ст. 54-1а та 54-11 КК УРСР. Матеріалами попереднього і судового слідства Військовий трибунал
П Р И С У Д И В:
ХРАЩЕВСЬКОГО Миколу Миколайовича та ХРАЩЕВСЬКУ Оксану Миколаївну за сукупністю заподіяних ними злочинів на основі ст. 54-1а КК УРСР позбавити волі з відбуттям покарання у Виправному трудовому таборі строком на десять років кожного з поразкою їх у правах по пп. а, б, т, ст. 29 КК УРСР на п'ять років без конфіскації майна за відсутністю його у засуджених.
Строк відбування ув'язнення з врахуванням попереднього утримання під вартою вираховувати засудженим: ХРАЩЕВСЬКОМУ з 21 червня 1946 року і ХРАЩЕВСЬКІЙ з 18 квітня 1946 року.
Речові докази – дві брошури – залишити при ділі. Вирок може бути оскаржений у касаційному порядку у Військовому трибуналі у МВС Українського Округу в п'ятиденний строк з моменту вручення копії вироку засудженим.
Головуючий, майор юстиції ДУБОВИК".
Гарячим струменем кров вдарила в голову і тут же розтеклася по всьому тілу. Десять років! Стало млосно, важко дихати. Хоча слідчий мене попереджав: якщо дадуть десять, це ще добре, можуть і більше. До того ж мене обурили ці п'ять років поразки в правах, навіщо ще вони?! А пані Ольга пояснювала, що суд кращий за Трійку або ОСО, бо після суду можна подати касацію – прохання на перегляд справи. П'ять місяців витратили на слідство, а тепер переглядати?! Ніхто цього не робитиме, та й я нікого нізащо не буду прохати, не стала б просити, принижуватись, адже винною себе не вважала.
Батькові надали останнє слово.
– Не розумію, – почав він, – як можуть мене, філолога, судити люди, які ніякого уявлення про мою спеціальність не мають і нічого не розуміють...
Майор намагався його зупинити, грубо обірвавши, однак батько продовжив:
– Та я не про це. Я хочу звернутися до своєї дочки. Оксано, я старий вже і не доживу, мабуть, до кінця строку. Ти ж у мами залишаєшся одна. Бережи її, і ніколи не кидай, не забувай. Пам'ятай, що ти її єдина опора, що на тебе я її залишаю. Прощавай! Будь і надалі такою стійкою, принциповою і чесною. Я пишаюсь тобою!
Попрощатись нам не дали, виводили окремо. Я до крові закусила губу і з гордо піднятою головою попрямувала до "чорного ворона". Мами вже ніде не було видно.
-2-
Лукьяновка, все ночи полные огня.
Лукьяновка, зачем сгубила ты меня?
Пропали сила и талант.
Лукьяновка, я твой бесправный арестант.
"Чорний ворон" мчав мене вулицями міста, а куди – не відомо. І чорні думки снували у моїй голові, стискали серце. У "комфортабельній" кабіні не було жодного віконця, жодної шпарки, куди б міг пробитися хоч маленький промінчик світла. Я востаннє їхала вулицями свого рідного Києва, але не мала змоги попрощатися з містом, де пройшло моє дитинство, шкільні та студентські роки, з містом, яке не бачитиму довгі-довгі десять років, а може й ніколи більше не побачу…
О, рідний Києве! Інші, щасливіші кияни, ходитимуть твоїми вулицями, навчатимуться у твоїх вузах, купатимуться у Дніпрі, милуватимуться твоїми парками, садами. І ніхто не помітить, що мене немає, без мене ніщо не зміниться у твоєму житті. А я? Як же я буду без тебе, мій рідний Києве? Ми пережили з тобою багато: і голод тридцятих років, і горе фашистської окупації, сліди якої ще й досі не загоїлись. Від цього ти став мені ще рідніший. Як проживу я без твоїх прямих широких вулиць, обсаджених каштанами й липами, без крутих узвозів, провулків, без Андріївської церкви, що ніби зависла в повітрі над Дніпром, без старого Володимира-хрестителя, без Шевченка перед університетом, без медінституту, де так хотіла вчитись, без рідних, без друзів, без волі! За яким же правом забрали все це у мене?!...
Нарешті зупинились. Скочила з "ворона" і відразу перед очима вікна, вікна, вікна – безліч забраних в ґрати, закритих залізом вікон величезної незграбної споруди. Ось вона – знаменита Лук'янівська в'язниця!
Схвильована пережитим судом, вражена цією заґратованою громадою, відчувала себе зовсім маленькою й безпомічною. Пійманою пташкою тріпотіло серце в грудях. Що чекає мене попереду? Ніхто не знає, не допоможе, не захистить. Мабуть, і батька привезли цим же "вороном", та виводили окремо, щоб не зустрілися, не побачились. Та й він був безправний, безсилий.
Не хочу до в'язниці, не хочу! Надворі так гарно, сонячно, а там залізні ґрати, залізні двері і вартові із залізними серцями.
Востаннє набрала повні груди повітря, і ніби пірнула у якесь провалля – ввійшла у двері в'язниці. У супроводі конвоїра, тримаючи руки за спиною, підіймалась старими, вищербленими сходами, простувала напівтемними вузькими коридорами своєї нової "домівки". З цікавістю вихопила руку з-за спини і помацала стіну – липка й холодна, наче в справжнісіньких в'язницях середньовіччя. Ну що ж, я тепер як в'язень замку Іф.
За п'ять місяців в одиночці я звикла до цілковитої тиші, а тут з камер долітав гамір і сморід. Конвоїр зупинився біля дверей з номером 96. Приставлений до цієї камери вартовий розписався, оглянув мене, відчинив двері і легенько штовхнув досередини. За спиною клацнув замок. Все, спіймана.
Я закам'яніла. Камера була повнісінька напіводягнених жінок, які стояли, сиділи, лежали на нарах і просто на підлозі й усі разом голосно розмовляли. Відразу не зрозуміла якою мовою і якими словами.
Боже! Жах! Такі непристойні слова, що я здригнулась, зіщулилась.
– Ану, тихше (лайка)! Новеньку привели, – вигукнула дуже неприємного вигляду жінка з перев'язаною червоною ганчіркою головою. Всі замовкли і стали мене прискіпливо розглядати.
– Політична (лайка)? – запитала вона ж.
Я кивнула головою.
– Телегентка (лайка)! Ану давай сюди, що принесла.
З моїх рук виривали невеличкий вузлик, в якому були зубна щітка, зубний порошок і дві носові хустинки – все, що мамі дозволили передати.
– Ач, чистюля, зуби вона чистить (лайка). Слідчий тобі їх що, не рахував? – кожна фраза супроводжувалась реготом і лайкою. – Дівчата, диви, будемо пудритись! – вигукнула, відкривши зубний порошок. – А щітку, Машка, вкинь у парашу (лайка).
Один носовичок ця жінка заклала собі за пазуху, а в другий плюнула, завернула і кинула в мене, але не влучила й страшенно вилаялась.
Не сказала б, що до цього я не чула поганих слів. Але таких і стільки – ніколи! Ці жінки ніби змагались одна з одною, хто кучерявіше і страшніше вилається. Кожне речення починалось, супроводжувалось і закінчувалося лайкою. Кожне лайливе слово боляче вдаряло мені у вуха і відлунювало там, повторюючись безліч разів. Я перелякалась. Мені здалось, розкрий я рота щось сказати, звідти теж поллється лайка.
Оніміла, я все ще стояла біля дверей камери.
– Де ж ми її покладемо (лайка)? Гей, контра, потіснись (лайка), бери її до себе (лайка).
З нар, що зліва (там усі стояли, щоб краще бачити прибулу), протягнулось кілька рук і я опинилась серед своїх – політичних. Мов зацьковане звірятко, тулилася до стіни і на всі запитання мовчала.
– Облиште, не приставайте, – проказав грудний співучий голос, і ніжна й тепла, наче мамина, рука торкнулась моїх плечей.
Три дні я мовчала, боячись вимовити хоч слово, боячись, що і в мене прохопиться якась лайка, що і я почну говорити як урки. Лише Платоніда Володимирівна згодом мене розговорила, заспокоїла. Недовго, всього чотири місяці, довелося мені пробути в її товаристві; та ніколи не забуду цю жінку. Струнка постать, м'який співучий голос, карі очі, чорне волосся нижче пояса – іншою дружина Гната Хоткевича не могла бути. Лише така жінка, як вона, могла стати супутницею життя всебічно обдарованої людини – письменника, історика, етнографа, засновника капели бандуристів, автора п'єс для народного театру.
Зовсім недавно, за часів окупації, при кіптявому каганці я прочитала його повість "Кам'яну душу". Вона, нарівні з такими творами, як "Тіні забутих предків" М. Коцюбинського, "Захар Беркут" І. Франка, "Земля" та "Царівна" О. Кобилянської, пробудила у мені любов до свого народу, його мови, пісень, історії, любов до України... Переді мною наче справжні поставали величні Карпати, таємнича Чорногора, стрімкий Черемош, веселі зелені полонини, легендарні опришки, самобутні гуцули, мальовничі краєвиди Західної України, і над всім цим лунав протяжний, тужливий голос трембіти…
Восени 1938 року Гната Хоткевича розстріляли за звинуваченням в українському буржуазному націоналізмі. Однак на цьому держава не зупинилася – щоб викорінити український націоналізм, вона знищувала не лише кращих представників української інтелігенції, а й весь їхній рід. Тому зараз, вже в 1946 році, у камері разом зі мною чекала етапу його дружина, а в камері з моїм батьком – їхній син, Богдан Хоткевич, якому теж було лише 20 років.
І ось урок: не можна писати про свою батьківщину, не можна її любити, не можна читати такі книжки, не можна розмовляти своєю мовою – все це карається або розстрілом, або тривалим ув'язненням. Так було у всі часи – від Петра І до сьогоднішнього дня. Тому й так мало справжніх українців, тому так зрідка звучить справжня українська мова.
-3-
Як Вам, жінко, на нарах спиться,
Ви ж не грабіжниця, ані не вбивця?...
Атена Пташко
Минали дні, тижні, місяці... Життя в ув'язненні йшло своїм порядком. Почала вже звикати.
У камері нас було 88 жінок. Уздовж стін стояли розбірні дерев'яні нари: нещільно збиті на козлах дві дошки, на відстані так сантиметрів десяти. На кожного одна дошка і десятисантиметрова щілина. Лягали спати впритул одна до одної. Двері були розташовані не по центру, а трохи зліва, справа ж стояла величезна параша. В центрі протилежної стіни, високо під стелею – заґратоване вікно. Незважаючи на те, що надворі було вже не літо й у вікні не вистачало однієї шибки, в камері стояло важке повітря. Тим, хто лежав близько до вікна, дошкуляли холод і протяги, ті ж, хто був далі, свіжого повітря зовсім не відчували. Через це час від часу здіймалася сварка, іноді навіть доходило до бійки. На скарги вартовий одрубав:
– Закриють – задихнетесь!
І це була правда.
До життя в ув'язненні я вже почала звикати…
Та невже можна звикнути до оточення урок, до їх мови – безкінечної лайки, до їх звірячих законів?
Невже можна звикнути до величезної параші, яку двічі на день, вчепившись по двоє за залізну палицю, просунуту крізь її ручки, червоніючи од натуги і огиди, тягли до вбиральні?
Невже можна звикнути до світла, яке вдень і вночі заливало камеру; до важкого, просякнутого людським потом, запахом фізіологічних випорожнень, нестерпним болем і гіркими сльозами повітря?
Невже можна звикнути до клопів, які червоним килимом вкривали нари? Здавалось, їх більше, ніж щілин у дошках.