Він глянув на обличчя Сузани Лендвіс, немов питаючи її остаточної поради, вона без слів зрозуміла юнака.
– Дев'ять тисяч – це замало. А в тім ми маємо ще порадитися з моїм батьком. До побачення, містер Леві, – рішуче промовила Сузана. Роман здивувався з поведінки тієї особи, що в своїй душі він називав вже ангелом-хоронителем. Вже на шумному пішоході він запитав:
– Чому ви не згодилися. Цих грошей мені вистачить на яких два – три роки.
– За два роки ви не здобудете вищої освіти. Вдруге знайти таку перлину тепер неможливо. І запам'ятайте, що вона повинна коштувати набагато дороще.
– Невже дороще?
– Витримка, юначе! У мене є ідея. Я гадаю, що ви отримаєте втричі більше грошей. А покищо сховайте вашу перлину. Незабаром я вас повідомлю. Гуд бай, містер Журба.
– Гуд бай, міссіс Лендвіс, – відповів Роман, дивлячися вслід швидко від'їзжаючому авто.
ЗА ПОРІГ ВИЩОГО СВІТУ.
24 —ге вересня 1946 року до фарми Білаша пошта приставила два рекомендованих відправлення на ім'я містера Романа Журби. Та пошта викликала великий неспокій в його серці. Швидко розірвавши бандеролю, Роман побачив чудово виданий ілюстрований часопис. Його зацікавила прекрасна обгортка з кольорового фото.
– Що це? Так подібне до його обличчя... і вітрило таке, як у "Дніпрової чайки". Що це, невже сон?
Роман вщіпнув себе за руку, відчув біль і підскочив з радощів, голосно гукаючи:
– Олексо! Марко! Йдіть сюди!
– Що сталося?
Троє хлопців гуртом швидко переглядають часописа і зупиняються на вкладках з кольорових малюнків.
– Та це ми! – радісно вигукнув Олекса – Дивіться, це наша лагуна і острів, ось малайці, а ось і ти, Романе, у водолазній масці.
– Невже!?
Марко читає нариса "Лагуна блакитних перлів", де описується острів, цікаві і романтичні випадки з війни, морські пригоди. Майже цілу сторінку присв'ячено описові лагуни і лову перлів, де головними героями були два юнаки, які випадково потрапили до військової фльоти. Роман розуміє все по-англійському, Олекса лише на половину, але він навіть не дихає, щоб не пропустити жодного слова.
Марко кінчив читати.
– Ви – герої! Я вам просто заздрю, – щиро признався він, – коли б там на острові ми були в трьох, ото б наробили чудес.
Старий Білаш з Білашихою теж довго розглядали часописа.
– Вітаю. Ви попали на сторінки великої преси. Це вже слава, – щиро промовив він.
В другому конверті Роман знайшов запрошення:
"Високоповажному містеру Журбі.
Сьогодні рівно о шостій вечора, Вас запрошується до "Маунт-Гоуза" на вечірку до родини Лендвіс з приводу дня народження міссіс Сузани.
Родина Лендвіс".
Цілий день хвилювання. Старанно прасується святкове вбрання, чиститься взуття, готується крохмалевий комірець. Перукар старанно стриже каштаново – чорне волосся і вперше голить ніжне лице юнака...
Великий будинок в парку. Роман прибув трохи зарано і мусить чекати п'ять хвилин. Він звик поважати точність.
В дверях вітальні він подає запрошення. Швайцар чемно вклонившися, проводить до вітальні, яка нагадує оранжерею. Там повно різноманітних квітів в кошах і букетах. Он цілі снопи розкішних оргіній, різноманітних фарб, айстри ніжних, пастельних розквіток, білих хризантем.
Романа зустрічає з посмішкою Сузана, прямує до нього, немов до найдорожчого гостя.
О, Боже, яка вона прекрасна в цьому небесного кольору вбранні, мало що не вигукнув Роман, але лише ввічливо чемно говорить:
– Поздоровляю вас з днем народження. Бажаю всього кращого в ваших задумах, особливо літературних. Ви чудово пишите. Немов самі пережили все, так природньо і правдиво описали наш острів.
– О, дякую містер Журба... Ваша відзнака краща тих квітів, що мені сьогодні принесли.
Між поважними гостями є і декілька молодих чоловіків, які офіційно чемно, але не без цікавости оглядають Романа. Сузана знайомить їх.
– Це містер Дебрі. Студент університету, майбутній хемик. Ось містер Мак-Магон – майбутній літератор, а це панове містер Журба, славетній шукач щастя і перлів, також мандрівник.
Роман потиснув руки і вклонився, подумавши: – Хто я? Якби мав освіту, а так – шукач загубленого щастя і перлів. І якби не випадок, ніколи не потрапив би сюди. Ці молоді люди задоволені своїм положенням, а я прагну чогось. І я мушу добитися... Так! Так! Так! – калатає Романове серце. Студенти, побачивши струнких юних пань, пішли зустрічати їх. Сузана показувала Романові великі портрети в золотих рамах.
– Це наші діди. Вони приймали участь у визвольній війні Сполучених Штатів.
Роман вдивляється в суворо ясні обличчя перших піонерів Америки, у париках і генеральських мундирах. Він поважає їх. Сузана веде далі. Вони йдуть поряд. Роман бачить у величезному дзеркалі себе у весь зріст. На ньому добре лежить сірий спортовий костюм, білий комірець відтіняє смагляве обличчя. Він ще глянув і побачив іскри власних очей. Рядом Сузана. Вона теж глянула в дзеркало і всміхнулася. Старі поважні пані, що сидять у м'яких фотелях у затінку величезних вазонів, крізь лорнети оглядають молоду пару, щось шепочуть між собою. Роман не чує, але знає напевне, що говорять про них. Його цікавить думка пань. І він чує лише обривки речень.
– Це той шукач перлів...
– Життерадісний хлопець...
Урочисто б'є гонг.
– Містер Журба, я мушу йти запрошувати гостей до столу. Прошу йти до гостиної.
Романове кріселко недалеко від Сузани. Розкішний стіл. Сервети, виделки і виделочки, ножі і ножики, тарілки і тарілочки. Що і до чого, важко розібрати Романові. Він придивляється, як роблять інші, думає: – Ну, Романе, не вдар лицем в болото...
Полковник Лендвіс привітався з гостями, з кожним окремо і, побачивши Романа, кинув репліку:
– А ось і наш острівний герой!..
Підняли чари за здоров'я Сузани. Гості промовляли тост за тостом і Романів настрій кращає. Після вечері – танці. Молодь захоплюється новим вальсом.
В кінці банкету Сузана з'явилася в залі з величезним бутафорським білим молотком, непоспішаючи піднялася на естрадку музик.
– Леді і джентльмени! Мої дорогі гості! Юнакові, що мною описаний в "Корнет", якого ви бачили у фільмі мого дядька, і сьогодні за нашим столом, потрібно вчитися. Америка завжди допомагала кращим людям, які зверталися до неї. Цей юнак має коштовну перлину, знайдену на острові. Ось вона, разом з фотознимками та історією. Хто з моїх шановних гостей бажає придбати цю перлину? Вона продається за десять тисяч долярів. Хто дає більше?
– Дванадцять, – запропонував хтось із залі.
– Дванадцять раз, – вдарила Сузана молотком.
– Чотирнадцять...
– Сімнадцять...
– Двадцять...
– Двадцять дві
– Двадцять дві. Раз... Два..
– Двадцять дві, – довга пауза.
Заля мовчить.
– Двадцять дві... Три! – промовляє Сузана.
Колотиться Романове серце. Купець перлини полковник Лендвіс. Він дістав розкішне вічне перо, виписав чек та простяг його Романові. Полковник прямував до Сузани, що сяла в радісній посмішці.
– А тепер ти, чарівна перлина нашого вечора, повинна носити перлину, здобуту з дна моря, – урочисто промовив він.
Сузана здивована, якийсь момент мовчить, а потім палко вигукує:
– О, дядю! Я не сподівалася на такий коштовний подарунок...
Роман стояв, немов приголомшений, спостерігаючи, а коли вщухли бурхливі оплески гостей, підійшов до господині дому.
– Я радий, що перлина потрапила до вас, вона в добрих руках і нехай вона принесе щастя, – поважно промовив Роман.
– Я сьогодні п'яна від щастя, дякую, – всміхнулась Сузана...
… Незабаром Роман Журба знов отримав два запрошення. Згідно першого, відвідав відомого адвоката містера Ріплі. Той радив:
– Мені рекомендувала вас міссіс Лендвіс, така чудова молода панна й письменниця. Вона просила мене порадити, як краще помістити ваш капітал, щоб на проценти ви могли вчитися.
– Дуже дякую панні Лендвіс за турботу, – чемно вклонився Роман.
– Я вам пораджу вибрати "Меріленд". Це солідна фірма і дає вісім процентів зиску. На двадцять дві тисячі – це тисяча сімсот шістьдесят долярів щорічно. Ощадно витрачаючи цю ренту, ви зможете вчитися, не витрачаючи основного капіталу.
– Так. Я згоден. Дуже дякую.
Роман склав коротеньку угоду і незабаром обміняв свого чека на акції з купонами... Другого дня Роман відвідав учителя Джексона, захопивши свої зошити і альбома. Старий педагог привітливо зустрів юнака.
ДВА ЧОРНИХ ЗОШИТИ.
Минав третій місяць гостювання на фармі в південній Мінезоті. Після бурхливих несподіванок і мандр, переїздів і невідомости військового положення, життя обох юнаків стало розміреноспокійне і входило в ту нормальну колію, коли у людини виробляються певні звички і навіть деякі традиції. Може тому, що за своє багате на події і бурхливе життя, вони змінили чимало осель, країн і, навіть, опинилися на іншому континенті за шістнадцять тисяч кілометрів від батьківщини. Юнаки швидко вбивалися на новому місці. Так сталося з ними на фармі Григорія Білаша. Вони допомагали в господарстві – помпували електричним смоком воду, напували худобу, давали коням обрік, чистили стайню. В осени, коли настала пора копання корнеплодів – викопували кормовий буряк, турнепс, звозили у кагати недалеко короваоні. Звідтіль покладено рейки, щоб вагонетками возити буряки до електричної корнерізки.
– Все продумано і пристосовано, – казав Роман, звертаючися до Олекси.
– Тому на такій чималій фармі, працює лише троє людей.
– Колись, коли Бог дасть, ми повернемося додому і заведемо в свойому господарстві такий лад.
– Коли б Бог дав, мати свій хутір десь на Україні... Ти знаєш, що таке селянинові-хліборобові своє.
– Знаю, друже. Своє – це святе, – мрійливо відповів Роман.
Минав день за днем, вони були присвячені праці в гостинній родині, що прийняла до себе двох скитальців. І вони дякували господарям своєю працею. Хлопців ніхто не будив рано, не примушував і ніколи не кликав до праці, але вони залюбки робили, бо хотіли віддячити Білашевій родині. Олекса вчився працювати на машинах і мріяв стати механіком.
Вечори хлопці використовували, як хотіли. Після праці Олекса разом з Марком ходили по рибу на стави, що розлилися ланцюгом по долині. На березі росли рясні верби. Вони, немов пишні молодиці, нахилилися до дзеркала – води, милуючися своєю красою. До ставу приходили дівчата з околишніх фарм, шуткували, сміялися, співали пісень і полохали рибу...
Коли Олекса виряжався по рибу, Роман підіймався до своєї кімнати, переодягався у чистий одяг і сідав за стіл.
Григорій Іванович Білаш мав власну книгозбірню, щось зо двісті різних книг.