Побачивши, люди розкопали і знайшли мерця перевернутим долілиць і в розірваній сорочці.
Звідусіль залунали гучні поклики матерів: гульня закінчилася, пора розходитись по домах. Батьки дітей годуватимуть і укладатимуть спати: перед завтрашнім трудовим днем мусять гарно спочити. Тільки-но сонце зійде, їх вже будять. Спати хочеться — очі не розплющиш, проте пекучий оклик матері і свіже ранкове повітря хутко збадьорюють. Брати Іван і Пилип зібрали до купи все, що має згодитися для роботи, відчинили ворота, вигнали вівці, корову, підводу, запряжену кіньми і завантажену польовим реманентом, та гуртом відправляються у поле.
— Діти, а торби свої не забули?
— Не хвилюйтеся, мамо. Що-що, а харчі Пилип укладає в першу чергу, — усміхається Іван.
Зі своєю худібчиною до Гнатка приєдналися Федько, Петрик і Мишко. Поля навкіл села давно не засівалися, земля пустувала, і туди, на степ, хлопченята звідусіль виганяли вуличні гурти.
Третій за віком, після Карпа і Григора, син Тарас народився щуплявим, і його змалку вивчили на шевця. Великою мірою завдяки його посидючості і старанності родина вижила у важкі роки, коли землі ще не мала, а торгівля худобою та ковбасами унеможливилась. Призвичаївшись до праці, Тарас не парубкував, а тільки й знав, що шити чоботи.
До його робочого місця покурити махорки і потеревенити про дівчат сходилися однолітки. Стецько цієї осені сходив у паломницькій валці до відомого по всій окрузі Калиновського Дива. У полі поблизу містечка Калинівка, поряд з пришляховою криницею, здавна стояв металевий дорожній хрест. Подібних хрестів було чимало встановлено на роздоріжжях краю, і подорожні в хурделицю мали їх дороговказами. І ось одного дня на тому хресті проявилися краплинки темно-червоної рідини. Про те, що з тіла хреста точиться кров, довідався сільський панотець і доклав архієрею. Свята Церква не забарилася оголосити явлення Христового Дива, і до чудо-хреста та цілющої криниці поряд із ним потяглися богомольці. Звісно, безбожники заперечували пречудо; теревенили про озброєного вершника, який взимку проїздив повз той хрест, і у нього з-під копит раптово зірвався заєць. З переляку кінь став дибки, скинув їздця на землю, і він стрімко оговтавшись, випалив навмання у темну ніч і влучив у хрест. Куля пробила в залізі дірку, і з неї перегодя засочилася іржава дощова вода. Але прочани наводили безліч правдивих історій стосовно цілющості води з тієї криниці. Особливо вдало лікувалося жіноче безпліддя. Одарка Поліщучка, наприклад, сім років не вагітніла і що тільки не робила, все одно не виходило. А раз відвідала Калинівку і на дев'ятий місяць народила чудового хлопчика. Отже, попри зле кепкування до святої води звідусіль тягнулися людські плетениці. Незрячі промивали водою очі; каліки змащували гнійні рани, і кожен паломник залишав на святому місці свій хрестик. Дорогою жінки співали молитовні пісні, а дядьки несли хоругви і саморобні дерев'яні хрести. Поблизу церков валки зупинялися. Той, хто не витримував тягот, повертався з півдороги додому, але процесія поповнювалась новими богомольцями і, розтягнувшись на багато кілометрів, рухалася далі. Селянські хати з придорожніх сіл не могли вмістити усіх, тому більшість спала по клунях і клітях, покотом, не зважаючи на стать.
— Так, ось, слухайте, — дійшов до найцікавішого Стецько, — пурнаю я в сіно і відчуваю жар, неначе від печі. Ну, думаю, — жінка! Лап, лап, а вона мене цап за руку, та собі під цицьку; другу ж запустила в штани і лоскоче! Тут уже я не промахнувся. Так ми тихенько, аби не стривожити попутників, і борсалися цілу ніч у запашному сіні. Задрімав я вже під ранок. Прокинувся, — хап, хап, а її немає! Вскочив, — усі вже повставали, жінки умиваються і жодна не дивитьсяу вічі; тільки хихочуть. Так я й досі не знаю, котра то була.
— Ну і як воно?
— Наче у раю.
— Краще оповідь, як ти від тітки Горпини стусана отримав.
— Ох, і двинула вона мене у пику наступної ночі!
— Хіба ж можна йти на прощу і безустанно грішити? — здивувався Тарас.
— Так з нами ж священики! Що сьогодні согрішиш, назавтра спокутуєш.
Мало хто з компанії міг похвалитися любовними успіхами, а Тарасик раз від разу бив молотком повз гвіздки. Довго ще парубки палили смердючі цигарки-самокрутки і марнословили, допоки Оляна не виставляла їх з хати.
Уквітні 1924 року у Цюрківці до школи прислали комсомольця Петра Скляренка. Після уроків він зібрав третьокласників і назвався піонервожатим. Першу бесіду вожатий присвятив Володимиру Іллічу Леніну, звернувши увагу дітей на те, що вождь партії не курив. Насправді, багато хто серед школяриків уже бавився палінням тютюну або різних сухих трав. Тримати поміж пальців цигарку і чадіти нею, наче дорослий, вважалося поважним, і проповідь вожатого не на всіх справила належне враження. Але Гнатко, раз жорстко поблювавши, більше ніколи не спокушався на цигарку. Скляренко з'являвся у школі щодня: проводив збори, зачитував уголос "Закони і звичаї' піонерів". До весни діти навчилися співати революційних пісень і взяли участь у кампанії проти нашестя мишей. У сільраді їм видали торби з нарізаними шматочками потруєного хліба, вони ходили по полях і заштовхували приманку у нори. А коли вибирали сільраду, піонери на ґринджолах гасали по селу з вигуками "геть куркулів із сільради!" Над піонерами шефствувала професійна спілка працівників землі і лісу — Рабземліс, до якої входили сезонні робітники і селяни-батраки. На свято Першого Травня Рабземліс подарував піонерам форми юних ленінців. Червоні галстуки, блакитні безрукавки і... сині труси, ходити у яких діти соромилися.
Гнатко закінчив початкову школу, коли Тарас за комсомольською путівкою вже поїхав навчатися до робфаку Камінець-Подільського сільськогосподарського інституту. Середня школа розташовувалася при цукровому заводі у селищі Красносілка, за десять кілометрів від Цюрківців. Рано-вранці, за будь-якої погоди, Гнатко і троє його однокласників виходили з домівок та, ступаючи видрібцем по шпалах залізничних колій, весело чимчикували понад Бугом. Дорогою вони перевіряли одне одного в засвоєнні отриманих напередодні знань. Додому поверталися понад річкою, відпочивали в облюбованих затишних куточках, де змагалися у переказі літературних творів.
Тим часом у селі з'явився комсомольський осередок, в якому попервах налічувалося шестеро комсомольців. Комсомол надавав сільській молоді путівку в нове життя. Першим до нього записався Тарас, за ним Іван, потім Пилип. Брати відразу проявляли політичну активність. Іван, який, працюючи на батьківському полі, ніколи не батракував, просунувся у секретарі комсомольського осередку. Пилипу сподобався гурток політграмоти; він уважно слухав керівника і не соромився ставити запитання. Так, почувши від нього, що робітники у Петрограді і Москві голодують, він не повірив:
— Подивіться, яке навкруг ситне життя. Люди справляють весілля, танцюють під патефон і заливаються самогоном. Звідки взятися голоду?
Настала і Гнатова черга записуватися до комсомолу: це було і почесно, і вигідно.
Молодь не хотіла наслідувати батьків і не бачила у сільській буденщині свого майбутнього. А перед комсомольцями відчинялися двері будь-якого навчального закладу; їх заохочували вступати в партію і згодом призначали на керівні посади. Комсомольські збори проходили у сільраді, в колишньому домі священика Березовського. Серед десятьох хлопців була одна дівчина Рая, яка доводилася рідною сестрою голові сільради Миколі Козловському. У голодному двадцять другому році вони повернулися до Цюрківців з Одеси. Оселилися на Білій горі, на дворищі свого померлого дідуся. Всю першу світову війну Микола прослужив матросом на лінкорі "Імператриця Катерина Велика". Особисто участував у повстанні команди, яка у 1918 році підняла над лінкором український синьо-жовтий прапор. Микола покинув корабель лише за годину до того, як за вказівкою Троцького, він, щоб не дістався німцям, був потоплений. Обійнявши посаду голови сільради, Микола і сестру заохотив до комсомолу, хоча дівчатам на селі не дозволялося не те, щоб у комсомол вступати, а навіть і драматичний гурток відвідувати. Зимовими вечорами комсомольці засиджувалися у кабінеті голови, і він ділився своїми морськими спогадами.
— Дядьку Миколо, а ви до Америки плавали? — запитав наймолодший із присутніх Володя Баранівський.
Микола випростував могутні плечі, поклав на стіл міцну букову палку — символ влади для неслухняних, і підправив хлопця:
— Кораблі не "плавають" а ходять. В американські порти ми не заходили, хоча й курсували неподалечку. Коли ж розпочалася війна з германцями, наша ескадра з Чорного моря вже не виходила. Зате довелося побувати в Індії та Китаї'.
— Індія? Вчитель казав, що там люди сплять прямо на вулицях.
— Ми заходили до Калькутти, Даки і Карачі. Люди в тих місцях різні. Багатії живуть в красивих домах, їдять банани, виноград, інші ласощі. Вночі танцюють і п'ють дорогі вина. Довелося слухати співи їхніх дівчат: точнісінько наші. А голота й насправді спить простонеба.
Бесіди продовжувалися, допоки у вщент набитому людьми кабінеті з-за нестачі кисню не гасла керосинова лампа; натягали шапки і розходились. Зате влітку було весело швендяти гуртом по вулицях зі співами. Оскільки жіночих голосів не вистачало, високо заспівували хлопці. Зрештою, виходило дуже мелодійно, що і діди підтягували. На комсомольських зборах здебільше розв'язували побутові питання. Налаштувався, наприклад, Микита Смоленко — колишній батрак, що знедавна перейшов до радгоспу, — одружитися, так обговорили, як йому допомогти. Після злигоднього повернення з Сибіру, Микита з матір'ю мешкали у землянці, яку самотужки викопали за селом, на місці циганського табору. Тато в дорозі захворів і помер, трішечки не доїхавши до рідного села. Залишилися Смоленки самі, без худоби, без коня, без нічого. Майбутня наречена Марія, теж комсомолка, батрачила на куркуля Макуху і в придане собі нічого не заробила. Окрім молодих і Микитиної матері, на весілля зібралося десятеро товаришів. Шлюб без священика на селі відбувався уперше,тому його назвали комсомольським. Перша чарочка "казенки" обійшла коло, за нею — друга, третя...