нього був значно потрібніший за мене.
Але так уже сталося…
Злива нарешті припинилася. Видряпались ми з Агашкіним нагору. Зазирнули вниз у яр. Каламутний потік вирує на дні. Тебе ніде не видно й не чути.
— Треба шукати, — кажу я.
— Треба, — погоджується Агашкін.
І подалися ми краєм яру в той бік, куди текла по дну вода.
Йшли, йшли, йшли, аж бачимо — розливається потік на два рукави, бо на дні яру лежить величезна кам'яна брила. Перескочити яр, звісно, ми не можемо, отож пішли далі уздовж одного з рукавів. А може, тебе понесло в другий?
Пройшли ми ще трохи, яр закінчився, потік вилився в озеро, поросле густими доісторичними очеретами.
І знову-таки тебе ніде не видно й не чути. Гукали ми з Агашкіним, гукали, захрипли, а толку ніякого.
І холодно так, що на нас аж гикавка напала.
— Лесик-ик! Я так мерзнути не звик-ик-ик! — каже, цокаючи зубами, Агашкін. — Я більше не можу. Біжимо до лісу. Там, м-може, т-тепліше.
Метрів за триста від того місця, де ми стояли, на березі озера починався ліс.
— А я-ик же Ж-жора? — питаю я, цокаючи зубами.
— А д-де т-ти б-бачиш Ж-жору? — питає Агашкін.
— А-атож, що н-не б-бачу, — кажу я.
— То яка рі-різниця, д-де не б-бачити — т-тут чи в лісі? — питає Агашкін.
Ну, що я міг йому сказати?
Вибач, Жоро. Погукав я ще трохи, і ми побігли в ліс.
Та, гадаєш, у лісі нам стало жарко? Аніскілечки. Тільки й того, що вітру нема. Але натомість інша біда — раз у раз із колючого віття падали на нас холодні краплі води, і все тіло аж пересмикувало.