Ні бур'янини серед їх, ні травини, тілько чорна та пухка земля чорніє поміж ого-родною рослиною.
В кінці садка, під самим Пслом, поміж кущами молодого вишнику біліє нова хатина. Малась вона будуватися на дві половини, та, видно, в господаря не-стало достатку, і він ледве спромігся на одну, та й то ще не зовсім. Про те говорила недокрита стеля, сяк-так прикидана бур'янами та трухою, запліт для приспи не набитий, не обмазаний. Видно, надолужило хазяїнові, по чужих хатах живучи, і він мерщій поспішав з своєю. А широко була задумана хата: високі рублені стіни, непомірне великі вікна казали про те, хвалилися, що хазяїн їх мав думку вибудуватись на славу. Повз неї якраз пролягає дорога з гори до броду, і тілько невеличкий рівець одрізняє двір од шляху, — ні воріт, ні тину немає, не видно його і з других боків, від садка тілько неполаманий забор схилився, перевитий колючою березкою. Ось шляхом проходять два чоловіки, на заробітки, видно, сунуть, небораки, бо великі торби у їх за спиною, коси на плечах, наче рушниці у москалів. Видно, знайома їм ця дорога, видно, не раз вони ходили на брід, бо так тягнуть сміло. Ось вони, забачивши хату, уп'яли свої очі на неї.
— Іч, і тут уже хтось будується! — сказав один.
— Та ще які вавилони! — додав другий.
— Щось, видно, — заможне? — одгадував перший.
— Навряд. Ти дивись, як укрита хата і приспи кат має, і огорожі.
— Видно, наш брат, Савко? — Наш, та без толку. Хотілося по-панському, а вийшло — по-собачому.
— З сього дерева можна он яку хату збудувати, а він і на одну не спромігся.
Саме проти вікон вони стали і обдивлялися хату, огород.
— Огород і великий, та дурний, — сказав, помовчавши, один.
— Сама глина, — додав другий.— Мов уже гіршого і не було де.
— Піди ж ти! Тісно, брат, тепер стало. Багато нашого брата намножилось, скоро один на одному буде жити.
— Тепліше буде, — засміявся перший.
Ось двері рипнули, з їх виплив кривий дідусь.
— А що вам? — спитався він, напрямляючись до прохожих.
Прохожі зам'ялися.
— Чи сюди дорога на брід?— спитався один.
— Сюди-сюди.
— То-то я й кажу це — сюди, а він каже — ні. Торік мов ми проходили, сеї хати не було.
— Еге, у нас так — у нас все, як з води йде!— усміхнувся кривий.
Та це ж Хомка! Дурненький, кривий Хомка, це ж його і усмішка, його і поступ.
— Це ваша хата?— питається другий прохожий.
— А що, погана хата? Такої, брат, хати — світ сходи — другої не найдеш. Підожди, ми її обробимо, Візерунками виб'ємо, квітками викрасимо.
— Та так-так!— усміхаючись, сказав перший, — та тоді запали — як свічка горітиме.
— А що ти думаєш?— пита Хомка, — з самого тобі дерева і рублена! У нас, брат, так. У нас — коли будуватись, то будуватись.
Прохожі подивились прикро на діда, здвигнули плечима і, нічого не сказавши, пішли собі далі, а Хомка, не примічаючи, що їх немає, не переставав базікати, тикаючи рукою то на хату, то на огород, то на Псьол.
— Хомко! З ким ти гомониш?— крикнула до його у вікно старенька бабуся, держачи на руках маленьку дитину, а невеличкого хлопчика придержуючи за мотузину, котрою він був підперезаний, щоб, бува, не випав у вікно.
— Та тут! — махнув рукою Хомка і усміхнувся…— Всі завидують на нашу хату. Діждіть, кажу, своєї такої… Еге! Я три роки вештався по місту, сходив його з краю в край, а яснішої і веселішої не бачив хати.
— Що він каже, тітко Оришко? — почувся слабкий привітний голос з-за бабусі, і з-за спини її показалося бліде личко молодої молодиці.
— Не налюбується хатою.
— Мамо, мамо! — крикнув, усміхаючись, хлопчик, — а де тато?— і стрибнув з лутки прямо на руки матері.
У запалих чорних очах молодиці блиснула якась іскорка, по зблідлому личку розлилась вона тихою радістю. Молодиця пригорнула хлопчика, поцілувала і поставила на лаві.
— Стій, Карпику, стій. Тато прийде, рибки принесе, а я Катрусю погодую, — і вона простягла руки до невеличкої дівчинки, що сиділа на руках у бабусі і тяглася до молодиці. Тут коло розчиненого вікна, у котре подихала тихо прохолода, вона розпочала дитину годувати.
— Ти б геть пішла, Мотре, од вікна. Вітер віє, хоч він і невеликий, та все ж негаразд — і тобі і дитині.
Молодиця знялася і перейшла на лаву у затишок.
Та се ж усе знайомі. І Хомка кривоногий, Оришка куховарка, Мотря… Тілько Василя й немає.
А то хто суне від Псла та з малою меткою окунів у руках? Та се ж і він, його хода, його поступ. Карпик гукає у вікно: — Тату, тату!— а він показує йому метку окунів, що проти сонця виблискують, підкидаючи червоними хвостами. Тілько чого він такий смутний, такий задуманий, аж змарнів, аж зігнувся мов, коли б не чорна борода, що, як щітка, густо висипалась і затіняла великі ями на щоках, сказав би — він тілько що від болісті знявся.
Так-так. Се ж він, се ж і його хата, і його сім'я.
Від'їжджаючи в столицю, йому се дворище подарував панич, наказуючи, коли хоче будуватися, то й дерева з лісу хай його візьме. Василь довго мосувався, дивлячись на руду глину свого чималого клаптя землі. Він раявся з Мотрею, з котрою швидко і одружився, що його робить: чи розпочати будівлю, чи оселитися тут, чи спродати — і гайда на вільні степи, на більший простір, його тягло туди, мануло, неначе магнітом притягувало. Там воля, там ніщо не нагадає про його муки, про його неволю. Так Мотря — навпаки. Правда, що вона тут звідала лиха, тілько тута ж вона устрілася із Василем, он у тому садку вона гуляла з ним, на сього Псла вона часто задивлялася. За Мотрею і Оришка тягла руку, і батько та мати Мотрині:— Заведеш на чужі краї нашу дитину. Вона не знатиме, що з нами буде, ми не знатимемо, що з нею. І довіку, може, вже не побачимося.— Збили Василя.
Воно б, може, і не збили його, коли б Йосипенко, купуючи його огородину, не давав, мов на сміх, тілько десять рублів. Василь плюнув Йосипенкові у вічі і пішов у город найматись на станцію, кинувши Мотрю з Оришкою у дворі. Батько та мати раяли їй іти до їх, у село, — вона сама не схотіла, так уже вони зжилися, здружилися з Оришкою.
На станції служба важка — невільно: і вдень вози і серед ночі вставай та їдь. Коли-не-коли вирветься Василь додому, навідається на годину-другу та й назад. Будь Василь хоч один — ще б сяк-так, а то здумає, яка Мотря… Вона така палка, безздорівна — і вхопе його нудьга, запече за серце. Скілько раз він намірявся кинути сю станцію осоружну. Та як його кинути? Де ті п'ятдесят рублів у рік узяти, що дає йому жид, та й від проїжджого часом перепаде. Там жінка з Оришкою у панському дворищі поки ще можна, і сяк-так переб'ються. А він? йому треба думати. Кінчаться ті два роки — і гайда з панського дворища. І тепер Йосипенко насіда: тілько даремно хліб переводите. Куди тоді? Треба ж думати про захист: серед шляху не сховаєшся, та й з шляху проженуть… Гіркі важкі думки обіймали його голову, проймали його серце, мов тупим ножем, різали на шматочки. Він нарікав на долю, нарікав на бога, не то з заздрістю, не то з досадою дивився на кожного заможного. Він не зазіхав на його добро, — тілько чого ж така неправда у світі: одному і надто багато, а другому і повіситися приходиться на чужому. Часто йому приходилося проїздити широкими степами, довгими ланами. Все то панське добро, колись по йому колосилося жито, пшениця доходила до чоловічої груді, — тепер тілько будяки червоніють, та синяк синіє. Даремне пустує земля. Не стало кріпацтва — нікому орати. А скілько б то ся земля прогодувала, прикрила таких, як і він неборак? Все то ненаситність панська: і зори, і засій, і збери, ще й половину віддай йому, а то хай пустує. Другий раз і можна б узяти, об віщо ж ти руки зачепиш?.. Будь ти проклята, земле! Як не гірко, а тут все ж без усякої справи, голими руками хоч що-небудь заробиш. І Василь, зітхнувши тяжко, поганяє чужу скотину. Минув рік, тілько то й того, що Василь узиму вивіз дерево з лісу. Знайомий лісник не поскупився, та й Йосипенко дивився крізь пальці, йому тоді саме настала своя незгода. Кривого Хомку випустили з тюрми, а хитрий стряпчий припнув його за крадіжку грошей. Усі казали: от чого доброго, Йосипенка посадять на казенні хліба. По цілим тижням жив Йосипенко у місті і не раз його туго набиті грошима кишені пустіли. Одарка сердилась, лаялась, лаялась: усе нажите добро рознесе та розволоче на старість! Вийдуть з двору — десь прийдеться під чужим тином здихати, Йосипенко тілько кректав та все знай носив грошики.
— Куди ти їх носиш? Чи не міським хльоркам?— розсердившись, спитала вона його. Йосипенко увесь затіпався.
— Чи не збожеволіла ти?— одказав він.— Он кривого чорта випустили… Хоч, щоб я на його місце сів? Йосипенчиха замовкла;
Та не затих, не замовк людський поговір: дворові не шепталися, а вголос гомоніли між собою, що як не крути, а правда своє візьме. Найбільше всіх говорила Оришка. Вона доводилась якоюсь родичкою Хомки, і її серце боліло, що безневинно каліка страждає.
Йосипенчиха терпіла, вона ждала, поки скінчиться діло.— Я їх переберу, я їх перечищу!— сварилась вона, затаюючи на серці зло.
Після різдва діло скінчилося — не знайшли винуватого. Люди ще погомоніли трохи та й замовкли: у їх свої нужди, свої незгоди, котрі ближче доходили до серця, ніж чуже лихо. Тоді саме випала черга Йосипенчисі промовити своє слово. Безбоязно вона його вимовила і наперед всього до Оришки: що за збірню вона з усього світу позбирала? Звідти все лихо встає. Нащо їй, одинокій, такі хороми займати, — перевести її до коваля. У коваля немає дітей, хата простора — помістяться. Оришка, може б, і слова не сказала за те, коли б справді вона була сама, а то коло неї Хомка, Мотря, котра доходжувала послідні дні: не сьогодні-завтра дожидався ще новий жилець… Оришка забила бучу.
— Як се так? Чого се так?
— Ти ще й базікати? З гуздром викину з двору!— крикнула на неї Йосипенчиха і дала строку на два дні.
Оришка кинулась у місто до Василя. Прийшов і Василь увечері. Пораялись, що робити, як бути. Василь кинувся до задворових. У Кабанця хата на дві половини і друга половина пустує. Чи не пустив би ти брата? Кабанець поніс, що хоч у його справді друга половина пустує, тілько тепер вік такий — ні об віщо рук зачепити. Василь пообіцяв три рублі у рік заплатити. Кабанець згодився і тієї ж ночі Василь переніс усе своє збіжжя і перевів Мотрю.
— А я чого тут буду зоставатись? І я піду за тобою, — сказала Оришка і собі перейшла.
Вона рощитувала, що щоденний пайок за неї буде поміччю і для болящої Мотрі.