Не помогли заборони їх жреців і королів. Знищені плянтації відростали наново і чортове зіллє стало знов даром неба – perla de America.
– Я попала в тяжкий сон із чудовими переходами. В пів сні я відчувала цілком виразно твою руку, як обіймає мене за пояс, відчувала поцілуї милого. Мої сни, мої мрії були для мене дійсністю. Я зрозуміла веселість Ахмета. Але доля зготовила для мене важкі удари, Десь на другий чи третий день привезено до шпиталю мого Ромка: куля з мітрайлєзи прострілила жолудок. Його очи помутніли, дрожав і говорив тихим умираючим голосом: зимно, зимно. Його колись свіже обличчє було тепер блідо сіре. Шеф оглянув його і сказав крізь затиснені зуби: "без надії". Не бачив, що стою за ним. Не пригадую собі що сталося зі мною. Але було воно недалеке від божевілля. І знов нриблизився до мене Ахмет; маленьке вколеннє шпилькою, а за кілька хвилин забуттє, веселість почуттє щастя. А потім важкий оловяний сон. Я пробудилася коло свого добродія. Розпука огорнула мою душу. Там десь у куті гинув безпомічно мій коханий, або вже помер по сильній дозі морфіни, а я... Схопила револьвер, щоби застрілити Ахмета і себе, але він вихопив мені його з руки і придержав хвилину одною рукою. І знов легке вколеннє шпилькою…
– Яйцевате маленьке листє коки збирається чотири рази на рік, сушить на сонці, або на огні, від чого воно темніє або навіть чорніє і тратить цілковито легенький запах. Із сухого листя робиться малі кульочки, величини гороху. Листє перед ужитком змішується із попелом – кондра – або вапном і їх уважно пережовується. Одна кульочка вистає на десять хвилин. Вже в недовзі по зажиттю уступає почуттє голоду і втоми, відчувається новий приплив сил, свіжість ума, одушевленнє та радість. Для бідного Перуанця зробилася кока джерелом найліпшої радости, під її впливом зникає звичайна понурість, у слабкій уяві підносяться образи давної могутности. Але горе людині, коли пристрасть переможе потребу! Кокеро стає невільником своєі пристрасти. Тратить охоту до якої небудь напружуючої праці. Буденшина життя пригноблює його подвійно, і найменша прикрість стає нестерпною мукою – і знов спасає його від неї маленька кульочка коки. Тікає від родини в сутінь праліса, простягається під деревом. Байдужий йому шум вітру, рев ягуара або пуми. Чорна ніч не криє для нього небезпек у свойому нутрі, удар грому не будить його з півсну, а шум рясного дощу не доходить до свідомости. По двох-трьох днях невимовної роскоші вертає до хати блідий, із запалими очима, з дрожачими руками, нужденний, бо вертає до дійсности.
– Перед повішеннєм уратувала мене шпилька. А потім? Наче дика фантасмагорія сплелася для мене дійсність із моїми мріями. Я стала любкою Ахмета. Ні – не Ахмета, але його кокаїни. Твої листи? Чи я їх одержувала? Приходили з початку рідко, потім частіше. Чи я їх читала? Складала всі до скриночки, яку всюди возила зі собою, яко спомин того світа, що перестав дла мене існувати. Я не читала Твоїх листів, бо боялася глянути Тобі в очи, а сама гадка про те, що треба буде відписати, наводила на мене жах. За намовою Ахмета перенеслися ми до турецького шпиталю, де мене ніхто не знав. За його намовою я померла. Так, татку, померла про тебе і світа. Я скористала з нагоди, що померла на тиф одна сестра, я узяла собі її документи, а мої із посвідкою смерти пішли до нашого конзуляту. Листи від тебе порестали приходити. Ахмет скоро мені опротивів зі своєю турецькою нетерпимістю, Хотів завезти мене до свойого гарему. Мені було все одно, але коли я не найшла скринки з Твоїми листами, попала в лють. Він спалив її, чи може так просто кудись викинув. Заки ще ми виїхали, підсунула я йому склянну рурочку з кокаїною. Але з рурочки, де був розчин одного ґрама, я здерла етикету, а наліпила иншу з другої фляшечки, де була одна сотна ґрама кокаїни, його звичайна доза. Виїхав по вприсненню і не вернув більше. А я стала невільницею своєї пристрасти. Як довго тревала війна, мала я доволі кокаїни – за яку ціну, можеш догадатися. Я переходила з рук до рук. Кілько разів хотіла я покінчити таке життє, стільки ж разів забракло мені сили! А одначе я не сміла думати вернути до Тебе. Як могла я станути перед Тобою такою, якою зробила мене пристрасть і всі життєві злочини? Бо моє життє стало безпереривним пасмом злочинів. Крім вприсниці мала я ще одну насолоду – месть, Я не мала сили прочитати Твоїх листів, реагувати на брутальність мущин, але коли божеська кокаїна зробила своє, я мала силу підмініовати склянні рурочки з фальшивими етикетами. Цілими роками ділає кокаїна, але в моїх руках була блискавкою. Я свої жертви не бачила ніколи більше. Вони відбували свою безконечну сієсту далеко від мене. Кілько разів приходила мені гадка покінчити зі собою – а приходила так часто, як часто стояла я коло поїзду, або на пароході – так часто мстилася я на своїх любках. Любов – се смерть, – говорила я їм і дотримувала слова. – Мало по малу зникали мої румянці, голос утратив свою дзвінкість, уста побіліли, а кутики уст стали чорні. Таку страшну бачу себе в зеркалі, що стоїть переді мною на столі, Боюся тепер навіть глянути на себе, Так наче би на свою смерть глянула. А одначе не хочеться мені простягнути руку, щоби усунути дзеркало. Так як не хотілося мені потягнути пальцем за язичок револьвера, якого дуло дотикало мого чола.
Чим раз рідше лучалися ясні хвилі в мойому життю. В одну з таких хвиль поїхала я з Ню Йорку до Галичини. Через аґента розвідала я, що Ти знов дома. Захотіла Тебе побачити. Коли сиділа в каварні. Ти ввійшов нечайно. Наче блискавка стрясла мною. Гадки цілим клубком пронеслися мені в голові.
Татку, таточку! Твоє волоссє посивіло, а кілька зморщок зорало Твоє високе чоло! Сині очи гляділи живо – не великі сліди оставила божевільна війна на Твоїй міцній постаті. А я? Твої очи спинилися на хвилину на мені. Я сиділа наче задеревіла. Тепер тільки одна гадка опазувала ціле моє єство: пізнає, чи не пізнає? Але ти супокійно перейшов попри мій столик, спокійно взяв часопис і сів недалеко читати.
Моє серце тріпалося, як спіймана пташка. В голові мішалося. Упасти тобі до ніг, благати прощення? Але ану-ж ти пізнав мене, пізнав мій стан і відвернувся від мене? Адже твоя донька померла.
Померла безповоротно. Сидить її труп отут у покоїку і пише сей лист. Позове експреса і каже занести по адресі. А потім кінець. Остала ще мені одна склянна рурочка з правдивою етикетою. Не маю вже більше нічого сказати. Надломую кінчик рурочки і витягаю чистий як сльоза розчин до вприсниці. Мої очи стрінулися з очима якогось опира, що сидить переді мною. Глянули на мене мутні, тупі очи, що поховалися глибоко серед якихсь темних ям. Ах! Ось! Моя рука вперве не задріжала. Що за роскіш! Ціла вприсниця увійшла під шкіру. Ще кілька хвилин, а очи оживляться, руки перестануть дріжати, всі турботи зникнуть. Я знов стану молода і люба, як тоді, коли ми були разом. Я знов почую на собі обійми милого, його поцілуї запалять мою кров – а коли поїдемо в пошлюбну подорож, лежати му в його раменах непорочною дівчиною.
Татіку, татіку! – спаси мене!
____________________
Молочко
"Чи знаєш", сказав дванайцятьлітний Івась до старшого о один рік Михася, "сьогодня були в нас студенти зі Львова. Збирали на школу. Тато дали пять ґарців тай ще завтра мають дати фіру до стації".
"А мої тато дали пять літрів", сказав моторний Омелько.
"А мої мішок дали".
"А мої пять марок докинули".
"А мої тато нічого не можуть уже дати", промовив Михась, білявий та синьоокий, старший о рік від Івася.
"Не журися, Михасю, ми на тебе зложимося! Добре хлопці?" звернувся Івась до гуртка.
"Зложимо, певно що зложимо" загув гурток. "Кождий по жмінці, і для Молочка буде літра".
Хоч і як не любив Михась, щоби його називано Молочком, та в цій хвилі доказ такої приязни заставив його тільки подякувати товаришам,
"Одно мене дивує, що власти того ще не пронюхали, а тоби певно збіжжє собі забрали", додав він, а його ясно сині очі аж сльозами зайшли на згадку про таку можливість.
"Не сміють забрати", рішучо заявив загонистий чорноокий Івась, "збіжжє возити можна всім, а продавати також, тай на мішках не написано, що то на школи".
"А хочби й написано", заявила Ганна, найстарша учениця в школі, старша о три роки сестра Івася, "то нам на свої школи, можна складатися". Ця заява, висказана голосом, що не зносив спротиву, вичерпала остаточно тему про можливість забору.
"Тай добре", сказав Михась, званий серед своїх ровесників "Молочком" ізза своєї лагідної вдачі, "в селі то ми вже все зібрали, але про Чернене болото то ми забули".
"А там вісім господарів".
"У двох богачів з трийцять літрів можна би зібрати".
"Булоби, що нести".
"Миля дороги тай то через ліс, а тато казали що там знов вовки появилися", затурбовано додала Ганна.
"Тай фірою тато би тепер не поїхав. По трийцять літрів годі коні ганяти в таку дорогу".
"А треба би сьогодня, бо фіра з міхами завтра досвіта мусить з села виїхати".
Гурток стояв тихо. Малі головки похилилися в тяжкій задумі. Піти пішки самому, щоби ніхто инший не знав? А потому сказати: – О дивіть, то я сам приніс, серед ночі, через ліс і болото! Але коли іти напростець через поля, ліс і болото, то заблудити можна, бо вночі треба буде вертати. А в лісі вовки! На Черненім болоті блуд водить. Кілька літ тому втопилася фіра з кіньми і двома жидами, що за інтересом поїхали, тільки фірман якимсь чудом виратувався, тільки з ума зійшов. Одним словом, мороз поза плечі ходить, коли про те все подумати.
"А ви чого похнюпилися, як ворона на дощ?" роздався дужий голос Тараса, старшого брата Ганни і Івася. "А не підеш одно з другим до хати помагати в роботі? Або може ви хочете тут університет на болоті поставити?"
"А тебе на професора запросити", сказала Ганна, і всі весело розсміялися, бо в цього найсильнійшого в селі юнака було мягке серце і лагідна вдача.
"Говоримо про Чернене болото. Якби то і там до завтра зерно зібрати?" додав Михась.
"Ого! Та вже не сьогодня. Подумають про це инші. Не пускайтеся хлопці під ніч, бо в лісі сьогодня вовки ходять. Ідіть до хати вечерю ладити та бульбу печи". І Тарас відійшов від гуртка, який почав поволи розходитися.
"Але чому і він з таким притиском про вовків говорить?" зауважав Михась.