Пригоди молодого лицаря

— Та пана, ма­буть, нема на хуторі?

— Нема, сама пані. А ти заїхав би, козаче… Старенька буде рада… Нудяться ж самі… З місяць тільки буде, як прибули з міста. Взимі там перебували… А ти, бачу, з братчиків запорозьких… По одежі бачу… Хоч і молодий ще дуже…

Павло нахилився й, не злізаючи, розгнуздав коня і в'їхав у воду. Кінь нагнув голову, важко відсапнув і почав пити, вряди-годи відриваючись, ніби розкуштовуючи, чи добра.

— Ні, дідусю, — відповів по хвилі Павло, — щиро дякую, але не заїду, хоч і кортить, бо дуже хапаюся. Десь надвечір мушу вже бути за Чорним лісом, там, де Чорний шлях повертає, коли їхати з Торговиці, на низ: там зустріну братчиків, що вертаються з Кане­ва…

Сказав і прикусив язика… "Що це я розпатякався? — подумав неспокійно. — Таж нагоня може сягнути й сюди, а дід і справить услід за мною… Ну, та вже сказав, не вернеш…"

— Я поїхав уперед, та добре шляху не знаю, бо вперше в цих місцях, і збився, — і брехав, і не брехав він.

— Та й звідси можна потрапити, — заспокоїв його старий пас­тух. — Я добре ці місця знаю… Поїдеш отак попід цим ліском усе вперед та вперед, аж поки й край лісові буде… Там, у ліву руку, буде дорога на Черкаси, до Дніпра, та ти не їдь на Черкаси, а все просто, просто на Чигирин…

— Та мені, діду, й до Чигирина не треба, — сказав, усміхнув­шись, Павло.

— Я знаю, сину, що не треба, а ти їдь, їдь та їдь, аж поки не наїдеш на хутір полковника Гулого Дмитра. На хуторі спитаєш до­рогу на Чуту, а в Чуті вже знатимеш, де тобі чекати твоїх братчи­ків.

Худоба дідова стояла у воді, ремиґаючи й витріщившись на Павлового румака та розбризкуючи довкола себе воду хвостами: видно було, що вийти на берег не мала жадної хіті, коли в тихому плесі так вигідно. Павло знов нахилився, щоб загнуздати коня, й мимоволі задивився на свій власний образ, що злегка похитувався в свічаді спокійного плеса. Вперше міг розглянути себе в січовім убранні.

"Хм… а правду казав Крига, що з мене не кепський козак…"

З води задоволено посміхнувся до нього молодий, гарний, як князь, козак із великими карими очима й чорним, уже закрученим над краями уст вусом, у червоному жупані, підперезаному китає­вим поясом, у шапці, облямованій видниховим хутром; два пістоля за поясом та гарна шабля збоку надавали поставі вершника зовсім мужнього вигляду, притаюючи ще виразно позначені риси й рухи юнацькі.

— А що, сину, — озвався здивований дід, — дивишся в воду на козацьку свою вроду чи спитуєш, чи глибоко?.. Їдь, бреди смі­ливо: по черево румакові, глибше не буде.

Парубок стенувся й спаленів. Щоб заховати замішання, сіп­нув поводдя й торкнув коня острогами.

— Щиро дякую вам, діду, за ласку, — сказав, вибрівши на другім бéрезі, здійняв шапку й уклонився з коня. — Тепер уже не зіб'юся з дороги, спасибі вам. Прощавайте, зоставайтесь здорові!..

— Та й гарний же ти нівроку! — вдивляючись у парубка й лю­буючи на його поставу на коні, сказав дід. — Пху, пху! Щоб не зу­рочити… Може, хоч скажеш, як на ймення тебе, красного лицаря?

— Левко Вернидоля, — відповів, засміявшись, молодик. — Прощайте!..

Стиснув румака острогами й почав вибиратись на зелений спадистий берег.

— Дай же Боже, — почув за собою, — щоб твоя доля, козаче, й справді не відверталася від тебе!..

Ще раз іздійняв шапку, махнув нею, повернувшись на сідлі, дідові й повернув до лісу.

"Хм… доля не відверталася, — думав, їдучи узліссям у пока­заному дідом напрямку. — Вона вже відвернулася, ще й жити як слід не починав, а тільки замірився… А чи багато від неї бажав? Лише стільки, скільки й найбідніший міщух має… І на це навіть ли­хі супостати поласилися. Та ще хто!.. В самого всього по зав'язку, дак ні — ще й сирітське щастя треба загарбати. Правду, мабуть, кажуть, що пани неситі й немилосердні… Чи очуняв же, прокляту­щий, чи так і пропав песьою смертю, без покаяння?.. Туди й доро­га нечестивому!.."

Їхав отак мовчки і в бистрих думках перебирав наглі події ми­нулої ночі, що так несподівано перевернули всі його наміри шке­реберть. Усе згадав: як хитромудро з'єднав неньчину згоду на своє одруження з Орисею; як на крилах своєї власної пісні летів того вчорашнього вечора до неї й як, замість коханої дівчини й її глумливо-радісного сміху, зустрів стареньку вдову Обеременчиху в сльозах і з жахною звісткою в старечих устах. І далі все згадав: як визволяв свою горличку з хижацьких пазурів, як привіз до неньки; згадав тую безкраю радість і щастя зустрічі крізь сльози; а потім… Потім — бодай не згадувати!.. Прийшов за конем Крига й умовив тікати на Січ, бо чи прочуняє пан, чи ні, а його, Павла, знайдуть по брилеві, що його він так по дурному загубив у саду, а може, й у покоях панських, як боров пана або як поривав із покою невільницю. Згодився, бо вмовили — і Орися, й ненька її, та й Ма­ксим із Катрею щиро радили. А з своєю рідною ненькою навіть не попрощався — для рідної матері й часу не зоставалося… Як батько колись… Те горе пережила, сердешна, а чи переживе це?.. Обіця­ли всі гуртом навідати неньку й розказати їй про все, що скоїлося й що могло б статись, якби він зостався, обіцяли розважити, розговорити. Чи поможе?.. Послухає чи ні, а горя того, глибокого ма­тернього горя, та гірких сліз буде до смерті. Бідна мати… Один же в неї, одним один… І не знатиме, сердешна, чи за здравіє подава­ти в церкві на часточку, чи за упокій, — як і за батька. Чекатиме, виглядатиме… І Орися… обіймала, цілувала, присягалася дожида­ти, поки вернеться… А приятель обіцяв доглянути й заступитись, оборонити, якби що сталося. Хм… приятель… Ще ж недавно давав цього самого коня, зброю й січове вбрання за те, щоб відкинувся від дівчини… Може, й умовив тепер із лихим наміром, щоб тікав на Запорожжя… щоб самому вільна дорога була до Орисиного сер­ця?.. "Ну, що ж — нехай спробує… Гора з горою не сходиться, а приятель із приятелем… хіба помру або загину в бої, то не зій­дусь", — блиснув очима, стенувшися в сідлі, аж кінь здригнув і кинув головою вгору.

Та це дурне… Орися любенько відшиє, коли що… Так, вона ні на кого не проміняв його, свого Павла… Та ще після того, що ста­лося…

Дивне почування до Орисі сповнило всю його істоту відтоді, як вони востаннє довгим, незабутнім, поки й живі, поглядом поди­вилися одне на одного, — почування, що він його й тепер іще не міг, та чи й зможе коли, освідомити в своїй простецькій безпосередності. Почування це — це тая солодко-солодко щемлива туга, що він її ще ніколи до того не зажив і раювання нею зазнав оце вперше. Він почував себе трохи чи не щасливішим, ніж досі, і це почування, як найкоштовніший скарб душі, ревниво заховав на самому дні серця від чужого дотику словом чи згадкою. Воно було тільки його й нічиє більш, тому він нізащо не дозволив би собі ви­йти з ним на люди, викрити його перед ними. Дивна річ: воно ніби переродило його вдачу гультяйську, легкодумну, означило його відношення до околишнього світу й порожню, пустотливу досі ду­шу його налило змістом, ошляхетнило й піднесло, дало меті життя. І про те, що Орисю схопили були якісь панські попихачі для свого пана, він уже думав тепер не так, як ще недавно, коли біг визво­ляти її, цебто як про нахабний брутальний жарт тільки. Він уперше загадався над тим, хто й чому міг допустити такої страшної знева­ги ні в чім неповинної людини. Ставив у думках себе на місце па­нове: чи зважився б він учинити таке з якоюсь дівчиною-полькою, все одно, чи то панна, чи проста дівка?.. Ні, ніколи в світі, і не ті­льки він, а й ніхто з українських людей. Для того, щоб заподіяти комусь таку кривду, треба з усієї душі зневажати й ненавидіти тих людей, що їх кривдиш, уважати їх за ніщо, за бидло, що не має ні душі, ні честі, ні розуму та почуттів. Свої люди так не думають про себе — виходить, що так думає про них тільки пан та ще, може, бусурменин, що вряди-годи нападає ордою на рідну землю й бере ясир та поводиться з ним, як із бидлом. Але ж то бусурменин, не­віра, а це ж… Сказать би, пани з жиру таке коять, але не раз і не двічі чув він, тільки уваги не звертав, не зупинявся думками над цим явищем, бо воно не дотикало безпосереднє його самого, — чув про ті бешкети й злочинства, що їх допускається і в мирні часи наємне жовнірство, гайдуки та панська челядь над українським людом по селах, містах тощо. Виходить, що не тільки пани, а й узагалі всі дивляться на тутешній народ не як на таких самих лю­дей, як вони сами, а як на бидло, що його дозволено зневажати, ганьбити, кривдити, поганяти його, поневіряти ним по своїй упо­добі, а коли почне ремствувати, допоминатися права й правди, то гамувати, приборкувати непокірних канчуками, вішати на шибени­цях, садовити на палі. Те, що часом доходило до нього як чутка, оповідання про такі кривди й знущання, сьогодні виринуло з па­м'яті в усій своїй життєвій страховинності й набуло такого велико­го змісту, що не вміщалося в голові, що й без того йшлася обертом од усяких думок про своє становище нове.

"Та хто ж ми такі?!" — раптом зойкнула душа його розпучли­вим питанням.

— А, прокляті хлопи, попалися?! — немовби у відповідь почу­лося зблизька. — Втекли? Маєте ж, маєте!!!

Свиснява нагаїв, крики, зойки й плач жінок та дітей.

"Що воно?" — здригнувся Павло й відрухово стис коня остро­гами. Кінь крутнувся від несподіванки, далі чвалом порвався впе­ред і виніс вершинка на край лісу.

Перше, що кинулося Павлові в вічі, це двоє здорових гайдуків на конях; вони вперлися в якийсь невеличкий табор і, нахиливши­ся з сідел, стьобали нагаями якихось обідраних, виснажених лю­дей. Жінки й діти кричали не своїм голосом, благуще простягаючи до вершників руки. Він знову стис коня острогами й умить опинив­ся серед шарварку.

— Стій!!! — гукнув на гайдуків так, що луна покотилася лі­сом, і вихопив пістоля.

Гайдуки, як на наказ, зупинилися й, випроставшись у сідлах, сердито оглянули несподіваного заступника. Все стихло.

— Сто дияволів! — гукнули згостра обоє разом і теж ухопили­ся за пістолі. — Тобі чого треба, лайдаку запорозький?! Геть з дор…

Та Павло не дав договорити, стріливши одному просто в рот. Гайдук, махнувши в повітрі руками, беркицьнувся на землю. Другий підняв пістоля й націлився, але двоє з чоловіків блискавкою підскочили до коня, вхопили гайдука за ноги й стягли з коня.