Ади, як замазався. А то хлоп!.. А на скрині то хто насвинив?
Василько набурмосився й винувато здряпував нігтем білі бульбочки сметани з камізельчини.
Мама простягнула шорстку порепану долоню й ласкаво погладила русяву маківку.
— Най... Не свари на нього. Таке мале...
Василькові зібгалися губи в нульку-підкову: йому завжди збиралося на плач, як батько його лаяв, а мама жалувала.
Мама встала, підгорнула скирту подушок у сорокатих пішвах і добула з-під верети окраєць великодньої паски. Засохлий, кришки з нього сипалися, шкіра відставала; паска ніби світла, та м'якушка сіра (борошно із зіллям було), але мамуня цілий тиждень ховала її під веретою, щоб Василько мав перший раз у поле. Завинула паску в льняну хустину і встромила дитині за пазуху.
— Аби все з'їв...
Василько туцнув щиколотками до очей, а насуплені щічки позацвітали маком. Збентежено сховав чоло в мамину пазуху.
— Мамо!
— Га?
— Мамо...
— Та ну!..
— А я... а я... я собі там зроблю вербове свистало.
— Добре, кицюню, добре.
— І трубу з вільхи, і деркач!
— Зробиш, зробиш...
— А на Зелені свята, як замаю корови, то ви мені купите гармонійку?
— Ая.
Василько гицнув собі на радощах — ото добре! — брикав по світлиці, якби його хто на сто коней посадив. Мигали зелені, від трави, латки на полотняних штаненятах, а босі ніжки тупали, дріботіли й безжально рвали золоту весняну пряжу, що снувалася по намащеній глиняній долівці.
— Гур-ра!
Він же тепер не що-небудь — хліба вже даром їсти не буде, він сьогодні йде вперше в поле — за товаром!
II.
Сонце пряло куделю бабиного літа, співало золоте веретено журчанням ясної річки, моталося крихітне прядиво по зжовклому бульбинні, по осетах, по соняшниках клапоухих, задивлених сторожко в синю даль.
Під кущем свербигузу шкварчало багаття, а меткі і яркі язички вилизували вінцем траву, що пахла печеними яблуками.
Малий Василько з великими лишаями, заїдами і дзьобатим носиком кучкував, гей підпенька, на межі й шпортав терням у нозі, проколював набій. Цілісіньку п'ятку обібрало гноєм — затвердла, гей камінчик.
— Ой-ой, хоробисько тяжка, так пече, так микає, що страх! Як талапну дечим, то розпорю начисто!
Стецькова Ласоха задерла догори голову і помарширувала просто в панську моркву.
— Ласоха! Ти де-е-е!!
Вхопив грабову кривулю і, як підстрелений зайчик, погицкав на одній нозі вівсяною стернею, ораниною. У борозні вразився у набій!
— Ай-яй! — сів, наче підкошений, і заводив, як по рідній мамуні. — Бодай же ся нажерла на остатну годину, гу, гу-у-у!.. Бодай же тя потріскало, та би тя потріскало! Ласоха, хойцій, хойцій, на, маленька, на хліба, на-на-на! Ой-ой, дідьку волоокий, та де йдеш?! Вернешся чи ні, бо тя заб'ю!
З порепаної стерні наставив круглу головку заіржавілий патрон.
— Го! Австріяцький!
Василько миттю перестав трубіти, шморгнув рукавом попід ніс, розмазав на лишаях болото, цікаві оченята засвітилися й радісно заморгали. Покалатав патроном коло вуха, чи порох не замок — не замок. Добре є!
Грицько і Стецько, кріпкі й храпаті урвителі, прибігли задихані до вогню та витрясали із-за пазух рожеву бульбу — "американку" й грудочки землі з покрученими білими слимачками.
— Але-смо дерли! — похвалився Гриць.
— Умгу! — бовкнув сутулуватий Стець і підтягнув ногавиці.
Василько запопадливо розправляв кулькою грань — робив колесо.
— Ти, ти! Що ти так розгосподарився? Може, маєш оскому на бульбу?
— Ну, або що?
— Аво! Диви, який герой! А що ж ти, може, щось помагав?
— О-о, ніц? А хто товар пас, а хто патики носив?
— Ну-ну, най там... Ой, Васильцю, скокни ще і за Красою, диви, знов стара клємпа поперла в конюшину! Лети, лети, та так їй наклади, щоб пам'ятала.
— Грицю, я бігме не здужаю... Мене так набій микає...
— Видиш ‘го, шмаркача, пся кров! Надри ‘му бульби, дай ‘му опихане! Марш від вогню, крутоголовнику, шуруй на десять кроків, бо так тя скопаю, що не рушишся. Гонь!
Василько насупився, мов сич, і розжалоблений до краю скотився, хлипаючи, з межі. Прикуцнув, мов сирота, на голій стерні й гірко скаржився, нарікав:
— Корови їм завертай, грушок рано винеси, патики двигай, а вони такі мудрагелі!.. Чекайте, чекайте, ви колись не будете такі мудрі, я вам нагадаю...
Жаль давив його тоненьку невмивану шийку, він ридав, ридав, аж захлиснувся. Де ж, таку кривду йому вчинили, від вогню прогнали, мов пса. Це боліло дужче, ніж набій... Хильцем озирнувся: Грицько із врочистою повагою загортав бульбу в огарки, а Стецько клав від вітру тернину на пригніт і роздував жар, сопучи, гей ковальський міх. Заіскрилися рої золотих мушок, закрутив довгим хвостиськом запашний дим і розстелився пометтю по полі...
Василько не втерпів: добув із дрантивих штанят загикану гармонійку і ну — тія-рія, тія-рія, тія-рія, ра-ра-ра! Надував щічки з лишаями, схлипував, шльохав, але різав якоїсь весільної, аж ворони на оранині пополошив. Грав, а сльози, як зернята гороху, капали у щілини в гармонійці.
Грицько вже закрадався, як той лис, вже наважився на ту гармонійку, вже чатував за плечима, мов кат над душею, але Василько буцім і не бачив. Грав!
— Васильцю, а покажи ту пузитку.
Василько вигравав, аж копоти йшли: ге-ге, уже має храп!
— Е, Васильцю, ти такий не будеш... Правда, що ти мені її даш?
— Ая! А хтів би-сь... А видиш! Ага... А від бульби мене відкусали. Ге, які мудрі!..
— Йой, Васильцуню, та хто б тобі бульби жалував? Як іно спечеться, їж скільки влізе. Дай, дай тую пузитку, бо ти і так не будеш її довше мати, як від сабашу до неділі. Хтось від тебе відбере і ще й наб'є.
— Ну, то на...
І знову всі три у добрій згоді сиділи коло вогнища. Гриць хитався на межі, як жид на сабаш, єхидно підморгував і тереликав на вимученій гармонійці, а розлізлий Стець простягся горілиць у траві й, розкривши хавку, дивився, як вітер зганяв і розганяв по небі кучеряві вівці. Василько далі бабрався коло свого набія. Часами сумовито зизував на гармонійку: зітхав і опускав оченята. Пропала, як панщина!
Пощупав пальцями крайню бульбу.
— Грицю, наша бульбочка вже, як пампушки!
Гриць витріпав до коліна слину з гармонійки і засукотав жмені. Стець забурмотів із вдовіллям та присадився ближче до вогню. Повагом розгортали кийками купу огарків і виймали бульбу по бульбі. Кожну втирали від попелу до ногавиць, а згар відшкробували ножиками-"жидиками". Гриць їв делікатно, бо теребив лушпу, а Стець пакував усе на купу — бульбу, лушпаки й огарки, — аж хрустало між зубами. Малий Василько дуже квапився, то й мав з їдою чимало клопоту. Бульба пекла його в рученята — він сокотав її, хухав, дмухав, визбирував із землі, бо була сипка й розлазилася, мов каша. Увесь замазався вуглем, як чортеня, лише очі світилися. Голосно цямкав й облизувався.
— Ну, підсадив собі чоловік нівроку тої "американки"... Фу! Буде вже з мене!
Перехрестився, мов старий, і, вдоволено поплескав по животині.
— Тепер можна собі й полежати.
Ненаїсний Стець розперезався й мучив останні пошкрабки. Гриць добув пучку тютюну і перевертав навиворіт усі кишені за папірцями.
Польовою доріжкою, порослою золотистим копатнем, талапав поволеньки віз упорожні. Розв'язаний мотуз волочився по землі, тарахкали вила до щаблів, а вусатий дядько звісив босі ноги зі щербатими пальчиськами поза полудрабки, присів на поденку бич і віжки та дрімав, киваючи лобом. Кандиби з довжелезними хвостами і гострими ребрами тюпали самопас, схиливши меланхолійно голови, гей коновки, і щипали по дорозі травицю.
Гриць стримав коні.
— Гов, гов, цуговці! Татуню, може, маєте папірка?
Дядько пролупив закислі очі.
— Га-а?
— Маєте папірка?
— Тьфу! Йди ти, пацєтнику! Бодай же-сь сказився. Во, молоко тобі ще не засохло!
Ґазда витягнув з-під сидження батіг і спересердя цьвохкав коней по сухих ребрах. Колеса сполошилися й постукотіли навскоки по золотистій доріжці.
Василько нишпорив у своїх бездонних дрантивих штанцях, де були всі його маєтки: патрони, гільзи, кулі різного калібру, шрапнельки, дротики і ґудзики. Між тим усім теремешлям найшовся і клапоть газети. Віддер чистий рубець і дав Грицькові.
— А даш ми раз пакнути? — торгувався.
— Дам, дам.
Гриць скрутив бомка, закурив від огарка, пускав штудерні шлюги попід ніс гнилому Стецькові, що вже був солодко здрімався, а тепер крутив головою і відмахувався від диму, як від ос.
Василько розіткав знайдений патрон і висипав шелестячий кантовий порох на газету. На газеті розвернулася, заложивши білі руки за шию, намальована пані з буйним волоссям й усміхненим личком.
— Гм... — задумався Василько. — Така якась, як Матка Божа.
— Йди, йди, дурняго! — картав малого Гриць. — Де ж Матка Божа має таку куцу спідницю? То хіба якась професорка...
У розмріяному блакиті почало варитися: це із-за кучерявих баранців блиснув сталевими крилами чорний гнівний птах.
— Аво, аво, вуроплян!
— Ага... Ану, вгадай, самець чи самиця?
— Ум-ум... Сам си гадай...
— Я знаю: такий з двома крилами — то самець, а з одним — то самиця.
— Ая, ти дуриш!..
Гриць розреготався, добув гармонійку, але заграв сумної. Задивився в сизий обрій і затягнув сумненько:
Козаче, козаче, я тобі не вірю,
Зламав-єсь калину на моїм подвір'ю...
На межі потахали й попеліли останні огарочки. Вигоріле паленище глипало із зеленої трави чорним більмом. Внизу в ярузі щебетала річка, підскакувала по білих камінцях і говорила сама до себе, як дитина в колисці, що не може надивуватися своїми дрібними пальчиками. На плесах крала з неба блакитну усмішку, на скрутах збитошно хлюпалася з сітником. Ось перехопила вітрові сніжний пух із будяка і понесла, вигойдуючи, ген — між гомінкі луги, де скаржилась і клалася у покоси отава, де розсипалась над світом тиха печаль осені, гей коси плакучої верби.
Це минуло літо, голубе ласкаве літо, розтрембітане далеким криком диких гусей і піснею молотків.
III.
Надійшло їх сім, як дубчаків: Гілько-Мадяр, Микола-Гарбуз, Сень Ковбликів із заячою губою, Павло-Розперезаний і ще трьох храпалів із тамтого кінця. Кишені й запазухи мали розіпхані камінням і грудолями. Мадяр хоробро помахував палицею, а один мав застромлений за ремінець пружиновий "дольмессер" із половиною вістря.
Грицько, як опарений, схопився з межі.
— Ов! А ви де так?
— Йдемо битися із "сироїдами"! — набундючився Мадяр.